модернізм в українській літературі реферат

Робочий зошит з англійської мови 3 клас карпюк українській в реферат модернізм літературі мій конспект навчання грамоти письмо1 клас захарійчук.

Реферат: Модернізм і авангардизм як літературні напрямки ХХ ст. Слово «модернізм» (від франц. moderne — новітній, сучасний) — це не лише термін, що позначає певний напрям у художній літературі. У загальному культурному контексті воно набуло сили стрижневого поняття, що фіксує докорінні зміни у мистецтві, філософії, і ширше — у світорозумінні людини XXст. Англійська письменниця-модерністка. Вулф напівжартівливо датувала виникнення модерністського мистецтва груднем 1910 p., оскільки саме тоді, за ЇЇ словами, змінилася людська природа. Звісно, не слід розуміти її твердження буквально, адже процес модерністського оновлення, що відбувався у царині гуманітарної культури, навряд чи міг з’явитися якогось конкретного місяця чи навіть року. А втім, дослухатися до зауваження.

Вулф все ж таки варто. Цілком слушно вона вказала на зв’язок між новим напрямом у мистецтві XXст.

та змінами «людської природи», тобто змінами у сприйнятті та розумінні дійсності, у системі ціннісних пріоритетів, і, зрештою, у художньому мисленні. Тема зрушень в естетиці початку XX ст. була настільки нагальною, що проникала навіть на сторінки художніх творів. Так, у романі «У пошуках утраченого часу», що належить одному з корифеїв модерністської літератури М. Прусту, ми знаходимо характерні міркування з цього приводу. Оригінальний маляр чи оригінальний письменник, говориться у творі, «діють мов ті окулісти. Лікування їхнім малярством, їхньою прозою не завжди приємне пацієнтам. По завершенні курсу лікар наказує нам: «Тепер дивіться». І ось світ (створений не раз, а щоразу перетворюваний новим оригінальним митцем) постає перед нами зовсім інакшим і водночас цілком ясним… Такий ото він, новий, свіжостворений і недовивчений Усесвіт. Він проіснує до наступного геологічного зсуву, що його викличе новий оригінальний маляр чи новий оригінальний письменник».

Мала рацію. Вулф і коли виділяла як «час модернізму» саме 10-і роки XX ст. Адже у цей період вступили у пору творчої зрілості такі знакові письменники та поети, як М. Пруст, Дж. Джойс, Ф. Кафка, Т.С. Еліот, P.M. Рільке та інші. Новий етап у розвитку західного модернізму розпочався у 20-і роки, коли були завершені та надруковані центральні твори зазначених майстрів слова. Неймовірно плідним був, зокрема, 1922 р. Він ввійшов до історії західної літератури, як рік народження pяду модерністських шедеврів — романів “Улісс” Дж. Джойса та “В пошуках утраченого часу” М. Пруста, поеми “Спустошена земля” Т.С. Еліота та циклу «Дуїнянські елегії» P.M. Рільке. Естетичні витоки модернізму сягають ще доби декадансу, коли в універсальних художніх системах романтизму та реалізму зародилися нові напрями та течії: від критичного реалізму відбрунькувалися натуралізм та імпресіонізм, а від романтизму — неоромантизм та символізм. На початку ж XX ст. ці напрями та течії, що вже вичерпали свій духовно-естетичний потенціал, були синтезовані модернізмом на новій основі. Внаслідок такого синтезу визначилась одна з найхарактерніших рис модерністської літератури — принцип поєднання елементів життєподібного зображення (натуралістичних та імпресіоністичних) з елементами умовними, символічними. Авангардизм (від франц. – передовий загін) – умовний термін для позначення низки художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися на початку ХХ ст. і рішуче поривали з попередньою літературною традицією. Вихідним пунктом естетичного пошуку митців-авангардистів було прагнення зламати усталені принципи побудови художнього твору та норми смаку публіки. Авангардистське мистетцво вирізняють життєбудівничий пафос, ствердження позиції соціальної активності, загострена емоційність, що нерідко набуває форм відвертого епатажу (скандальних витівок), настанова на руйнацію естетичного канону, сміливі експерименти з художньою формою та поетичною мовою. Однією з найвизначніших течій авангардизму був експресіонізм. Назва цієї течії походить від латинського слова “вираження”. Справді, для експресіоністів головним було не життєподібне відтворення дійсності чи всебічне пізнання світу, а загострене увиразнення важливої емоції або ідеї, яке досягалося шляхом її навмисного загострення аж до гротеску. Представниками експресіонізму в літературрі були Г.Гайм, Ф.Верфель, Г.Тракль, Г.Бенн та ін. Експресіоністська естетика справила вплив і на українських майстрів красного письменства, зокрема на М.Бажана. У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма індивідуального протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості, зла. Початок першої світової війни привніс у творчість експресіоністів теми протесту проти війни, приреченості людини, смерті. Не аналізуючи соціально-політичної природи війни, вони засуджували її як вбивство людини людиною. Ця властивість раннього експресіонізму приваблювала тоді німецьких письменників Г. Зегерс,. Манна, Б. Брехта,. Цвейга, які саме у межах цього напряму починали свій творчий шлях. Однак пізніше деякі з них відійшли від експресіонізму, який не міг задовольнити їх насамперед тому, що такі митці, як, наприклад, Зегерс і Брехт, вже на початку творчого шляху прагнули до глибокого аналізу соціальних суперечностей свого часу. Орієнтація ж експресіонізму на протест заради протесту, на релігійно-містичні мотиви, на свідоме відокремлення людини від зовнішнього світу не могла задовольнити соціальне зрілих митців. Суперечливість світоглядних засад експресіонізму гостро виявилася згодом. У фашистській Німеччині було заборонено чимало творів експресіоністів. Деякі з представників цього напряму, не визнаючи форм активної політичної боротьби, покінчили життя самогубством. Водночас частина експресіоністів активно співробітничала з фашистами. Сюрреалі́зм (франц. rrealisme — надреалізм) — один з поширених напрямів у сучасному мистецтві й літературі. Надреалізм, літературний і мистецький напрям, виник по першій світовій війні, на початку 20 ст. у Франції. Зачинателем його був французький письменник.

Бретон (франц. André Breton). Філософськими засадами сюрреалізму є суб’єктивно-ідеалістичні теорії інтуїтивізму, фройдизму, східні містико-релігійні вчення. Естетичні засади напряму викладено в “Маніфестах сюрреалізму”.Бретона. Сюрреалісти закликали звільнити людське “Я” від “пут”матеріалізму, логіки, які вони вважали пордженням буржуазної цивілізації. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу, сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік свідомості, осягнути безкінечне й вічне. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального, містичні мотиви, елементи фантастики) використовуються в “театрі абсурду”. У мистецтві й літературі сюрреалізму єдналися речі й несподівані образи, контрастні і часто безглузді (Ґ. Аполлінер, Л. Араґон, П. Елюар,. Бретон). В українській поезії риси сюрреалізму мали вірші. Хмелюка, частково Б.

І.

Антонича, з 1950-их pp. найсильніші в поезії і прозі Е. Андієвської (творення «надреальної» мови), Ю. Тарнавського і молодших. У мистецтві основною прикметою сюрреалізму є відірваність від реального моделю речі і нелогічні сполучення предметів.

Як бачимо, сутнісний смисл авангардизму і модернізму — епатаж публіки новими, нетрадиційними формами в ім’я руйнування старих, догматизованих цінностей — зберігається у будь-які періоди. Неоавангардизм, що виник після перехідних форм «театру абсурду» Беккета і «нового роману» Роб-Грийє (кінець 50-х років), зберігає свою значимість донині. Зарубіжні дослідники розрізнюють чотири типи неоавангарду: поп-арт, «технологічний», «акціоністський», «метахудожній». Кожний з них, будучи новим словом у культурі та художній мові, претендує на справді авангардне значення в історії модерного мистецтва. Кожному з них належить законне місце в «музеї» сучасного світовідношення, що розкриває світ людини в мистецтві другої половини ХХ століття. Список використаної літератури. Символізм в українській літературі Модернізм. На становлення символізму в українському письменстві значною мірою вплинули австрійська, німецька й польська літератури. Проте його ґрунтом стала власна національна барокова й романтична традиції (особливо творчість Г. Сковороди, М. Гоголя, Т. Шевченка). Проза. Фундатором цього стилю в нашому письменстві стала Ольга Кобилянська, яка зуміла органічно поєднати досвід німецького символізму й українського народного світобачення, заглибленого в містичну знаковість. Перший та чи не найвидатніший зразок вітчизняного символізму — повість письменниці «Земля» (1895-1901). У творі розгортається притчева історія про те, як сільський хлопець Сава через гординю, сваволю й лють у своєму серці вбив рідного брата Михайла. Авторка дошукується причин братовбивства, тобто каїнізму — першогріха, зла у світі. І бачить їх насамперед у містичних глибинах людської душі, у впливі владоможної долі. Розкриваючи філософсько-психологічну проблематику, удаючись до символічних деталей, О. Кобилянська робить успішну спробу проникнути в надраціональні, позасвідомі обшири духовного світу. Поезія. На початку ХХ ст. в Галичині сформувалася літературна група «Молода муза» (1906-1909). До її складу входили П. Карманський, Б. Лепкий,. Пачовський,.

