история диференціальна психологія палій

Фільм умови контракту 2 смотреть онлайн палій история диференціальна психологія готуємось до дпа 2021 4 класс літературне читання.

Диференціальна психологія — Палій.А. — 1.1. Предмет, історія становлення і основні напрями розвитку диференціальної психології. Психологія Психологія на перших етапах свого розвитку була зосереджена на виявленні загальних закономірностей психічного, недооцінюючи при цьому своєрідності індивідуального. Кожний дослідник мав справу з індивідуальними варіаціями психічного, які спочатку розглядали як джерело помилок спостереження, експерименту, а лише потім — як варіативність психічних проявів людини.

Логіка розвитку науки привела до виокремлення диференціально-психологічного аспекту в психічних явищах. Перед сучасною диференціальною психологією постають такі завдання: встановити закономірності виникнення і прояву індивідуальних відмінностей у психіці людини, розробити теоретичні основи психодіагностичних досліджень і психокорекційних програм. 1.1. Відтоді, як людина розумна почала пізнавати навколишній світ і себе, вона усвідомила, що відрізняється від своїх близьких, а вони теж різняться між собою. Навіть у первіснообщинній спільноті існували люди — мисливці, збирачі, знахарі, вожді, кухарі, — які володіли особливими здібностями й особистісними властивостями.

На всіх рівнях розвитку суспільства був поділ праці, в основі якого — визнання відмінностей між людьми, наявності у них абсолютно індивідуальних рис і здібностей. Природу і сутність цих відмінностей, їх причини, вплив на них підготовки, розвитку, фізичного стану індивідів та інші фундаментальні питання досліджує диференціальна психологія. Предмет і завдання диференціальної психології. Індивідуалізація є властивістю всього живого. Навіть найпростіші форми життя в межах одного виду мають диференційовані ознаки, що стосуються будови й функціонування організмів. У вищих тварин індивідуальні відмінності виявляються у всіх формах активності живих істот. Нерідко внутрівидові відмінності перевершують міжвидові. Наприклад, розумний щур може в одній і тій самій ситуації діяти ефективніше, ніж нерозвинена мавпа, що стоїть вище від щура на еволюційній драбині. Очевидно, що відмінності між людьми можуть бути разючими, оскільки людина — вершина еволюції.

Індивідуальна своєрідність людини — предмет інтересу письменників, художників, генетиків, антропологів, медиків, біологів, біохіміків, фізиків. Принципова відмінність диференціальної психології полягає у прагненні не просто пізнати індивідуальні особливості на основі систематизації життєвих спостережень, використання художнього або статистичного методів аналізу, а науково дослідити механізми становлення і розвитку людської індивідуальності, її унікальності як цілісного феномену, що існує в полі взаємодії суб’єктивної і об’єктивної реальностей. Поняття «унікальний», тобто «єдиний у своєму роді», основоположне для конструкта «індивідуальність» — центрального елементу науки про людські відмінності. Парадокс, який виявляється ще на підступах до розкриття предмета диференціальної психології, у тому, що при визначенні людської індивідуальності слід зважати на неповторну своєрідність суб’єктивного світу людини; цілісність індивідуальності як системи, що саморозвивається, з властивими їй інтегральними ефектами (адаптивністю, оптимальністю, результативністю, компенсаторністю); об’єктивно реєстровані відмінності (індивідуальні, типологічні, групові) між людьми. Ці три ознаки визначають диференціально-психологічну специфіку вивчення такого феномену як людина унікальна (Homo Unicus). Диференціальна психологія — галузь психології, що вивчає психічні відмінності між окремими індивідами та групами, їх види, прояви, кількісні характеристики, причини, наслідки тощо. Предметом диференціальної психології є індивідуальні, типологічні та групові відмінності між людьми, а також природа, джерела і наслідки цих відмінностей, закономірності психічного варіювання. Розвиток диференціальної психології має важливе прикладне значення для практики навчання, виховання, психіатричних і психотерапевтичних дій, визначення професійної придатності, профдобору та профорієнтації. До індивідуальних (індивідуально-психологічних) відмінностей належать відмінності в психічних процесах (пізнавальних, емоційних, вольових), психічних властивостях особистості (самосвідомість, спрямованість, темперамент, характер, здібності й інтелект), психічних станах (прояви почуттів, уваги, волі, мислення, аномальні й патологічні стани тощо), що відрізняють людей одне від одного. Типологічними є відмінності між типами особистостей за однією або кількома основними ознаками. Відомі типології темпераментів І. Павлова (критеріями типології є властивості нервової системи — сила, врівноваженість, рухливість); типології особистостей 0. Лазурського (за критеріями активного пристосування до середовища, співвідношення ендо- й екзопсихіки),.-Г. Юнга (за критеріями інтро- й екстраверсії, свідомої й підсвідомої установок), Г.-В. Олпорта і. Р.Б. Кеттела (за особистісними рисами) та ін. У цьому разі об’єктом дослідження є відмінності між певними типами особистостей (наприклад, інтровертами й екстравертами, шизотиміками й циклотиміками). Групові відмінності проявляються між великими групами людей — статями (міжстатеві), расами (між-расові), етносами (міжетнічні), носіями різних культур (міжкультурні). Індивідуальні відмінності відображають багатство і мінливість людської природи, множинність і розмаїтість способів вираження загального в індивідуальному. Вони є одним із основних чинників, що пояснюють різноманітність форм поведінки індивідів в однотипних ситуаціях. До індивідуальних відмінностей належать базальні (властивості нервової системи, темперамент, характер, здібності, інтелект, установки) і програмувальні (мотиви, сенси, інтереси, світогляд та ін.) властивості особистості, що визначають динаміку і зміст поведінки. Згідно з концепціями Б. Теплова,. Небилицина,. Мерліна, Б. Ананьєва, основні властивості нервової системи зумовлюють динаміку процесів збудження і гальмування, що формують у своїх комбінаціях нейрофізіологічну основу різноманітних психологічних проявів з їх індивідуальними варіаціями. Дослідження індивідуальних відмінностей має велике значення в прикладній психології, бо дає змогу прогнозувати поведінку людини в заданих ситуаціях. Наприклад, особливості поведінки, пов’язані з індивідуальними здатностями переробляти інформацію, визначаються як властивостями когнітивної структурованості суб’єкта, так і актуальною складністю навколишнього світу. При ускладненні ситуації у людей з високою когнітивною структурованістю темп перероблення підвищуватиметься швидше, ніж у людей з низькою. Перші зуміють упоратися з непростою обстановкою, а другі діятимуть стереотипно, негнучко. Індивідуальні відмінності вивчають диференціальна психофізіологія і диференціальна психологія, дослідити їх допомагає психологічне тестування. Диференціальна психологія досліджує як психологічну своєрідність конкретної індивідуальності, так і типологічні відмінності психологічних проявів у представників різних соціальних, класових, етнічних, вікових та інших груп. Перед сучасною диференціальною психологією постають завдання виявити закономірності виникнення і прояву індивідуальних відмінностей у психіці людини, розробити теоретичні основи психодіагностичних досліджень і психокорекційних програм, а одне з найважливіших — виокремити істотні параметри організації психічної діяльності (вимірювання, чинники), від яких залежить індивідуально-типологічна характеристика суб’єкта. Диференціальна психологія тісйо пов’язана з іншими галузями психологічного знання. У сучасній психч>^ логії виокремлюють три споріднені галузі, що мають самостійний науковий статус: загальну психологію, диференціальну психологію (психологію індивідуальних, типологічних і групових відмінностей) і соціальну психологію. Цей поділ, як і багато наукових абстракцій, досить умовний: немає психічних (зокрема, психофізіологічних) процесів, на які не поширювалася б «влада особистості», а з іншого боку, не існує особистісних утворень поза психікою, бо всі особистісні риси зумовлені механізмами психічних процесів, впливом соціального контексту. Розумінню причин і умов виникнення індивідуально-психологічних відмінностей сприяє вивчення їх нейрофізіологічних чинників, тобто основних властивостей нервової системи (темпераментальних властивостей), яке здійснюють нині в межах диференціальної психофізіології. Вона виникла завдяки науковим зусиллям психологів Бориса Теплова (1896-1965) і Володимира Небилицина (1930-1972) та їхніх співробітників, що розвивали концепцію Івана Павлова (1849-1936) про типи і властивості нервової системи. Порівняльному дослідженню найчастіше піддають особистісні та інтелектуальні особливості індивіда за допомогою таких методів, як експеримент, спостереження, тести, аналіз результатів самоспостереження.

Сучасна диференціальна психологія також застосовує математико-статистичний апарат, зокрема методи кореляційного, регресивного і факторного аналізу. Основні положення, завдання і методи психології індивідуальних відмінностей першими описали французькі психологи Альфред Біне (1857-1911) і Віктор Анрі у статті «Індивідуальна психологія» (1895).

Поглибив дослідження цієї тематики німецький психолог Вільям Штерн (1871-1938).

Термін «диференціальна психологія», що вперше з’явився у 1900 р. як підзаголовок його книжок, у перевиданні став частиною назви: «Методологічні основи диференціальної психології» Штерн основні завдання диференціальної психології вбачав у вивченні як психологічних відмінностей між конкретними індивідами, так і типологічних відмінностей психологічних проявів у різних соціальних, класових, етнічних, культурних, вікових, статевих та інших групах. Подальший прогрес у дослідженні індивідуальних і групових відмінностей забезпечили розвиток психологічного тестування, досягнення у суміжних галузях, особливо в генетиці, психології розвитку і крос-куль-турній психології. Індивідуально-психологічні відмінності, природною передумовою яких є особливості нервової системи, мозку, формуються і розвиваються впродовж життя, в діяльності, під впливом навчання і виховання, у процесі взаємодії людини з навколишнім світом. Виявлення індивідуально-психологічних відмінностей, що стосуються властивостей особистості (насамперед здібностей і характеру), неможливе без різнобічного вивчення особистості. Знання їх має не тільки теоретичне, а й практичне значення, зокрема при розробленні наукових основ індивідуального підходу до навчання і виховання тощо. Американський психолог Анна Анастазі у праці «Диференціальна психологія. Індивідуальні і групові відмінності в поведінці» вказувала, що диференціальну психологію також цікавить аналіз природи і властивостей більшості традиційних груп, людей маргінальних і геніальних, які різняться за ознаками статі, раси, національності і культури, тобто їхніх групових відмінностей. Дослідження цих відмінностей переслідує триєдину мету: — характеризування через конкретні групи конкретного суспільства. Результати таких досліджень мають практичну користь — інформація може вплинути на сприйняття цих груп соціумом, сприяти поліпшенню міжгрупових відносин; — з’ясування фундаментальних проблем індивідуальних відмінностей загалом, аналіз причин і наслідків цих відмінностей на основі порівняльного дослідження різних груп; — чітке розуміння психологічного феномену через порівняння того, як він проявляється в різних групах. Висновки загальної психології, перевірені на різноманітних групах, інколи не є всеохопними. Отже, у структурі диференціальної психології виокремилися основні підрозділи, що стосуються відповідно вивчення індивідуальних (похідних від аналізу загальнопсихологічних закономірностей), типологічних (власне диференційно-психологічних) і групових (що вивчаються у контексті антропологічних — біологічних і соціальних — наук) відмінностей. Палій.А. Диференціальна психологія (2010) [pdf, fb2] Друкована література. Наукова література (гуманітарні дисципліни) Мова: українська Опис: Люди різняться не тільки статевою, соціокультурною належністю, зовнішніми ознаками. Неоднаково проявляються в них і властивості нервової системи, характери, здібності, інтелект, творчий потенціал, воля, психомоторні і пізнавальні стилі, що зумовлює відмінності у саморозкритті, самоствердженні, життєвих сценаріях. Ці та багато іиших питань є предметом диференціальної психології, вивчення якої дає цілісне уявлення про природу психічної варіативності, індивідуальні, типологічні, групові відмінності між людьми, становлення індивідуальності на різних етапах розвитку, вплив статевих, сімейних, соціальних, виховних чинників на формування і реалізацію здібностей, таланту та інших можливостей особистості. Викладений у навчальному посібнику матеріал потрібний передусім студентам психологічних і педагогічних спеціальностей. Прислужиться він батькам у сімейному вихованні дітей, молодим людям — у саморозвитку, усім, хто цікавиться передумовами і проявами індивідуальних відмінностей. Автор:Місце видання: Київ Формат: pdf, docx, djvu, fb2, epub Видавництво: Академвидав Рік видання: 2010 Кількість сторінок: 432 Джерело: Підручники.ком Особиста оцінка: 10 — мені сподобалося, для психологів, те що потрібно.)) 1. Теоретико-методологічні засади диференцівльної психології Зародження науки про індивідуальні відмінності Становлення концептуальних ідей, завдань, методів і напрямів диференціальної психології 1.2. Принципи і методи диференціальної психології Загальні принципи диференціально-психологічного аналізу Методологія, методика і методи дослідження диференціальної психології Канали отримання інформації про індивідуальність Предмет, історія становлення і основні напрями розвитку диференціальної психології Предмет і завдання диференціальної психології 1.3. Вплив середовища і спадковості на людину Теорії про вплив середовища і спадковості Трактування спадковості і середовища у диференціальній психології 1.4. Людина як представник біологічного виду Homo sapiens Організм як чинник індивідуальності Індивід як формально-динамічна характеристика особистості Особистість — психологічний носій соціальних властивостей Індивідуальність — інтегральна біопсихосоціальна характеристика людини Диференціально-психофізіологічний вимір детермінації індивідуальних відмінностей 2. Формальні і змістові властивості індивідуальності. 2.1. Темперамент як формальна інтеграційна основа індивідуальності Історико-психологічний аналіз трактування темпераменту Конституційні теорії темпераменту Описова теорія темпераменту Г. Хейманса і Е. Вірсми Типологія психічних відмінностей.-Г. Юнга Уявлення про темперамент Г.-Ю. Айзенка Факторні теорії темпераменту Спеціальні типи вищої нервової діяльності за І. Павловим Властивості нервової системи як альтернатива типу вищої нервової діяльності у теорії Теплова — Небилицина Психологічні теорії темпераменту Структура темпераменту в теорії. Русалова 2.2. Диференціальна психологія міжстатевих відмінностей Стать у структурі індивідуальності Теорії і концепції розвитку статевої ідентичності Міжстатеві відмінності у психологічних якостях Особливості моральної свідомості чоловіків і жінок 2.3. Диференціація характеру Характер у структурі індивідуальності Диференціально-психологічний аналіз структурних компонентів характеру Акцентуації характеру як реакція особистості на фрустрації 2.4. Типологічний підхід до характеру особистості. 