Твердохліб, О. Луцький та інші молоді митці. Пожвавлення в це товариство приніс дещо старший Б. Лепкий, який час від часу приїздив із Кракова, де вже викладав в університеті.

Він розповідав про нові символістські віяння в польській літературі, про об’єднання модерністів у різних країнах — «Молода Бельгія», «Молода Німеччина», «Молода Австрія», «Молода Польща». На цей взірець львів’яни створили і свою групу. Почали видавати журнал «Світ», де друкували новаторські твори українських і зарубіжних авторів. Услід за М. Вороним молодомузівці гостро заперечували утилітарне ставлення до літератури, відхиляли суспільний детермінізм, побутовий реалізм, описовість старої школи. Обстоювали культ краси, високого мистецтва, «виривали» своїх героїв з тісних рамок біологічного існування й відкривали перед ними широку часово-просторову перспективу Всесвіту. Їхнім ідеалом була творчість Ш. Бодлера, Ф. Ніцше, Г. Ібсена, М. Метерлінка. Утім, молодомузівці намагалися поєднувати нові європейські віяння з вітчизняними традиціями. А шукали цих традицій у символіці народних пісень, містиці Г. Сковороди, у демонологічних уявленнях українців. На жаль, через фінансові труднощі, за умов байдужості значної частини громадянства до національної культури «Молода муза» проіснувала недовго. Проте здобутки її значні — насамперед у розробленні «вічних» мотивів, спробі виходу на загальнолюдську духовну проблематику, увазі до світу добра і краси, збагаченні формальних прийомів письма. Звичайно, творчість молодомузців на цьому не припинилася. Дехто з них активно працював у літературі, творчо зростав, здобув авторитет і визнання поважної величини в національній культурі. Насамперед це стосується Б. Лепкого, П. Карманського,. Пачовського та М. Яцкова. Рання поезія Петра Карманського (1878-1956) наповнена мотивами смутку й космічного болю. Їх породжувало відчуття недосконалості цього світу, небажання й невміння жити за законами любові та краси. Промовисті вже самі назви збірок — «З теки самовбивці», «Ой люлі, смутку», «Пливем по морі тьми». Цей митець збагатив українську поезію екзотичним колоритом. Адже романтична незадоволеність життям, вічне прагнення десь відшукати ідеальний світ гнали його в мандрівки — в Італію, Канаду, Бразилію. Подорожні враження відтворювалися у віршах («В лісах Парани», «Великдень у Куритибі», «Ріо-де-Жанейро» та ін.). Один з основних мотивів молодого Василя Пачовського (1878-1942) — «розсипані перли» сліз ліричного героя через нерозділене кохання (збірка «Розсипані перли»). Це було переважно ще учнівське наслідування французьких символістів і «Зів’ялого листя» Франка, але вже пульсували й власні почуття. Поступово у творчості митця посилюється філософське спрямування, з’являються теми вічної боротьби світла та темряви, таємниць світобудови, поглиблюється символіка. У ліриці Богдана Лепкого (1872-1941) молодомузівського періоду вміло поєднується фольклорний струмінь з духовними тривогами інтелігента початку XX ст. та з філософськими настроями (медитації про життя та смерть, минущість усього сущого, самоту, переживання світового болю). Часто зринає образ природи — як того острівця, де людина може відпочити від життєвих турбот і клопотів. Один з улюблених мотивів — туга осені, прощання. Усі ці мотиви й настрої ніби концентрує в собі, певно, найвідоміший вірш поета «Журавлі». У трьох строфах про осінній відліт журавлів умістилася широка гама переживань суму, розлуки, прощання з рідними, Батьківщиною (яскравий зразок багатозначності символу). Вельми мелодійні слова, увиразнені звуконаслідуванням «кру! кру! кру!» та алітераціями, поклав на музику брат поета композитор Левко Лепкий. І «Журавлі» стали улюбленою піснею Українських січових стрільців. 1. Послухайте цю пісню у виконанні. Жданкіна (адреса в Інтернеті: www.youtube.com/watch?v=g1sDCFK0CDA). Які емоції увиразнює виконавець? Які образи навіяв вам цей спів? 2. Прочитайте по 5-10 віршів різних тематичних груп П. Пачовського, Б. Лепкого.

Які жанрові особливості й мотиви цих творів? Які стильові ознаки символізму ви помітили в цих текстах? Молоді наддніпрянські модерністи гуртувалися навколо київського журналу «Українська хата» (1909-1914). Визнаними лідерами цього середовища були критики М. Євшан,. Товкачевський, М. Сріблянський. Вони вважали, що українській літературі треба відходити від примітивного однобокого народництва, яке наївно ідеалізувало абстрактні народні маси, спрощено трактувало складні суспільні й мистецькі проблеми. В «Українській хаті» друкувалися Олександр Олесь, Г. Чупринка, М. Вороний, Г. Журба, О. Кобилянська,. Винниченко,. Черкасенко. З’являлися там перші публікації й початківців М. Рильського, П. Тичини, М. Семенка. Пропонував журнал також переклади західних авторів — Ш. Бодлера,. Гамсуна, П. Альтенберга, Г. Манна та ін. Микола Вороний (1871-1938) став першим послідовним модерністом в українській поезії.

Критики справедливо порівнювали його поезію з творами видатних французьких символістів Ш. Бодлера та П. Верлена. П. Тичина й М. Рильський уважали М. Вороного своїм учителем. Микола Вороний народився 6 грудня 1871 р. на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область). Особливий вплив на формування його світогляду справила творчість Т. Шевченка. Працював у театрі М.

Садовського. Пробував себе також як літературний та театральний критик, став талановитим перекладачем (перекладав Данте,. Шекспіра, О. Пушкіна, Ю. Словацького, Верлена, М. Метерлінка, М. Гумільова). Перу поета належать, зокрема, блискучі переклади революційних пісень — «Інтернаціоналу», «Марсельєзи», «Варшав’янки».

М. Вороний узяв активну участь в Українській революції 1917 р., улаштовував народні віча, став одним з організаторів Центральної ради. Однак замість роботи в уряді обрав театральну справу. Восени 1917 р. став директором i режисером Національного театру.

Після російсько-більшовицької окупації України поет мусив емігрувати за кордон.

Викладав у Львівській консерваторії та в організованій ним драматичній школі. 1926 р., повіривши підступній пропаганді про «українізацію», Вороний повертається на підрадянську Україну. Офіційна критика, влада розглядали творчість митця підозріло й негативно, звинувачуючи його в «модернізмі», «буржуазності», «націоналізмі». 1934 р. він був засуджений на три роки таборів, але через хворобу покарання замінили засланням до Казахстану. Дізнавшись про долю батька, син митця Марко Вороний приїхав його рятувати: разом із ним голодував, оббивав пороги різних інстанцій у Харкові й Києві, вимагав перегляду справи й зняття обвинувачень. Клопотання не допомогли. Вороний змушений був виїхати з Києва на заслання, а Марка заарештували, рік тримали в одиночній камері без суду й слідства, а потім винесли вирок — сім років каторги в холодній Карелії. Микола Вороний дуже любив свого сина й переймався його безвинними стражданнями. Марка розстріляли в концтаборі 3 листопада 1937 р. (до ювілею «жовтневої революції»). Проте батько, на щастя, так і не довідався про синову долю. Невдовзі після цього був страчений і 67-літній поет.

Це сталося 7 червня 1938 р. о 24 годині. Його ім’я було приречене на довгі роки забуття й тільки з крахом комуністичного режиму повернулося в нашу літературу. Творча спадщина. Вороний дуже любив новизну, почувався піонером у будь-якій галузі культури, за яку брався. У поезії ж переніс центр уваги зі змісту на виражальні можливості, музикальність, ритміку. Яскравий зразок його стилю — вірш «Блакитна Панна» (1912).

Провідні мотиви твору — возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом. Блакитна Панна — це образ Весни «у серпанках і блаватах 1 », якій уся земля виспівує: «Осанна!» Автор використовує багато небуденної лексики, символів: блавати, арабески (різновид орнаменту), камеї (декоративні вироби з каменю), фрески, гротески тощо. Особливо вражає звукопис поезії. «Блакитна Панна» рясніє асонансами й алітераціями, як і сама Весна, що приходить до нас із співом птахів і ручаїв. Згадайте зміст цієї поеми, яку ви читали в 6 класі.

Яку епоху в історії України в ній зображено? Що символізує назва?

Чи актуальний мотив цього твору сьогодні? Найвідомішим твором поета, у якому громадянські мотиви прозвучали як гімн покоління борців за українську незалежність, став вірш «За Україну!» (1917).

Промовисто й ритмічно, маршево звучить у ньому повтор (рефрен) з анафорою «за»: «За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ!» Це яскравий зразок поєднання актуального змісту та відповідної йому вишуканої форми. З вірша струмує потужна енергетика дієвого патріотизму. Покладений на музику Я. Ярославенком, він став одним з найпопулярніших військових маршів у часи визвольних змагань. Прочитайте цей вірш, а також послухайте пісню (адреса в Інтернеті: www.youtube.com/watch?v=XXPYjZfI1zc), зверніть увагу на відеоряд — це рідкісні світлини й кадри, що закарбували образи воїнів Української армії 1917-1922 рр. Які фонічні й ритмічні прийоми творять динамічну енергетику, маршевість цього твору? Поезія Олександра Олеся (справжнє прізвище — Кандиба) (1878-1944) вирізняється яскравим національним колоритом та особливим ліризмом. Леся Українка, прочитавши тексти ще тоді молодого автора, дещо компліментарно заявила, що він її випередив і відтепер писати їй ліричні вірші не варто.

Улітку 1906 р. Олександр разом зі своєю нареченою Вірою Свадковською подорожує по Криму. Дівчина лагідно називала коханого Олесем. Через рік з’явилася друком його перша збірка «З журбою радість обнялась», підписана саме цим іменем. Читачі захоплено зустріли книжку. 1909 р.

в Петербурзі вийшла друком друга збірка «Поезії. Книга ІІ», а згодом у Києві було видано «Книга ІІІ» (1911). Молодий поет захоплювався музикою: грав на арфі, лірі й кобзі. Це мистецьке уподобання Олександра Олеся зумовило особливу музикальність його поетичних творів. 1919 р. поет був змушений емігрувати за кордон.

Спочатку мешкав у Відні, а з 1923 р. й до кінця життя — у Празі. Відтоді його душу й поезію до самої смерті заполоняє невгасима туга за Батьківщиною. У тяжкі 1919-1922 рр. Олександр Олесь разом із Грушевським та іншими патріотами-емігрантами збирає кошти на допомогу голодуючій Україні. У ці роки митець створює поетичний цикл «Голод» — разюче правдивий та трагічний реквієм вимореній Україні. Адже голод, спровокований окупаційним комуністичним режимом у 1921-1922 рр., забрав близько півтора мільйона безвинних життів. Ще болючішою раною в поетовій душі став Голодомор 1933 р. Одна за однією шокували вісті про арешти й розстріли видатних діячів української культури. 1935 р. він пише драму «Земля обітована». Це — одне з перших в українській літературі нищівне художнє викриття пекла комуністичної диктатури. Літературний контекст. Олег Ольжич (справжнє прізвище — Кандиба) народився 1907 р. Емігрував з України разом з матір’ю 1923 р. Навчався в Карловому університеті в Празі, студіював археологію в Українському вільному університеті. Опублікував ряд праць з антропології та археології. Автор поетичних збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940) і посмертно виданої «Підзамче» (1946). З молодих літ був учасником українського націоналістичного руху. У 1929 р. — член Організації українських націоналістів. 1937 р. очолив культурно-освітню референтуру Проводу ОУН. У 1938-1939 рр. брав активну участь у становленні державності Карпатської України та в збройній боротьбі проти угорських загарбників, був ув’язнений угорським профашистським режимом. Протягом 1939-1941 рр. очолював Революційний трибунал ОУН, член Проводу українських націоналістів. На початку німецько-радянської війни 1941 р. переїхав в Україну. З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Олег Ольжич іде в підпілля, переїздить до Львова. У травні 1944 р. заарештований гестапо. Ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен. Закатований під час допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944 р. Незабаром після сина відійшов у вічність і Олександр Олесь. Це сталося 22 липня 1944 р. Був похований на Ольшанському цвинтарі в Празі. 2017 р. його разом з дружиною перепоховано в Києві. На надгробку висічено й ім’я сина Олега, останки якого знайти не вдалося (див. докладніше сюжет про цю історичну подію за адресою: www.youtube.com/watch?v=t3xGvMmaBuk). Творчий доробок. У творчій манері митця поєднуються ознаки неоромантизму та символізму.

Драматичні етюди «По дорозі в Казку», «Над Дніпром», «Трагедія серця», «Ніч на полонині» — виразно символістські.

Промовистий факт: понад 80 відомих композиторів у різні часи зверталися до творчості митця. Серед них Лисенко,. Стеценко, Я. Степовий,. Людкевич, а також сучасні музиканти О. Король, Бурмака, гурт «Кому вниз» та ін. Усі щойно згадані ознаки вирізняються вже у вірші, що дав назву першій збірці — «З журбою радість обнялась. » Журба й радість, щастя та мука, смерть і воскресіння, день і ніч — ці антитези завжди переплітаються у світовідчутті та творчості митця, як і в реальному житті, що завше зіткане з химерних суперечностей. У серцях кількох поколінь українців Олександр Олесь закарбувався насамперед як співець кохання. І справді, поет зумів досконало передати найтонші переливи цього найпрекраснішого почуття. Саме кохання, хай навіть і нерозділене, надає сенсу людському існуванню, допомагає відчути ритм життя, побачити й оцінити красу, гармонію природи («Ти знов прийшла. », «Ти зовсім мене не кохала. », «Ти в ту ніч другим зоріла. »). Найвідоміший зразок любовної лірики Олександра Олеся — «Чари ночі». За жанром це — романс, не випадково він став популярною народною піснею. Автор закликає читача влити «струмінь власної душі» у «шумляче море» краси весняної природи, до дна випити чашу щастя молодості й кохання, тим паче, що — це щастя надто швидкоплинне. Отже, краса життя, краса кохання — над усе. Такий провідний мотив твору. Уважно прочитайте вірш, визначте в ньому наскрізні художні засоби: епітети, власне метафори, уособлення. Поміркуйте, які функції виконує кожен із них. 3. Послухайте пісню «Сміються, плачуть солов’ї» у виконанні Антоніни Матвієнко (адреса в Інтернеті: soundcloud.com/tonya-matvienko/tonya-matvienko-solovy).

Як вокальна майстерність виконавиці увиразнює мотив твору? Розвиваючи традицію Т. Шевченка, Франка, Лесі Українки, поет гостро порушує проблему рідного слова, щиро захоплюється ним і нищівно картає колонізаторів, які його нищать, і своїх безбатченків, котрі його зневажають. Цей мотив віртуозно розкритий у поезії «О слово рідне! Орле скутий. ». Вірш буквально пульсує потужним патріотичним почуттям, яке особливо посилюють риторичні вигуки та звертання. Красу, мелодійність, багатство української мови Олександр Олесь розкриває через емоційно насичені пейзажні порівняння, метафоричні епітети («співочий грім», «шовковий спів», «левій рев ДніпраІдея вірша висловлена в міфологічно-біблійних символах: Меч тут символізує войовничу грань українського слова, нашої національної душі; сонце — миролюбну, окрилену, творчу. У будь-якому разі автор переконаний, що мовне, національне відродження України обов’язково стане судними дощами для її ворогів. Найкращі твори Олександра Олеся досі запалюють у душах читачів світлі, піднесені почуття, а тому залишаються живими, актуальними, дієвими. Юрій Ковалів (сучасний літературознавець, професор): «Ранній український символізм, знаходячи рівновагу між критеріями краси й правди, занурювався в гармонію витончених переживань аристократичної душі, поринав у світ серпанкових натяків та елегантного звукового образу, прагнув осягнути метафізичні цінностіЩо таке синестезія в мистецтві, які настанови символізму зумовили її появу? Наведіть приклади з творів українських і зарубіжних митців. 4.

Доведіть, що прагнення оновлювати мистецтво за законами краси й патріотичні почуття були основними для життя та творчості Вороного й Олександра Олеся. 8. Який із вивчених віршів Олександра Олеся, на вашу думку, наймузикальніший? За допомогою яких засобів автор досягає цієї музикальності? moderne — новітній, сучасний) — це не лише термін, що позначає певний напрям у художній літературі. У загальному культурному контексті воно набуло сили стрижневого поняття, що фіксує докорінні зміни у мистецтві, філософії, і ширше — у світорозумінні людини XXст. По завершенні курсу лікар наказує нам: «Тепер дивіться». І ось світ (створений не раз, а щоразу перетворюваний новим оригінальним митцем) постає перед нами зовсім інакшим і водночас цілком ясним.

Такий ото він, новий, свіжостворений і недовивчений Усесвіт. Він ввійшов до історії західної літератури, як рік народження pяду модерністських шедеврів — романів “Улісс” Дж. Естетичні витоки модернізму сягають ще доби декадансу, коли в універсальних художніх системах романтизму та реалізму зародилися нові напрями та течії: від критичного реалізму відбрунькувалися натуралізм та імпресіонізм, а від романтизму — неоромантизм та символізм. Внаслідок такого синтезу визначилась одна з найхарактерніших рис модерністської літератури — принцип поєднання елементів життєподібного зображення (натуралістичних та імпресіоністичних) з елементами умовними, символічними.