3.1. Диференціальна когнітологія як напрям диференціально-психологічних досліджень Диференціація сенсорних і сенсомоторних реакцій немовлят Психомоторні стилі як комплекс форм моторної активності Індивідуальні параметри сприйняття Диференціація уявлень і уяви Індивідуальні особливості уваги і пам’яті Стильові характеристики мислення 3.2. Диференціальна психологія здібностей Сутність і характеристики здібностей Історія досліджень і розвиток проблематики психології здібностей Зв’язок здібностей із їх задатками і обдарованістю Типи інтелектуальних здібностей Типи інтелектуальної обдарованості Психічні механізми компетентності, таланту і мудрості як форм інтелектуальної обдарованості Геніальність як прояв обдарованості Розумова відсталість і деменція Тестування здібностей особистості 3.3. Диференціально-психологічні характеристики інтелекту Сутність інтелекту як психічної реальності Характеристика тестологічних підходів до інтелекту Теорії, що ґрунтуються на розумінні інтелекту як цілісного утворення Багатофакторні теорії інтелекту Основні проблеми й суперечності дослідження інтелектуальних здібностей Спадковість і середовище в детермінації інтелектуальних відмінностей Стійкість результатів у тестових вимірюваннях інтелекту Взаємозв’язок загального інтелекту і шкільної успішності Інтелект у структурі індивідуальних властивостей 3.4. Когнітивні стилі як детермінанти індивідуальних відмінностей Становлення проблематики стильових характеристик індивідуальності Теорії, пов’язані з дослідженням когнітивних стилів Психологічна характеристика основних когнітивних стилів Взаємозв’язки когнітивних стилів і їх співвідношення з продуктивними аспектами інтелектуальної діяльності Когнітивні стилі у структурі індивідуальності 3.5. Диференціальна специфіка феномену креативності Сутність креативності як особистісної властивості (риси) Здатність до творчості Зв’язки творчості й інтелекту Концепція взаємозв’язку креативності та інтелекту М. Воллаха і Н. Когана Основні концептуальні підходи до креативності Експериментально-психологічні теорії інтелекту Зв’язок креативності з душевними розладами і геніальністю Механізми і чинники креативності Інтуїція як механізм творчості Діагностування креативності 4. Детермінанти міжгрупових відмінностей. 4.1. Соціоекономічний статус індивідуальності Критерії відмінностей між соціальними групами Вплив суспільної стратифікації на сімейне середовище Вплив статусного рівня на інтелект Детермінація індивідуальних відмінностей якістю життя соціальних груп 4.2. Диференціальні крос-культурні дослідження рас, націй, етносів Об’єкт і предмет вивчення крос-культурної психології Специфіка крос-культурних досліджень Культурні відмінності і їх вияви Короткий термінологічний словник Література. Диференціальна психологія — Палій — Психогенетичні методи. Диференціальна психологія застосовує методи зі споріднених сфер знання, однією з яких є психогенетика (грец. psycho — душа і genos — рід, походження) — галузь знання на перетині генетики і психології, предметом якої є походження індивідуальних психологічних особливостей людини, з’ясування ролі генотипу і середовища в їх формуванні. Психогенетика використовує методи сучасної генетики. Найінформативнішим є метод близнят (близнюковий), що дає змогу максимально порівняти дії середовища. Більшість праць у психогенетиці присвячена тестовому дослідженню міжіндивідуальної варіативності вищих психічних функцій інтелекту. У західній літературі частіше використовують термін «генетика поведінки» (behavior genetics), що охоплює дослідження поведінки тварин і людини. Витоки психогенетики закорінені в працях Ф. Гальтона. Зокрема праця «Спадковий геній» започаткувала генеалогічний метод, оскільки в ній вперше було досліджено причини частішої появи обдарованих дітей у деяких сім’ях, ніж у середньому в популяції. У статті «Історія близнят як критерій відносної сили природи і виховання» (1875) описано використання методу близнюків, хоча чіткого наукового обгрунтування цей метод набув після того, як у 1924 р. німецький учений X. Сіменс запропонував досліджувати не тільки монозиготних (однояйцевих), а й дизиготних (двояйцевих) близнят і розробив надійні способи діагностування зиготності. Подальша історія пснхогенетики тісно пов’язана з успіхами генетики кількісних ознак, психологічної діагностики, варіаційної статистики. Останніми роками психогенетичні дослідження дедалі більше спираються на дані сучасної молекулярної генетики, психофізіології, психології розвитку. У Росії психогенетика інтенсивно розвивалась у 20-30-ті роки XX ст. у Петрограді (Бюро з євгеніки, що займалося переважно сімейними дослідженнями) Й Москві (Медико-генетичний інститут, що використовував метод близнюків). Ці дослідження очолювали російські генетики (Ю. Філіп-ченко, М. Кольцов) і психологи (О. Лурія). Унаслідок визнання генетики і євгеніки «лженауками» ці роботи було перервано на кілька десятиліть. Предмет дослідження в психогенетиці — співвідношення і взаємодія спадковості і середовища у формуванні міжіндивідуальної варіантності психологічних властивостей людини — когнітивних процесів, темпераменту, рухових функцій тощо. Нині інтенсивно формуються дві нові галузі пснхогенетики: генетична психофізіологія (досліджує спадкові і середовищні детермінанти, вивчаючи біоелектричну активність мозку) і генетика індивідуального розвитку (розглядає вплив вікової динаміки генотипіч-них і середовищних співвідношень на психічні функції, роль спадковості і середовища в забезпеченні вікової спадковості і стабільності). Генеалогічний метод і метод прийомних дітей спрямовані на виокремлення чинників середовища і спадковості в індивідуальних варіаціях психологічних якостей. Генеалогічний (грец. genealogнa — родовід) метод — метод вивчення характеру успадкування певної ознаки або оцінювання вірогідності її появи в майбутньому в членів досліджуваної сім’ї, що грунтується на з’ясуванні споріднених зв’язків (родоводу) І Простежуванні ознаки серед усіх родичів. Підставою для використання методу стало таке положення: якщо певна ознака спадкова і кодується в генах, то чим ближча спорідненість, тим більша подібність між людьми за цією ознакою. Тому в генеалогічному методі обов’язково використовують інформацію про родичів першого ступеня спорідненості, які утворюють нуклеарну (лат. nucleus — ядро) сім’ю: пари «батько — нащадок» і «сиблінг — сиблінг». Сиблінг (англ. sibling — брат або сестра) — одне із двох або більшої кількості дітей (брат, сестра), які мають спільних біологічних батьків. Коли в дітей спільний біологічний батько або спільна біологічна мати, використовують термін напівсиблінг. Тільки сиблінги мають у середньому 50% спільних генів.