Як бачимо, сутнісний смисл авангардизму і модернізму — епатаж публіки новими, нетрадиційними формами в ім’я руйнування старих, догматизованих цінностей — зберігається у будь-які періоди. Неоавангардизм, що виник після перехідних форм «театру абсурду» Беккета і «нового роману» Роб-Грийє (кінець 50-х років), зберігає свою значимість донині. Зарубіжні дослідники розрізнюють чотири типи неоавангарду: поп-арт, «технологічний», «акціоністський», «метахудожній». Кожному з них належить законне місце в «музеї» сучасного світовідношення, що розкриває світ людини в мистецтві другої половини ХХ століття. Основні напрямки мистецтва модернізму: аналіз. Реферат. Поняття модернізму. Основні напрямки мистецтва модернізму. При достатньо глибокому ознайомленні з культурними надбаннями тієї чи іншої епохи ми десь на інтуїтивному рівні відчуваємо, що вся сукупність змістовних та формальних ознак конкретної епохи спирається на деяке загальне підґрунтя, котре постає як інтегральний результат дії усього складного комплексу соціально-економічних, політичних, правових, моральних, естетичних чинників та культури в цілому у різноманітних проявах нормативного функціонування її видів та типів. На жаль, предмет цього інтуїтивного схоплення поки що не має достатньо адекватного рефлексивно-понятійного аналогу. Частіше за все для позначення вказаного явища застосовується не досить чіткий термін «дух епохи». Принаймні, ми вже звикли до вживання таких словосполучень, як «середньовічний світогляд», або «естетика доби Відродження», «культурна свідомість класицизму» або «естетичні принципи бароко». У будь-якому разі ми маємо справу із комплексними наслідками інтеркультурної взаємодії, які формують відповідну для даної епохи, своєрідну та впізнаваєму метамову певного етапу розвитку культури людства, котра, попри всі національні відмінності, має явні загальнолюдські ознаки. Саме через це всі вказані узагальнюючі дефініції певних епох залишають осторонь національно-культурні особливості прояву їх генеральних закономірностей, або, якщо і роблять їх предметом аналізу, то як явища, підпорядковані вказаним загальним рисам епохи. Свої особливості має і століття, що минає. З’ясування його інтегрально-культурних ознак, виявлення певної «метамови» культурної (чи культурологічної) свідомості кінця XIX-го — початку XX-го століть є важливим моментом привнесення рефлексивного моменту до складу синтетичних елементів самосвідомості періоду, що віддаляється від нас культовим рубежем третього тисячоліття. Однією з цих ознак, що відкриває можливість для кращого розуміння «духу епохи», є її стильові особливості, котрі постають як її специфічна, притаманна лише даному етапу розвитку людства метамова культури. Вказаний період став переломним в історії мистецтва. В цілому цей період можна розглядати як підготовчий етап в формуванні якісно нової мистецької парадигми століття, що минає. Природна для кожної культурної епохи динаміка естетичних принципів та структур творчості в цей період відрізняється підвищеною інтенсивністю і стає типологічною характеристикою всіх національних культур. Виявлення нової гносеологічної та аксіологічної художньої орієнтації творчого суб’єкта, літературного напрямку або течії дозволяє зафіксувати ті кардинальні зміни в культурі нашої епохи, котрі набувають узагальненого значення конкретно-часової моделі розвитку мистецтва в цілому. Відзначені вище тенденції кінця згаданого періоду найбільш рельєфно проявилися в модернізмі — найпродуктивнішому напрямку європейського мистецтва цієї доби. Художньо-естетична система, що склалася, починаючи від 20-х років ХХ сторіччя, як характерне відображення кризи буржуазного суспільства, протиріч буржуазної масової та індивідуалістичної свідомості. Модернізм поєднує різноманітність відносно самостійних ідейно-художніх напрямів і течій (експресіонізм, кубізм, футуризм, конструктивізм, імажинізм, сюрреалізм, абстракціонізм, поп-арт, тощо), кожен із яких має власну ідейно-естетичну і художньо-стильову специфіку, але разом із тим містить принципову філософсько-світоглядну і соціокультурну спільність з іншими. Формування модернізму, як закінченої художньо-естетичної системи і відповідного типу світогляду було підготоване такими його стадіями, як декадентство і авангардизм. Названі стадії і форми модернізму були своєрідним протестом, з одного боку, стосовно певних деструктивних тенденцій в буржуазному суспільстві, його духовному житті, а з другого боку — протестом відносно таких характерних для художньої культури пізнього капіталізму явищ, як епігонське повторювання канонізованих форм і стилів, вироблених реалізмом і романтизмом ХІХ віку; пасивне, поверхневе копіювання дійсності, заявлене натуралізмом; відмічений печаттю змістової й формальної руйнації академізм. Протестуючи проти таких тенденцій модернізм, одначе, виявляє намагання не до подолання їх, а до трагічно-хворобливої естетизації. Відчуваючи дисгармонію світу, відчуженість особистості, несвободу і нестабільність становища художника в світі капіталу, модернізм заперечує при цьому можливості попередніх (інших) культурних традицій не тільки протистояти силам руйнації, але й виражати своє відношення до них, навіть адекватно їх мистецьки відображати. Звідси різкий, а подекуди і войовничий анти-традиціоналізм модернізм, підкреслений естетичний анти-нормативізм, що нерідко набуває бунтарсько-епатуючого і екстравагантно-декларативного характеру. Стильове новаторство стає самоціллю. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністичних ідей, посилення культу тотального руйнування старого. По-друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного «Я», втрата індивідуальності. Специфічним культурним феноменом ХХ ст.

називають модернізм. Модернізм (від «modern» — новий) — термін сумарний, який позначає велику кількість не схожих між собою, різноманітних і суперечливих художніх напрямів у світовій культурі ХХ ст. Модернізм — це культура, яка заздалегідь протиставляє себе будь-якому різновиду традиційної культури (і передусім культурі реалістичній). Першою стадією розвитку в модернізмі став декаданс — напрямок культури кінця XIX — початку ХХ ст., який характеризується переважно занепадницьким настроєм, песимізмом, тугою за втраченими суспільством духовними ідеалами, самодостатнім естетизмом. Відчуваючи дисгармонію світу, анти-гуманність відносин у суспільстві, декаденти відмовляються від пропагування активної соціальної діяльності. Історичний досвід попередніх революцій і невтішна оцінка морального стану сучасного їм людства підірвали їх віру в можливість прогресивного соціального перевороту. Втрата ідеалів стає результатом сприйняття світу як хаотичного і жахливого у своїй ворожості щодо людини, і у підсумку призводить до нівеляції інтересу щодо предметного світу взагалі. У цьому відношення модернізм — це культура асоціальна. А тому предметний зміст дійсності перетворюється для діячів модернізму в щось несуттєве, другорядне. Це знаходить своє відбиття у виникненні принципу деформації як спільного принципу, характерного для численних художніх течій модернізму. Ще одна з особливостей модернізму — це розрив зв’язку з масовою художньою свідомістю, масовим художнім смаком. Культура модернізму є, по суті, елітарною, тобто орієнтованою на невелику групу людей, які володіють особливим художнім сприйняттям. Виникнення розвиненого, вже «поза-декадентського» модернізму більшість дослідників пов’язує з експресіонізмом (від франц. expression — «вираження»). Батьківщиною експресіонізму була Німеччина, де виникли перші спілки молодих художників, занепокоєних долею культури напередодні першої світової війни. Художникам-експресіоністам світ вбачався абсурдним, негармонійним і хаотичним, ворожим щодо «природної» людини. Тому ставлення до дійсності визначилось тим, що предмети і явища отримували властивості особистих почуттів і рис художника. Свої почуття, світогляд на установки, враження від буремних подій і спосіб художнього відчуття вони намагались донести з максимальною виразністю, гостротою, наполегливістю — з найбільшою експресивністю. Початок абстракціонізму (від лат. «далекий від дійсності») припадає на 10-ті рр. нашого століття, а друга хвиля його розквіту почалася вже після Другої світової війни (супрематизм, неопластицизм тощо). Абстракціонізм — це безпредметне мистецтво, яке повністю відмовляється від зображення реальної дійсності і людини. У добу Першої світової війни виникають також форми модернізму, які на відміну від довоєнних вже тяжіють до активного впливу на світ, до втручання в духовну, а іноді й суспільну сферу людського буття. «Сучасний стиль» було все ж знайдено — єдиний, але з певними національними варіаціями стиль модерн (від франц. «сучасний»). Стиль модерн народився з поєднання двох тенденцій: прагнення архітектора раціонально використати нові матеріали (сталь, скло, залізобетон) і тяжіння до певної міри малозмістовної, але вишуканої декоративності. Модернізм впливав на розвиток усіх галузей культури. Пошуки нового у музиці цікавлять багатьох композиторів. Безліч композиторів-авангардистів прагнули виразити новий зміст тільки з допомогою невідомих музичних засобів, йдуть на різні експерименти, які призводять до руйнування естетичних і технологічних підвалин музичної культури (заперечення звукової організації — мелодії, гармонії, поліфонії). Одними з найбільш яскравих у цьому відношенні етапів стали так звані «конкретна музика» й алеаторика. Як явище, масова культура формується в 20-і рр. ХХ ст. Її появі сприяв розвиток засобів масової комунікації — газет, популярних журналів, радіо, грамзапису, кінематографу. Все це демократизувало культуру, відкрило доступ до неї масової аудиторії, і в той же час зумовило проникнення в культуру суто комерційних інтересів. Отже, культурна ситуація покликала до життя багато різних художніх течій. Попри всі суперечності та конфлікти епохи, діяльністю представників різних художніх течій, різних національних культур формується багатолика, суперечлива світова культура. Білик Б.