Зі зменшенням ступеня спорідненості в успадкованих якостях виявляється (імовірно) менше схожості. Існують певні правила складання генеалогічних дерев, символи і позначення. Людину, генеалогію якої простежують, називають Пробандом (нім. Proband — випробуваний). Членів родоводу розташовують за рядками, які відповідають поколінням, від ранніх до пізніших; дітей — усередині одного рядка за порядком народження. Для психодіагностичних і психотерапевтичних цілей іноді використовують варіант генеалогічного методу — генограму (грец. genos — рід і gramma — написання, літера), в якій разом з відносинами спорідненості фіксують відносини психологічної близькості (тісні — віддалені), конфліктності, сімейні сценарні установки. Генограму складають принаймні для сім’ї в межах трьох поколінь. Вона допомагає уточнити психологічні контексти життя людини (при цьому можна говорити і про соціальну спадкоємність). Оскільки з біологічними батьками діти мають 50% спільних генів, але не мають спільних умов життя, а з прийомними, навпаки, не мають спільних генів, але живуть в однакових умовах, то можливе розведення якостей, зумовлених спадковістю і середовищем. Ознаку, що цікавить, вивчають попарно (дитина — біологічний батько, дитина — прийомний батько). Ступінь подібності вказує на природу якості. Незважаючи на численні критичні зауваження з приводу операційної валідності методу, нині його визнають найнадійнішим у психогенетиці. Проте достовірні відомості про співвідношення генетичних і середовищних компонент у варіативності психологічних ознак забезпечує об’єднання результатів, отриманих різними психогенетичними методами.

Услід за визнанням психічної унікальності кожної людини постає питання про її природу і чинники, що формують цю унікальність, тобто про етіологію (грец.

aitia — причина і logos — слово, вчення) — причини виникнення індивідуальних відмінностей. Для експериментального дослідження цього питання необхідно заздалегідь з’ясувати, дію яких чинників і в яких поведінкових параметрах можна шукати.

У наукових джерелах, пов’язаних з дослідженням чинників, що формують індивідуальні відмінності, виокремлюють підходи до пошуків детермінант психічної варіативності у таких системах координат: «біологічне — соціальне», «вроджене — набуте», «генотипічне — середовищне». Кожний із підходів має певну специфіку, проте найдоцільніше при експериментальному дослідженні вдаватися до формули «генотипічне — середовищне», оскільки вона містить дві незалежні змінні. «Вроджене» і тим більше «біологічне» в широкому сенсі слова вже є продуктами взаємодії генотипу і середовища, а в першій парі понять наукою, некоректно звуженою до соціальних впливів, е «небіологічна» складова. Метод близнюків — психогенетичний метод вивчення впливу генотипічних І середовищних чинників на детермінацію індивідуальних відмінностей. Метод Грунтується на таких постулатах: 1) існує два типи близнят — монозиготні (МЗ) з ідентичним генотипом і дизиготні (ДЗ), генотипи яких різняться, як у звичайних сиблінгів; 2) постнатальні середовищні впливи для членів МЗ — і ДЗ-пар е однаковими. Зіставлення внутріпарної схожості у МЗ і ДЗ дає змогу визначити відносну роль генотипу і середовища в детермінації ознаки, що вивчається. Якщо ознака контролюється генотипом, то подібність МЗ-близнят повинна значно перевершувати подібність ДЗ-близнят. Такий варіант близнюкового методу отримав назву методу парних порівнянь (або контрастних груп). Для визначення параметрів людської психіки, в яких науково коректно шукати вплив генотипічних чинників, варто вдатися до прийнятого у вітчизняній психології виокремлення змістової і динамічної складових психіки людини. Змістова складова (світогляд, моральні й етичні цінності, сума знань тощо) залежить від соціальних дій і не закодована в геномі, а динамічна (визначається фізіологічними особливостями організму) — зумовлена генотипом. Такий підхід відповідає одному з основних положень сучасної психогенетики, згідно з яким генотип може впливати на поведінку тільки через морфофізіологічний рівень. Накопичений у генетиці поведінки тварин матеріал став основою для дослідження генотипу і середовища у фенотипічній мінливості різних ознак у людини. Проте труднощі методологічного і методичного характеру ускладнюють такі дослідження, а іноді й унеможливлюють. Просте перенесення на людську популяцію результатів, отриманих на тваринах, неможливе. Соціальна природа вищих психічних функцій людини принципово змінює зміст багатьох ознак, хоча для їх позначення іноді використовують ті самі терміни, що стосуються тварин.