Культурологія: Навч.

посіб. для студ. вищ. навч. закл. -.: КНИГА, 200- 40Греченко, Чорний І, Кушнерук, Режко Історія світової та української культури: Підруч. для освіти. -.: Літера, 2000. — 46Дмитриева Н Краткая история искусств. — М.: Искусство, 1988 — 199- Вып.

1.Історія українського мистецтва в 6 т. -.: АН УРСР. Голов. ред. УРЕ. — 1966 — 1970. Кучменко Е. До проблеми примітивізму в образотворчому мистецтві Нового і Новітнього часу. -.: Знання, 1999.

— 2Макаров. Світло українського бароко. -.: Мистецтво, 199- 28Подольська Є, Лихвар, Іванова Культурологія: Навчальний посібник: Вид 2-ге, перероб. та доп. — Київ: Центр навчальної літератури, 2005. — 39 . Модернізм (від французького moderne – сучасний, найновіший) – філософсько-естетична й художня система, що склалася в перші десятиліття 20 ст. й об’єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії, для яких притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини (з домінуванням дезінтеграційного начала) та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним формам мистецтва 19 ст. Досі модернізм – термін не усталений : інколи тлумачиться як сином авангардизму ; як явище, що в час зародження інтегрувало в собі декадентство й авангардизм ; як художній рух, що відмежовується від декаденства і має авангардизм своїм най радикальнішим виявом тощо. Перед умови виникнення модернізму з’явився в кінці 19 ст. Саме тоді художня свідомість фіксує кризу світоуявлень, які склалися від епохи Просвітництва і набули переважно раціоналістичних, головним чином позитивіських форм у філософії і художньому мисленні 19 ст. Стають очевидними їхня невідповідність історичній дійсності початку 20 ст недостатність для повноти створення образу людини, художнє розкриття тих видів соціальної, біологічно, моральності детермінованості її життя, на яких ґрунтувалися типові зразки класичного реалізму й натуралізму. З’ясовується недосяжність і некоректність багатьох суспільних ідеалів, неспроможність жодних наперед визначених форм суспільного устрою зняти суперечливість і внутрішню конфліктність людського буття. Піддаються скептичній переоцінці просвітництва, ідеалу народно духовної всеєдності, соціального братерства, евдемоністичного змісту життя, ряд інших моральних і культурних цінностей. Окреслюється – у філософських побудовах. Шопенгауера, Ф.

Ніцше ; в художній творчості Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Г.

Ібсена, Г. Джеймса,. Рембо та інші – значно глибші психологічні виміри людини, невичерпність і багатоликість (аж до протилежності) її індивідуальних якостей, життєво важливе, часто вирішальне, значення її позасвідомих і підсвідомих імпульсів, їхній зв’язок з первісними формами колективного та індивідуального буття. Найболючішим виявом кризи „ класичного ” розуміння людини, життєвої проблематики та способу їх художнього відтворення стало декаденство. В руслі його настроїв і пафосу перебувала певна частина митців останньої чверті 19 – початку 20 ст. (. Малларме, Ж Гюїсманс, Г. Д’Аннунціо, О. Уайльд). Як у декаденстві, так і в мистецтві, вільному від його впливу, з кінця 19 – у перші десятиліття 20 ст. відбувається кардинальна переорієнтація на інші некласичні принципи художнього відображення дійсності, культивування інших форм і авторських підходів. Виявляється тупіковість, безперспективність декаденства з його культом смерті, занепаду, прямолінійного фаталістичного і естетським самозамилуванням. Обновлюваний реалізм, неоромантизм та модернізму, що народжувався, існуючи поряд з декаденством, а далі переживаючи його в часі, дедалі більше виступають його антитезою як нове активне й вольове „ відродження ” в розумінні й художнього осягненні людини. При цьому спостерігається процес дегероїзації особистості, поглиблене вираження й утвердження індивідуального. Разом з освоєння арсеналу художніх форм попередніх століть відбувається їхнє рішуче переосмислення й розширення. В поетиці симптоматичними стали посилена суб’єктивізація викладу, розмивання структури твору, звернення до складніших у композиційному, стильовому, жанровому, семіотичному планах форм художньої умовності (міф, притча, парабола) тощо.У модернізмі не тільки гранично зримо розгорнуто ці процеси, а й представлено ряд притаманних йому особливостей.

Здебільшого до модернізму відносять незвичні на загальному мистецькому тлі яскраві явища, винятково оригінальні за формою, викличні у своїх філософських і естетичних засадах. Модернізм не має єдиної світоглядної основи, для нього характерний широкий спектр світорозумінь і світовідчуттів : від бачення людини трагічною, самотньою істотою в чужому їй і абсурдному світі – до уявлень про ствердний смисл людського існування й історій (Б. Брехт, Л. Арагон, Елюар, Неруда,. Незвал,. Маяковський та інші, що в різні періоди були близькими до модернізму). При цьому загально філософський фундамент модернізму становлять усе ж ірраціоналізм, „ філософія життя ”, інтуїтивізм, неореалізм Кіркегор, Ф. Ніцше,. Дільтей, Г.

Зіммель, Х. Ортега-і-Гассет, З. Фрейд,. Бергсон, Л. Клагес,. Г. Юнг, Дж. Е. Мур), пізніше екзистенціалізм – філософські напрями й течії, окрім ідеї яких виявились прийнятними для художньої практики модернізму (розрив з інтелектуально-раціоналістичною традицією, панлогізмом і систематизмом у художньому і філософському мисленні ; смисловизначальність конечності людського існування ; акцентуація на складності сприйняття й відчуття, на динаміці й безперервній змінюваності психологічних станів, на утрудненості, а то й неможливості подолання дуалізму суб’єкта і об’єкта, відособленості індивідів ; елітарна природа творчості тощо). Стимульований ними, у модернізмі здійснюється рішучий поворот до суб’єктивізації художнього відображення. На місце об’єктивної даності, авторське „ всевідання ” відносно незалежних у структурі художнього твору характерів ставиться суб’єктивне сприйняття, переживання, вираження. Паралельно з урізноманітненням форм авторської свідомості більш визначених меж набуває автономна сфера думки й переживання персонажа, принципово чи мимовільно стверджується позиція агностицизму щодо дійсності, інколи художній твір постає як світ однієї суб’єктивності свідомості. Людина розкривається тут в її різноманітних, примхливих, несподіваних, порізно дріб’язкових, часто неусвідомлюваних нею переживань, за формою, як правило, фрагментарних, — що не суперечить цілісності художньої концепції твору. У деяких різновидах модернізму кардинально переосмислюється категорія героїчного : на зміну „ пророкам ”, борцям приходить пересічна, іноді просто нікчемна людина, без претензії на моральні чи якісь інші ідеали, антигерой. Модернізм зафіксував народження „ масової ” людини, людини з натовпу, середньостатистичного об’єкта різноманітних політичних, ідеологічних, культурологічних маніпуляцій. Модернізм розкриває трагізм існування передусім звичайної людини ; вияв його – в екзистенціальній площині, а не тільки в соціальній чи психологічній детермінованості. Виразніше, ніж інші напрями мистецтва, модернізм у своїх світоглядах і естетичних засадах відбиває суспільно-політичну реальність 20 ст. – епохи масових рухів, тоталітарних режимів і світових воєн. Загальний гуманістичний зміст модернізму – у пошуку тривкого життєвого, духовного начала в індивіді.Перші модерністські спроби з’являються у річищі натуралізму, пізнього символізму, імпресіонізму, іноді на пограниччі з декадентськими настроями, сигналізуючи про себе змінами в структурі художнього образу, фрагментарністю викладу, посиленням „ побічних ” тем і деталізацій, непрямих характеристик, навмисною стилістичною ускладненістю Жід,.

Малларме,. Георге,. Шніцлер,.