Наприклад, «емоційність», досліджувана в специфічних експериментальних умовах у тварини, не є еквівалентом емоційного статусу людини. Поведінка людини у стресових ситуаціях детермінується насамперед соціальними, а не біологічними, як у тварин, мотивами. Набуття людиною нових знань не тотожне утворенню простих умовно-рефлекторних зв’язків у тварин тощо.

Наявність соціальної успадкованості змінює і способи передавання деяких психологічних ознак від покоління до покоління.

Для позначення факту спадковості досвіду, знань використовують й інші терміни: «сигнальна спадковість», «соціальна спадковість». Навіть прихильники генетичної обумовленості, наприклад, інтелектуальних потенцій людини, вимушені визнавати що крім «хороших» генів обдаровані люди отримують і «хороше» виховання, що унеможливлює, на думку. Анастазі, чітке розмежування цих чинників у дослідженнях. Для діагностування і вимірювання певних ознак у людини застосовують зовсім інші, ніж для тварин, експериментальні процедури і показники, що характеризують системи, рівні інтеграції тощо, яких у тварин немає. Наприклад, мовна регуляція дії вносить до процесу принципово новий момент, що кардинально змінює спосіб досягнення мети, розв’язання задачі. Отже, навіть якщо вдасться довести, наприклад, генетичну обумовленість моторного научіння у людини, вона може свідчити про іншу за сутністю функцію порівняно з руховою поведінкою тварин. Більшість методів, використовуваних у роботі з тваринами, для дослідження людської психіки непридатні. Саме тому метод близнюків став основним у психодіагностиці. Близнята можуть бути монозиготними (МЗ) і дизиготними (ДЗ). МЗ розвиваються з однієї яйцеклітини, заплідненої одним спермієм, тобто з однієї зиготи, яка в перших фазах ділення утворює замість однієї дві ембріональні структури, які дають початок двом генетично ідентичним організмам. ДЗ із генетичного погляду є звичайними братами і сестрами — сибсами (англ. sibs — брати і сестри), оскільки вони розвиваються з двох яйцеклітин, запліднених двома сперміями, а отже, мають в середньому лише половину загальних генів. Якщо припустити, що на діяльність членів як МЗ, так і ДЗ близнюкової пари діють абсолютно однакові впливи, то можна вважати, що зіставлення внутріпар-ної подібності в МЗ і ДЗ покаже відносну роль генотипу і середовища у виникненні міжіндивідуальних варіацій вимірюваної ознаки. Якщо така ознака формується переважно під зовнішнім впливом, то внутріпарна подібність МЗ і ДЗ має бути приблизно однакова.

Якщо ознаку контролюють генотипічні чинники, то подібність генетично ідентичних МЗ повинна бути значно вищою, ніж у генетично неідентичних ДЗ. Суть методу розлучених монозиготних близнят полягає в дослідженні членів МЗ-пар, що були розлучені в ранньому дитинстві і виросли в різних умовах. Інформацію про найбільшу кількість груп зібрали X. Ньюмен з колегами,.

Шилдс, Н. Жуел-Нільсон. Дослідження цих пар доповнюють зіставленням з внутріпарною схожістю МЗ, що спільно виросли, а також ДЗ, сибсів. Доведено, що розлучені МЗ за низкою ознак, зокрема і психологічних, виявляють внутріпарну подібність, хоч і дещо меншу, ніж МЗ, які виросли разом, але більшу, ніж ДЗ (що теж виросли разом). При цьому важливо об’єктивно оцінити відмінності умов середовища, в яких виховували близнят однієї пари. Датський психогенетик Н.

Жуел-Нільсон, досліджуючи 12 пар розлучених МЗ, продемонстрував усі ступені внутріпарної подібності — від високої в експресивних рисах (міміці, голосі, ході і т. п.) до дуже малої у вузькоспеціалізованих (стилі міжособистісної взаємодії, інтереси, тощо). Це дослідження — зразок детального психологічного аналізу. Наближене до вказаного методу вивчення дорослих близнят, що тривалий час живуть нарізно, мають різні професії, різний життєвий досвід тощо. З деякими допущеннями можна очікувати, що накопичення різних впливів середовища зменшує внутріпарну подібність у тих ознаках, які зумовлені впливам зовнішніх чинників.

Автором методу близнюкової пари, який полягає у вивченні специфіки психологічних стосунків близнят, є французький психолог Рене Заззо (1910-1961). Він довів, що близнюкова пара часто утворює свій мікросвіт («мікрокосм»), який характеризується певними особливостями внутрішніх взаємин і відносин із зовнішнім світом. Ці особливості помітно позначаються на психологічній індивідуальності кожного члена пари. Про відставання близнят однієї пари у мовному розвитку, спричинене їх «замкнутістю один на одному», свідчать і інші дослідники. Такі дослідження допомагають глибше з’ясувати основний постулат близнюкового методу — про однаковість зовнішніх впливів для МЗ — і ДЗ-пар і для кожного близнюка однієї пари. Дослідження уточнюють» що більша подібність МЗ-близнят порівняно з ДЗ у деяких випадках може пояснюватися не їх генетичною ідентичністю, а особливими умовами середовища, сформованого всередині пари. Отже, у цих випадках робити висновок про спадкову обумовленість ознаки не можна. Метод контрольного близнюка (метод близнюка-свідка, взаємоконтролю близнят, контролю за партнером) Запропонував американський психолог Арнольд-Луїс Гезелл (1880-1961). Для експериментів добирали особливо схожі МЗ-пари, а потім у кожній парі одного близнюка піддавали певним зовнішнім впливам (наприклад, тренували певну функцію), а другого — ні. При цьому другий близнюк був ідеальною «контрольною групою». Цим способом можна з’ясувати, наприклад, чи надає додаткове тренування стійкі переваги порівняно із звичайними умовами.

Навчаючи членів пари одного і того самого, але різними способами, можна отримати матеріал для оптимізації навчання.

Наприклад, у 30-ті роки XX ст.