Тетмаєр, Й Махар,. Стріндберг, Я. Каспрович, Верхарн, Метерлінк, О. Блок). У ряді країн модернізм оформляється організаційно („ La Jeune Belgique ”, „ Młoda Polska ”, чеська „ Moderna ”, „ Die Moderne ” в Німеччині), висуває своїх теоретиків (Ф. Кс. Шальда,. Бретон, Т. Тцара та інші). Виразно модерністське забарвлення набувають такі напрями й течії літератури 20 ст як футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, імажизм, неокласицизм, експресіонізм (останньому, як і творам деяких інших течій, не чужа соціально-політична концептуальність). На загальному тлі світового модернізму, який рішуче пориває з традицією і позначений певним екстремізмом у галузі художньої форми, визнані метри модернізму (Дж. Джойс, Пруст, Ф. Кафка) займають більш помірковані позиції, що передбачає як значне новаторство, так і синтез минулих здобутків літератури. Поетику зрілого модернізму характеризує розуміння твору як замкнутої художньої системи, що вибудовує нову дійсність і принципово представлена звичним формам сприйняття реальності. Головні риси його – гра ускладненого Вулф) чи, навпаки, з художньою доцільністю спрощеного (Стайн) стилю, що вловлює найрізноманітніші плиткі враження, стани, настрої, не будучи зв’язаним при цьому ні сюжетно, ні необхідністю характеротворення ; намагання в докладних описах найдрібніших продуктів емоційного життя конструювати його розпорошену в часі цілісності (Пруст) ; побудова універсальної картини сучасного світу – від культурно-інтелектуального до позасвідомісного рівня, від натуралістичних описів до культурно-історичних ремінісценцій і цитацій (Дж. Джойс) ; підкреслення засобами реалістики в основі письма фантасмагоричної абсурдності людського буття (Ф. Кафка, експресіоністи). У модерністичній прозі вдосконалюється оповідний принцип „ потоку свідомості ” (відповідники є і в поезії), випробовуються композиційні прийоми паралельного викладу різновіддалених у часі й просторі подій тощо. Поезія модернізму прикметна передусім яскравою, невідомою для 19 ст. метафорою (Аполлінер, Ф. Т. Марінетті, Тракль,. Шершеневич), побудовою теми за віддаленими, переважно зовні немотивованими предметними чи культурними асоціаціями (Т Еліот, Паунд, Р. Рільке, Л. Арагон, Валері), умисним, художньо обґрунтованим алогізмом зв’язку думок та описів Бретон, Р. Деснос), „ слово новаціями ”, синтаксичними зміщеннями, фонічною образністю (О. Крючоних,. Каменський, Каммінгс). Визначальні позиції у версифікації завойовують верлібр, тонічний вірш. У твори всіх родів літератури проникають місткий символ, міф (експериментальний роман „ Улісс ” Дж. Джойса, поетичної збірки „ Чотири квартети ” Т

Еліота, романи. Лоуренса, п’єси Ж. Кокто). В 30-х рр. 20 ст. модернізм у світовій літературі переходить у стадію авангардизму Беккет, Іонеско, Ж. Жени,. Камю, французький „ новий роман ”), далі – неоавангардизму. Поряд розвитком модернізму зазнає оновлення і реалістичним типам художнього мислення. В окремих випадках межі між реалізмом і модернізмом досить умовна. хисткі : реалізм збагачується поетикою модерні стичного плану, зокрема у відтворенні багатоликості характеру, в багатоаспектності зображення ситуації, події (Манн, Гессен, Р. Музіль, Фріш,. Голдінг,. Фолкнер,. Абе).В українській літературі не проявився у повному й концептуальному.

однак засвідчив себе рядом формальних особливостей поетики та зразками нетрадиційно суб’єктивно-індивідуалістичного розуміння людини й дійсності. Художня думка в Україні в цілому зберегла віру в суспільно-політичні, національні, моральні, гуманістичні ідеї 18 – 19 ст коригуючи й оновлюючи їх відповідно до власних обставин історичного і духовного розвитку. Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні („ просвітянство ”, утилітарне призначення мистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) літератури 19 ст. Переважає бачення людини в розкутості її внутрішнього світу до інших, у зв’язках з народом як духовною соборністю. Водночас на кінець 19 ст. склалися передумови для суб’єктивного поглиблення такого бачення та для корелятивного з ним, близького до модернізму, трактування особистості, що виходить позасвідомої людини, непереборної відчуженості внутрішнього – інтимного світу індивіда, його нерозв’язного конфлікту з дійсністю, а у царині форми – з неможливості передати у загальних. масово зрозумілих висловах внутрішнього осяяння особистості. Встановлення деяких з цих ознак відбувається перед усім у поезії, окремі зразки якої (починаючи з лірики Шевченка, а також у творчості Франка, Я. Щоголіва, О. Маковея, Уляни Кравченко,. Щурата, О. Козловського) могли бути інтерпретовані як модерністські ще до кінця 19 ст. На рубежі століть стають зримими риси нового художнього мислення в поезії (Р. Сембратович,.

Бирчак,.

Стефаник, Коцюбинський, О. Кобилянська), згодом – у драмі (Леся Українка, О.

Олесь,.

Черкасенко,. Винниченка). Модерністські прикмети у творах української літератури тривалий час співіснують з декадентським (Карманський, О. Луцький, Я. Савченко), зароджуючись у течіях натуралізму, раннього символізму, імпресіонізму. Вияви (ще незрілі) модернізму здобувають місце на сторінках альманаху „ Січ ”, у серії „ Живі струни ”, журнал „ Молода Україна ” ; далі, більш вагомі, у „ Літературно-науковому віснику ”, альманахах „З-над хмар і з долин ”, „ З потоку життя”, „ Багаття ”, „ За красою ”, журнал „ Світ ”, „ Будучність ”, „Українська хата ”, „ Дзвінок ”. Засади модернізму в території та художній практиці сповідує товариство „ Молода муза ”.

Активні пошуки нових мистецьких форм у літературі з поодинокими спробами автономізувати дистанціювати художнє явище від ідеологічного. громадсько-політичного контексту викликають критичний розголос : листування Вороного, пов’язане з виданням альманаху „ З-хмар і з долин ” ; полеміка навколо виступів. Єфремова за участю Франка,.

Коцьовського, Хоткевича ; декларації „ молодомузівців ” О. Луцького та Яцьківа ; критична діяльність Євшана, Сріблянського та інших в „ Українській хаті ”,. Донцова у „ Дзвоні ”. Водночас модерністичній критиці знаходять нове осмислення громадянської та національної проблеми, формується думка, що домінантне значення для духовного відродження в Україні повинен мати не культурний масовім (поширення преси, діяльності „ Просвіти ” і таке подібне), хоч потреба в ньому не заперечується, а висунення її в авангард художнього прогресу (в окремих інтерпретаціях – художньо культурний месіанізм України). Український літературний процес формується за типом най більш розвинених літераторів цього часу.Модерністичні спроби, як і взаємо пов’язані з ними процеси що розвивалися у русі українського реалізму та неоромантизму, були спрямовані на поглиблене розкриття внутрішнього світу людини. Посиленням суб’єктивного начала модернізму близький до неоромантизму, однак загалом ігнорує притаманну останньому шкалу життєвих цінностей, його чужа романтична піднесеність. У творчості модерні стичного характеру основ стає дослідження внутрішньої індивідуальної свободи суб’єкта на поглибленому ступені його внутрішньої ізоляції що могло здійснюватись переважно через нову поетику, іноді прокреслювалось самим фактом формального новаторства (Семенко). Модернізм в українській літературі характеризується трагічним розривом між духовністю та існуванням („ Камінний господар ”, „Лісова пісня ” Лесі Українки), наголошення на біологічну сутність людини, глибині природних інстинктів (Хоткевич,. Винниченко), психологічне самозаглиблення та ослаблення зв’язків героя з оточенням (Коцюбинський, О. Кобилянська), розкриття стихійності масового, колективного життя (Коцюбинський, Яцків). Вирізняються такі риси поетики, як ущільнення викладу через експресивний образ, промовисту деталь, що розкриває внутрішній стан персонажа Стефаник,. Сроковський та інші), розкуте асоціативне сприйняття предметності (Коцюбинський, Хоткевич), введення багатих смислом символічних постатей і образів (Яцків, Савченко), увиразнення стійкої архетипічної основи в сюжеті твору („ Fata morgana ”, „Тіні забутих предків ”), посилення фонічних інтонаційних тем ліричного образу, загальна ліризація образу.

Процес художнього освоєння світу через філософсько-естетичну систему модернізму своєрідно відбиті в широкому творенні фрагментарних, фабульно ослаблених прозових жанрів прозових жанрів (вірші в прозі, малюнки, ескізи тощо). Література 20-х рр. Зберігає тривкий зв’язок з художнім розвитком попередніх десятиліть. Новаторськими, подекуди модерністськими рисами прикметна творчість представників літературних груп, об’єднань, організацій – „ Музагет ”, „ Аспанфут ”, „ Асоціація комункульту ”, „ ВАПЛІТЕ ”, „Авангард ”, „ МАРС ”, „ Техно-мистецька група „ А ” ”, „ Нова генерація ” та інші. Реферат: Модернізм в літературі Маяковський. МОДЕРНІЗМ (МОДЕРН) (фр. modernismе, від moderne — новітній, сучасний) — у широкому розумінні означає сукупність стилів, напрямків в європейській та американській художніх культурах кінця ХІХ — початку ХХ ст., яким притаманно заперечення старого традиційного мистецтва, відхід від культурних цінностей XVIII-XIX ст. У вузькому значенні — стиль у художній культурі на початку ХХ ст., який прагнув прикрашування середовища (“мистецтво дрібничок”). Модерн був частково визначений символізмом, поєднував європейські та східні традиції.

Для новаторів важливо не що сказати, а як сказати. Модерністська модель постулює ідеї хаосу, випадковості, неможливості упорядкування. Модернізм поєднав такі естетичні напрямки: кубізм, імажинізм, футуризм, сюрреалізм, експресіонізм, абстракціонізм.

Витоки модернізму. Соціальні — розвиток індустріальної цивілізації; конфлікт між особистістю та суспільством. Філософські — песимізм, ірраціоналізм, індивідуалізм, еклектика, відмова від систематичного мислення.

Культурні — криза культури, вираження абсурдності буття новими засобами, проголошення переваги мистецтва над реальністю. Наукові — у природознавстві домінує принцип відносності, компліментарності; плюралістичність, нелінійність картини світу, некласичність бачення світу. Світоглядні засади модерну.

Інтуїтивізм Бергсон, Н. Лоський) — філософський напрямок, що доводив можливість осягнути природу явищ не завдяки розуму, а через інтуїцію. Прагматизм (У. Джеймс) — філософське вчення, згідно з яким ідея набуває змісту лише у своїх практичних наслідках, і навпаки, реальний світ здійснюється лише через плин свідомості (“свідомість тече ”). Екзистенціалізм (від “екзистенція” — існування) Камю, Ж. -Сартр, Хайдеггер,. К’йоркегор,. Ясперс, Бердяєв) — філософський світогляд, який затверджує унікальність існування світу людської суб’єктивності; концепція людини, яка сама собі створює норми поведінки, виходячи зі свого душевного ладу: у світі немає надії, майбутнього, людина живе лише сьогодні. Ніцшеанство (Ф. Ніцше) — філософія надлюдини. Психоаналіз (З. Юнг) — індивідуальне несвідоме — рушійна сила людини; вплив колективного несвідомого. Феноменологія (Гусерль) — духовні “сутності» свідомості незалежні від реального існування та чуттєвого досвіду. — ідея радикального оновлення мистецтва, культури, людини, громадського життя: відхід до світу формальних, фактурних предметів; — концептуалізм : предмет зображення — нова реальність, яка не схожа з навколишнім світом; головна функція мистецтва — не відображення світу, а конструювання його, відбиття свого ставлення до подій, суб’єктивного сприйняття реальності; Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва (експресіонізм, сюрреалізм, футуризм поширилися також на образотворче мистецтво, музику, театр), проникли в кіно й на телебачення. Не існує одностайної думки щодо виникнення модернізму. Тривалий час вважалося, що зародився він у Франції в 70-х роках XIX століття, а проявами модернізму були імпресіонізм і символізм. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас, а навпаки. Відомий іспанський філософ та мистецтвознавець Хосе Ортега-і-Гассет зазначає: «Модерністське мистецтво має маси проти себе, і воно завжди буде мати їх проти себе. Воно, по суті, чуже народові й більш того, воно вороже народові». Модернізм ставить собі за мету бути «мистецтвом для митців, а не для мас людей.

Це буде мистецтво касти, а не демократичне мистецтво». Втім, принцип цей не є для модернізму абсолютним. Винятком з «антидемократичного» правила може слугувати теорія і творча практика унанімістів та експресіоністів. Модернізм затверджує примат форми над змістом. Іноді форма модерністського твору є самодостатньою та абсолютизованою (футуризм, «новий роман»), іноді — підкорена формі категорія змісту є також важливою (експресіонізм, екзистенціалізм). Один з теоретиків модернізму. Фідлер проголошує: «В художньому творі форма повинна сама по собі утворювати матеріал, заради якого й існує художній твір. Ця форма, що водночас є і матеріалом, не повинна виражати нічого, окрім себе самої. Зміст художнього твору є ніщо інше, як саме формоутворення». Література модернізму є рішучим протестом і запереченням художніх принципів реалізму й натуралізму з їхнім зверненням до реальної дійсності, життєподібністю, деміфологізмом, аметафізичністю. Той же. Фідлер зауважує: «Мистецтво аж ніяк не покликане проникати в низьку дійсність, що є дійсністю всіх людей.» Але в той же час модернізм не приймає романтичної втечі від дійсності. Мистецтво, за виразом Фідлера, не має «сумнівного покликання врятувати людей від дійсності, виходячи з казкового королівства». Якщо донині, зазначає теоретик, точилися суперечки «за право виражати сутність художньої діяльності» — «наслідування чи перетворення дійсності» (тобто, як бачимо, суперечка реалістів з романтиками), то модернізм на місце цих традиційних двох принципів висуває свій, третій, — «створення нової дійсності». На зміну реалістичній та натуралістичній об’єктивності приходить модерністська художня суб’єктивність. Модерністів не цікавить предметний світ — він завжди ними деформується та абсурдизується. І ця «нова дійсність» є для митців-модерністів абсолютно реальною.

Чим неправдоподібнішою є картина світу, тим вірогіднішою вона стає для модерністів. Загалом вони виступили проти реалістичного, здебільшого життєподібного відтворення дійсності. Реалізм для модерністів — це лише один з можливих засобів відображення світу. Але справжньої реальності — ірраціональної, метафізичної, непізнаванної та, врешті-решт, ірреальної — реалізм не досягає. Американський літературознавець Дж.Міллер слушно зауважив, що «модернізм можна вважати бунтом проти „реалізму», але не проти „реальності». Реальність слід знаходити не в узгоджених зовнішніх подіях, а в потоці свідомості, що виникає в зіткненні з цими подіями, які швидко обираються, набирають певної форми, викликають переживання». «Потік свідомості», про який пише американський дослідник, є одним з основних художніх прийомів літератури модернізму. Термін цей належить відомому психологові та філософові. Джемсу. Класичними зразками застосування потоку свідомості в модерністській літературі є романи «Улісс» Джеймса Джойса, «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф. Іншим популярним художнім прийомом модернізму є монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва (фільми. Ейзенштейна). Він заснований на поєднанні різнорідних тем, фрагментів, образів. У футуризмі, дадаїзмі, «театрі абсурду» монтаж виступає як засіб пізнання світу: створюючи абсурдний образ, він наочно показує обрис безглуздого світу. Нерідко монтаж тісно пов’язаний з прийомом внутрішнього монологу. Так, аналізуючи Джойсів «потік свідомості»,. Хоружий пише:».зберігаючи основні ознаки внутрішнього мовлення, Джойс в той же час піддає його операції монтажу: проводить в його масиві жорсткий відбір, виганяє будь-який баласт і формує нове мовлення, згущене та високоорганізоване. Спільність з методом монтажу Ейзенштейна тут цілковита; обидва митці досягають такої виразності та життєвості свого матеріалу, якою ніколи не володіє реальне, незмонтоване життя». Модерністи віддають перевагу умовним формам, що, однак, зовсім не виключає використання засобів цілком життєподібних. Проте нерідко саме життєподібні елементи творів модернізму створюють ефект ірреального, неправдоподібного. Фантастика тісно пов’язана з реальністю в мистецтві модернізму. І, за словами. Затонського, «найбільш неймовірне, безглузде та незрозуміле відбувається в буденній, тривіальній обстановці. Вторгнення фантастичного аж ніяк не супроводжується барвистими романтичними ефектами, а оформлюється як найприродніша річ у світі, що не викликає ні в кого подиву». Яскравим прикладом цього є твори Франца Кафки. Нерідко модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. їхнім творам може бракувати сюжету й композиції, художнього часу та простору, персонажів і дії. На всю художню діяльність модерністів поширюється «тотальна» іронія. Згідно з цим, постійно натрапляємо на пародію та алюзію, оголення прийому та акцентацію на «зробленості» твору, елементи гри та ілюзії творчості. Модернізм створює власні міфи, твори його нерідко перетворюються на міфологеми. «Замість розповідного методу ми можемо використовувати тепер міфічний метод», — писав один з найвизначніших модерністів XX століття Томас Стернз Еліот. Міфотворчими є твори Дж. Джойса.