у Медико-біологічному інституті ім. М. Горького досліджували ефективність різних методів розвитку комбінаторних функцій: простого копіювання і спеціальної стимуляції творчої активності методом моделей. Виявилося, що комбінаторні функції легко піддаються зовнішнім впливам, але ефект навчання залежить від методу: метод моделей дав кращі, стійкіші результати і помітніше вплинув на загальний психічний розвиток дитини.

Те саме стосується розвитку мови й мовлення. Згідно із сучасними науковими уявленнями успадковується не конкретне значення ознаки, а здатність його мати, а вже на її основі за взаємодії генотипу і середовища формується певне фенотипічне вираження ознаки. Метод контрольного близнюка допомагає дослідити взаємодію генотипу і середовища в межах норми реакції. Основні варіанти близнюкового методу, які використовують у сучасній психогенетиці, можна доповнити зіставленням з людьми інших ступенів спорідненості і не родичами, а також іншими генетичними методами, передусім генеалогічними. Проте в дослідженнях нормальних психічних функцій поєднання різних методів використовують лише зрідка. Обмеження методу близнюків стосуються деяких особливостей пре — і постнатального середовища близнят, що можуть спричинити некоректність при використанні цього методу. Чинники пренатального середовища близнят і їх вплив на подальший соматичний і психічний розвиток аналізувало багато дослідників. Спільний внутріутробний розвиток на перший погляд зумовлює фізіологічну схожість, оскільки на обох плодах повинні однаково позначитися всі стани материнського організму.

Проте у випадку МЗ пренатальні впливи можуть продукувати й істотні відмінності між плодами, що надалі спотворює оцінку спадковості. Наявність таких впливів залежить, зокрема, від часу розділення заплідненої яйцеклітини на дві ембріональні структури і відповідно від наявності спільних або різних для кожного плоду оболонок: амніона, хоріона і плаценти. Більшість ДЗ розвиваються, маючи всі три оболонки розділеними. МЗ можуть мати «комплект» усіх трьох оболонок. Все це позначається на особливостях кровопостачання кожного з організмів, що розвиваються, створюючи конкуренцію між ними, а отже, може призвести до пренатально обумовлених, але не генетичних відмінностей між близнятами-монозиготами. Експериментальні перевірки цього положення, що грунтувалися на з’ясуванні ваги при народженні як показника фізіологічного комфорту в ембріональному періоді, дали суперечливі результати. Згідно з одним дослідженням, важчий у парі близнюк потім краще розвивався і соматично, і психологічно; згідно з іншим — ця закономірність виявляється тільки за великої різниці у вазі — до 2-3 кг, а в деяких дослідженнях ніякої залежності між вагою і подальшим розвитком не виявлено. Тому зробили спробу в інший спосіб оцінити час розділення зиготи — за дзеркальністю близнят (Бріланд, 1974). При цьому передбачалося, що коли ділення відбулося пізно, після встановлення латеральної (лат. lateris — бік, сторона) домінантності, тобто домінування одного із зародків у внутріутробному розвитку, то близнята будуть дзеркальними за низкою маркерів: завитки волосся, домінуюча рука тощо. Однак дослідження, проведене на 482 парах близнят шкільного віку, показало, що істотних відмінностей за внутріпарною подібністю між дзеркальними і недзер-кальними близнятами немає. Можливість пренатальних впливів, що зменшують подібність МЗ, гіпотетично існує, але експериментальний матеріал свідчить радше про те, що в нормі пренатальне середовище на індивідуальні відмінності близнят істотно не впливає.

Ще одне джерело можливих помилок при використанні близнюкового методу — недостатня коректність припущення про однаковість впливів середовища (пост-натальних) для членів МЗ — і ДЗ-пар. Теоретики і експериментатори намагаються глибше дослідити це питання. Вважають, що сам факт більшої соматичної схожості МЗ порівняно з ДЗ зумовлює можливість виникнення в МЗ у ранньому онтогенезі подібнішого типу рухової активності, а згодом і надання переваги однотипним іграм, тим самим партнерам по спілкуванню тощо. Оскільки гра для дошкільного віку є провідною діяльністю, в якій формується психіка дитини, це може призвести до утворення подібних психічних особливостей близнят такої пари. І навпаки, менш схожі соматично ДЗ-близнята частіше, ніж МЗ, вибиратимуть різні ігри, формуючи основу для відмінностей у розвитку. Психологічні дослідження близнят старшого віку також засвідчили більшу подібність середовища у членів МЗ-пар порівняно з ДЗ. МЗ переважно рідше розлучаються, більше часу проводять разом, частіше мають спільних друзів, однакові захоплення тощо. Отже, для твердження про те, що середовище по-різному впливає на МЗ і ДЗ, є достатньо серйозні підстави. Значущість цього обмеження близнюкового методу зростає з переходом від дослідження, наприклад, антропометричних ознак до фізіологічних і далі до психологічних. Найбільше підстав сумніватися в припущенні про однаковість впливів середовища на моно — і дизиготи у тих випадках, коли досліджують особистісні риси, оскільки інтер-персональна взаємодія є одним з чинників їх формування, а в цьому сенсі кожен близнюк — частина середовища іншого. Очевидно, для вивчення вищих психічних функцій і особистісних рис необхідний спеціальний аналіз «близнюкового середовища» з погляду тих його змінних, які можуть бути актуальними для формування досліджуваної ознаки і внутріпарної подібності.

Проте існують і вагомі аргументи на користь того, що вказані вище обставини не можуть бути принциповою завадою у близнюкових дослідженнях. На думку. Штерна та інших дослідників, той факт, що кожний з близнят МЗ-пари через свою генетичну подібність із партнером, але незалежно від нього, вибирає схожі із ним зовнішні умови, якраз виражає ідентичність їхніх генотипів і підтверджує правильність припущення про однаковість середовищ. Дослідження сімей, у яких батьки мали помилкове уявлення про тип (МЗ чи ДЗ) дітей-близнят, засвідчило, що їхня поведінка стосовно дітей у більшості випадків відповідає справжній зиготно-сті близнят, а не припущенням батьків, тобто теж виявляється, ймовірно, функцією ідентичності генотипів (Скарр, 1969). Відзначають також феномен «розділення ролей» у парі, що буває і в МЗ, і в ДЗ, але частіше трапляється в МЗ і, отже, діє у зворотному напрямку, зазвичай передбачуваному: зрозуміло, що розділення ролей повинне знижувати психологічну подібність МЗ. Виявлена дослідниками більша подібність розлучених МЗ порівняно з вихованими разом за деякими особи-стісними рисами пояснюється, імовірно, саме відсутністю розділення ролей. Є повідомлення і про те, що рольові функції можуть з віком змінюватися: наприклад, у дитинстві і юності домінують різні члени пари. Отже, у пре — і постнатальних середовищних умовах розвитку близнят виокремлюють чинники, які роблять середовище МЗ внутріпарно більш схожим, ніж у ДЗ, підвищуючи подібність МЗ за рахунок негенетичних впливів, а отже, призводять до помилкового завищення оцінок успадкованості. Проте є й інша група чинників, які діють у протилежному напрямку, що призводить до помилкового їх заниження. Схожі статті.

Теорія диференціальної психології, не заперечуючи внеску середовища і спадковості у формування і прояв індивідуальних відмінностей психіки, намагається.

Психологія, як і решта наукових дисциплін, у процесі становлення і розвитку подолала три етапи: донаукового знання, природничо-наукового пізнання і. Предметом вивчення психології є індивідуальний внутрішній світ, закономірності його зародження, становлення, розвитку, реалізації та згасання. Як. Історичні методи використовують переважно для вивчення видатних осіб, особливостей середовища і спадковості, які стали імпульсами для їх духовного. Психологія на перших етапах свого розвитку була зосереджена на виявленні загальних закономірностей психічного, недооцінюючи при цьому своєрідності. У диференціальній психології поняття «людина», «індивід», «особистість» і «індивідуальність» використовуються найчастіше. Щоб уникнути спотворень і. Визначення джерел індивідуальних варіацій психічного — основна проблема диференціальної психології. Індивідуальні відмінності породжені численними і. Інформацію для психологічного дослідження (за Р. Мейлі) можна отримати різними каналами: за людиною можна спостерігати у повсякденному житті, їй можна.

У диференціальній психології математичні методи допомагають зробити процес дослідження явищ більш чітким, структурованим і раціональним. Вони необхідні. Для стандартизованого вимірювання індивідуальних відмінностей особистості використовують метод тестування. Тестування — метод психологічної діагностики. Процедурна організація психологічного дослідження дає змогу більш адекватно та змістовно відображати предмет дослідження. Форма організації дослідження. Науку як своєрідний, цілісний і самостійний спосіб пізнання світу характеризують її предмет — чітко визначені зміст, якість і закономірність, у яких. Поняття «індивід» і «особистість» формально-логічно рівнозначні і належать до одного класу об’єктів, хоча кожне з них розкриває різні ознаки суб’єкта. Із розвитком від суто описового підходу до аналітичного і розуміючого, від статистичних таблиць і наборів коефіцієнтів кореляцій до вивчення природи. У біологічному сенсі людина є живою тілесною істотою. Найближчим до цього визначення є поняття «організм», яке охоплює анатомо-морфологічну структуру. Характер предмета і принципів психологічної науки визначає її методи. Сучасна наукова психологія зосереджує свої зусилля як на подальшому вивченні. Методи дослідження у віковій психології класифікуються наступним чином: Організаційні (порівняльні, лонгітюдні, комплексні) Порівняльний метод (Метод. Методи психології доцільно розділити на дві групи: — пізнавальні (дослідницькі) методи; — методи активного впливу на людей. Розглянемо першу групу. Рівень розвитку теорії визначає стратегії і методи, якими послуговуються у дослідженнях. Достовірні дані можна отримати лише з допомогою наукових. До пізнання особливостей і закономірностей психічного розвитку можна підійти за допомогою двох типів дослідження: так званих поперечних і подовжніх. Загальне знайомство з методами психології відбулося в курсі загальної психології. Зупинимося більш детально на методах дослідження, які використовуються. Кожна наука застосовує певні методи дослідження, їх поділяють на загальні, характерні для більшості наук, і конкретні, які використовуються окремими. — Тестування здібностей особистості. Тестом здібностей вважають будь-який психометричний інструмент, який використовують з метою прогнозування можливостей конкретної людини. Засоби вимірювання досягнень, спеціальних здібностей, інтересів, рис особистості чи будь-якої іншої людської якості або поведінки можна кваліфікувати як тести здібностей. Сфера використання терміна «тест здібностей» зазвичай обмежена окремими тестами чи батареями тестів спеціальних здібностей, призначеними для вимірювання здібностей до засвоєння різних дисциплін або практичного освоєння специфічних умінь і професійних навичок. Такі тести інтелекту, як «Шкала інтелекту Стен-форд-Біне» і «Шкала інтелекту дорослих Векслера», вимірюють комплекс («композит») спеціальних здібностей. Результати, отримані з їх використанням, значущо корелюють з успішністю діяльності в широкому спектрі. Однак цим тестам властива низька точність налаштування, тобто їх кореляції з успішністю у спеціальних галузях зазвичай низькі. Навпаки, тести спеціальних здібностей мають вищу точність налаштування, їх середні кореляції з успішністю в широкому спектрі здебільшого нижчі, ніж у загальних тестів інтелекту, проте кореляція спеціального тесту з успішністю в чітко визначеній галузі є вищою. Спочатку розробники тестів загальних здібностей уважали, що такі тести вимірюють вроджений потенціал до научіння. Тому на показники таких тестів не повинен впливати досвід навчання і тренування. Проте показники за іншими тестами здібностей, наприклад показники моторної спритності, значно поліпшуються з практикою. Тести здібностей до навчання дають змогу передбачити ступінь успішності у вузьких галузях, таких як математика, музика, рідна мова, мистецтво, і підходять для розподілу учнів з метою спеціалізації. Вони нерідко мають ширшу сферу охоплення, ніж тести досягнень, проте часто буває дуже важко розмежувати їх на основі специфічних завдань.

Головна відмінність між ними полягає в призначенні: тести здібностей передбачають научуваність; тести досягнення оцінюють результати минулого навчання і поточні знання. Змішування цих різновидів пояснюється тим, що багато тестів досягнень дають змогу прогнозувати подальші успіхи точніше, ніж деякі тести здібностей, особливо коли передбачувані досягнення належать до вузької галузі Анастазі у праці «Психологічне тестування» зазначає, що відмінність між тестами здібностей і досягнень можна відобразити на континуумі, на одному кінці якого — тести специфічних, шкільних досягнень (наприклад, тести, створені вчителем для застосування у своєму класі), на другому — тести загальних здібностей (наприклад, тести інтелекту).

Такі тести здібностей, як «Тест академічного оцінювання» (SAT) і «Письмові іспити для аспірантів» (GRE), потрапили б у середину цього континууму. За зразком «Армійського а-тесту» (розробленого у США в 1917 р.) було створено численні тести для вимірювання інтелекту — IQ-тести. Якщо показники великої групи дітей за тестом інтелекту представити у вигляді графіка, на якому зображено частоту вияву кожного показника, вийде крива нормального розподілу. Середнє (усереднений показник) завжди дорівнює 100, а стандартне відхилення — приблизно 15. Дітей, показник яких не досягає 70 (нижні 2% населення), вважають особами з психічною затримкою розвитку або розумово відсталими, а дітей з показниками вище 130 (верхні 2% населення) іноді зараховують до категорії обдарованих. Багатофакторні тести здібностей містять набір субтестів, що оцінюють ширший спектр здібностей, ніж IQ-тести. Отримувана за їх допомогою інформація корисна у професійному й освітньому консультуванні. Батарею суб-тестів стандартизують на одних і тих самих людях, що дає змогу порівнювати за різними субтестами й ідентифікувати слабкі і сильні здібності. Прикладами тестових батарей здібностей є «Диференціальні тести здібностей» (DAT), «Батарея тестів загальних здібностей» (GATB)T Яку використовують у профконсультуванні, добираючи професії на основі системи патернів професійної придатності. Часто використовують DAT, який охоплює вісім субтестів: «Вербальне міркування», «Оперування числами», «Абстрактне міркування», «Швидкість і точність конторських операцій», «Механічне міркування», «Просторові відносини», «Орфографія і використання слів».

Об’єднання показників за субтестами «Вербальне міркування» і «Оперування числами» дає комплексний показник, порівнюваний із загальними показниками IQ за шкалою інтелекту Векслера для дітей (WISCR) Або за шкалою Стенфорд-Біне. DAT Використовують у роботі з учнями 8-9 класів, щоб забезпечити їх інформацією для планування подальшої освіти. Є також тести спеціальних здібностей для прогнозування успішності в конкретних галузях діяльності, що оцінюють канцелярські і стенографічні здібності, зір І научуваність, слух, механічні здібності, музичні й артистичні здібності, креативність. Для добору на конкретні спеціальності використовують: Тести здібностей мають бути валідними і надійними. Вкрай важливо, щоб вони показували прогностичну валідність, тобто те наскільки тестові показники можуть передбачати заданий критерій. Показники тестів здібностей використовують не для визначення успішності виконання завдань» що містяться в них, а для прогнозування певного релевантного критерію (наприклад, «Тест аналогій Міллера» можна застосовувати для прогнозування успішності навчання в аспірантурі). Зазвичай для опису прогнозованих зв’язків послуговуються коефіцієнтами кореляції, при цьому кореляції від 0,40 до 0,50 вважають прийнятними. Деяким тестам здібностей, особливо загальним тестам інтелекту, таким як «Шкала інтелекту Стенфорд-Біне», бажано також мати конструктну валідність. Знання показників за тестами здібностей може допомогти вчителям у прогнозуванні успіхів учнів і виробленні індивідуального підходу до їх навчання. У профконсультуванні тести здібностей допомагають виявляти відмінності в здібностях і визначати співвідношення сильних і слабких сторін консультованого з погляду вмінь, необхідних для оволодіння різними професіями.

Ці результати також допомагають консультантам діагностувати причини неуспішності. Наприклад, IQ-тести можуть показати, що дитині нудно на уроках або її фруструє навчання в школі.

Тести здібностей використовують також для виявлення затримок психічного розвитку. У ситуаціях, коли з великої кількості кандидатів потрібно дібрати обмежену групу учнів, тести здібностей можуть бути основою для порівняння цих осіб, і тоді у поєднанні з іншими джерелами інформації показники тестів впливатимуть на результати добору певних дітей.

Протилежним до інтелектуальної обдарованості полюсом індивідуальних відмінностей є розумова відсталість. Розумова відсталість — вроджене або набуте. Вивчення психологічних механізмів інтелектуальної обдарованості необхідне для розроблення валідних засобів діагностування проявів інтелектуальної.

Здібності пронизують усі рівні індивідуальності, взаємодіючи з іншими якостями, оскільки мають комплексну природу. Вони перебувають у постійній динаміці. Ними вважають здатність породжувати різноманітні оригінальні ідеї у нерегламентованих умовах діяльності. Креативність у вузькому значенні — це. Задатки як психофізіологічна основа здібностей детерміновані властивостями нервової системи. Сила, врівноваженість і рухливість нервових процесів. Усі основні галузі сучасної фундаментальної психології виникли наприкінці XIX ст.: експериментальна психологія пізнавальних процесів (Г. Фехнер, Г. Так називають індивідуальну специфіку інтелектуальної діяльності, індивідуальні відмінності у способах вивчення дійсності. Спочатку індивідуальні. psycho — душа і genos — рід, походження) -. Психологічні дослідження інтелектуальної обдарованості зосереджені на особах з високими реальними інтелектуальними досягненнями в умовах їх природної. Спроба створити факторну теорію особистості була здійснена наприкінці 80-х років XX ст. в межах лексичної моделі, побудованої на основі досліджень. Наука про інстинктивні основи поведінки — порівняльна етологія (грец. ethos — характер) — вивчає особливості та закономірності, властивості неспорідненим. Успішність діяльності традиційно співвідносять зі здібностями. Відповідно інтелектуальну здібність визначають як індивідуально-своєрідну властивість. Питання, для чого взагалі існує стать, виникло давно. Найпростішу відповідь — для розмноження — задовільною вважати не можна. У світі крім різностатевого. Механізми статевої диференціації і засвоєння статевих ролей/ідентичностей стали предметом дослідження представників різних зарубіжних шкіл, концепцій. Однією з основних тем дослідження диференціальної когнітології є відмінності у понятійному мисленні. Традиційно ці дослідження грунтуються. У широкому сенсі характером називають цілісну сукупність, яка позначає приховану за різними проявами людського Я природу особистості. Теофраст, який. Поняття «геніальність» тісно пов’язане з обдарованістю, креатівністю і раннім розвитком. Геніальність і обдарованість іноді вважають синонімами. Вивчення представників середньої і пізньої дорослості, особливо людей дорослих і літнього віку (35-55 і 55-70 років) засвідчило, що робота інтелекту. Цінну інформацію при з’ясуванні природи інтелектуальної обдарованості дали дослідження талановитих людей.

X. Грабер, який вивчав біографію Ч. Дарвіна.