Бєлого, Мейрінка. Хлєбникова, Т.С. Еліота та Ε. Паунда,. Буццаті та X.Л. Борхеса. Процес модерністської творчості, зазначав. Затонський, «є процесом перетворення реальних явищ, подій, проблем на ідіоми, символи, знаки — тобто абстрактні форми, що не відображають дійсності, а лише її символічно моделюють, створюють дещо подібне до адекватного їй душевного настрою». Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо. В українській літературі не проявився у повному й концептуальному. Художня думка в Україні в цілому зберегла віру в суспільно-політичні, національні, моральні, гуманістичні ідеї 18 — 19 ст., коригуючи й оновлюючи їх відповідно до власних обставин історичного і духовного розвитку. Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні (» просвітянство ”, утилітарне призначення мистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) літератури 19 ст. склалися передумови для суб’єктивного поглиблення такого бачення та для корелятивного з ним, близького до модернізму, трактування особистості, що виходить позасвідомої людини, непереборної відчуженості внутрішнього — інтимного світу індивіда, його нерозв’язного конфлікту з дійсністю, а у царині форми — з неможливості передати у загальних. Кобилянська), згодом — у драмі (Леся Українка, О. Вияви (ще незрілі) модернізму здобувають місце на сторінках альманаху „ Січ ”, у серії „ Живі струни», журнал „ Молода Україна ”; далі, більш вагомі, у „ Літературно-науковому віснику», альманахах „З-над хмар і з долин», „ З потоку життя”, „ Багаття ”, „ За красою», журнал „ Світ», „ Будучність», „Українська хата ”, „ Дзвінок». Засади модернізму в території та художній практиці сповідує товариство „ Молода муза». громадсько-політичного контексту викликають критичний розголос: листування Вороного, пов’язане з виданням альманаху „ З-хмар і з долин ”; полеміка навколо виступів. Коцьовського, Хоткевича; декларації „ молодомузівців ” О. Луцького та Яцьківа; критична діяльність Євшана, Сріблянського та інших в „ Українській хаті ”,. Водночас модерністичній критиці знаходять нове осмислення громадянської та національної проблеми, формується думка, що домінантне значення для духовного відродження в Україні повинен мати не культурний масовім (поширення преси, діяльності „ Просвіти ” і таке подібне), хоч потреба в ньому не заперечується, а висунення її в авангард художнього прогресу (в окремих інтерпретаціях — художньо культурний месіанізм України).

Український літературний процес формується за типом най більш розвинених літераторів цього часу. Модерністичні спроби, як і взаємопов’язані з ними процеси що розвивалися у русі українського реалізму та неоромантизму, були спрямовані на поглиблене розкриття внутрішнього світу людини. Модернізм в українській літературі характеризується трагічним розривом між духовністю та існуванням (» Камінний господар ”, „Лісова пісня ” Лесі Українки), наголошення на біологічну сутність людини, глибині природних інстинктів (Хоткевич,. Вирізняються такі риси поетики, як ущільнення викладу через експресивний образ, промовисту деталь, що розкриває внутрішній стан персонажа (В. Стефаник,. Сроковський та інші), розкуте асоціативне сприйняття предметності (Коцюбинський, Хоткевич), введення багатих смислом символічних постатей і образів (Яцків, Савченко), увиразнення стійкої архетипічної основи в сюжеті твору (» Fata morgana ”, „Тіні забутих предків ”), посилення фонічних інтонаційних тем ліричного образу, загальна ліризація образу. Ранні роки. В.В. Маяковський народився 7 (19) липня 1893 у селищі Багдади, Грузія, у родині лісника і був останньою третьою дитиною. Мати, Олександра Олексіївна, походила із роду Кубанських козаків.

Хоча у школі та із друзями хлопчик спілкувався грузинською, вдома всі один до одного звертались лише російською. 1902 року Володимир вступає до Кутаїської гімназії. Після смерті батька 1906 року Маяковський разом із матір’ю та сестрами переїздить до Москви. Там він вступає до школи № 91 і навчається у одному класі із братом Бориса Пастернака Шурою. Ще у віці 14 років (1907 року) Маяковський вперше взяв участь у соціалістичній демонстрації у Кутаїсі. У Москві ж юнак ще більше захоплюється ідеями марксизму. Коли 1908 його відраховують із гімназії через неспроможність матері далі сплачувати за навчання, він радо пристає до революційної діяльності. Того ж 1908 року вступає до РСДРП, його тричі заарештовують та Маяковський уникає покарання через неповнолітність. Перші вірші Маяковський написав саме під час ув’язнення у Бутирській в’язниці 1909 року. 1911 р. він вступає до Московського училища мистецтва, де знайомиться із членами Російського футуристичного руху. Стає лідером групи «Гілея». Після знайомства із Давидом Бурлюком входить у коло поетів та зближується із кубофутуристами. Літературне життя. Перший опублікований вірш «Ніч» Маяковського увійшов до футуристичної збірки «Ляпас суспільному смаку» 1912 року. 1913 р. поет звертається до драматургії і створює трагедію «Володимир Маяковський», сам ставить її та виконує головну роль. 1914 р. через активну політичну діяльність Маяковського та Бурлюка виключили із Московського училища мистецтв. У мистецькому розвитку поета тепер зявився новий напрямок на відображення реалій напередодні революції, що оформилось у поемі «Облако в штанах» рос. Над нею автор працював протягом двох років 1914-1915. Вона стала чи не найголовнішим твором Маяковського, що одночасно змальовував палкі теми кохання, революції, релігії, мистецтва. Вона дозволила заявити Маяковському про себе не тільки на всю Росію, але й на весь світ. Поет навмисне використовував у поемі мову вулиць та довгі конструкції аби викрити зідеалізовані та зромантизовані поняття поезії. Ліля Брік. Влітку 1915 р. Маяковський закохався у заміжню жінку — Лілю Брік. Саме їй присвячено поему «Флейта-позвоночник» рос. Чоловіком Лілі був видавець поета — Осип Брік. Кохання, поруч із враженнями від революції та війни, дуже вплинули на поезію Маяковського наступних років.

Поема «Война и мир» рос. 1916 р. змалювала жахи Першої світової війни та поема «Человек» рос. — насправді вони є вираженням болю, що спричиняє кохання: У незрілому мистецькому колі Радянського Союзу, що тільки зароджувався, Маяковський був солідною фігурою.

Він навіть мав привілей вільно пересуватися світом, подорожував Британією, Німеччиною, Латвією, Сполученими штатами, Мексикою, Кубою, що відобразилось у роботі «Мое открытие Америки» рос. 1925 р. Під час лекцій у Сполучених штатах Маяковський познайомився із Еллі Джонз, яка пізніше народить йому доньку. Та про це поет дізнається набагато пізніше, у 1929 р., коли пара таємно зустрілась на півдні Франції, адже свої стосунки вони мали тримати у таємниці. Наприкінці 1920-х Маяковський закохався у Тетяну Яковлєву, їй він присвятив «Лист Тетяні Яковлєвій» Щодо творчості, у ці роки поет активно спрівпрацює із «Известиями» рос. та «Комсомольською правдою», друкується у журналах «Новый мир», «Молодая гвардия», «Огонёк», «Крокодил», «Красная нива» та ін. Працював також у агітці та рекламі, за що його жорстко критикували Пастернак, Катаєв та Свєтлов. 1923 р. організував ЛЕФ (від рос. — «Левый фронт»), випускав журнал «ЛЕФ». Але влітку 1928 р. розчарувався у Лефі та залишив його. Сатиричні п’єси «Клоп» (1928), «Баня» (1929) були поставлені Мейерхольдом. Маяковський організував групу «Реф», але вже у лютому 1930 вийшов із неї, вступив до РАП14 квітня 1930 р.

у 10: 15 ранку Маяковський вистрелив собі у серце із револьвера [Джерело?]. Це сталося у Москві, буд. № 3 по Луб’янському проїзду, кв. № 1Вочевидь, це було самогубство [Джерело?]. Однак проти передсметрної волі самого поета «В том, что умираю, не вините никого, и, пожалуйста, не сплетничайте. Покойник этого ужасно не любил.», і нині проджовжуються спекуляції навколо його смерті. Поховано поета на Новодівичому цвинтарі. Кінематограф. 1918 р. Маяковський написав сценарій до фільма «Народжений не задля грошей» рос. «Не для денег рождённый» за мотивами роману Джека Лондона «Мартин Іден». Поет сам зіграв головну роль Івана Нова. Нажаль, не збереглось жодної копії фільму. Також Маяковський знявся у головній ролі експериментального фільму рос. «Барышня и хулиган» за сценарієм самого Маяковського. Через 50 років сценарій не залишився забутим. 1970 року вийшов телефільм-балет «Барышня и хулиган» на основі сценарію 1918 року. Після смерті поета. Після смерті Сталіна, поширились чутки, що Маяковський не закінчив життя самогубством, а був вбитий за наказом Сталіна, однак жодних доказів не було встановлено. Продовж 1990 років, коли було знято гриф «Таємно» з багатьох документів КДБ, була надія відшукати будь-які нові факти, що могли б пролити світло. Власне після смерті поета постійно звинувачували у пресі як «формаліста», протиставляли його визнаним «пролетарським поетам», як наприклад, Дем’ян Бєдний. Коли ж Ліля Брік написала Сталіну проце, він зробив помітку на її листі: Маяковський та Україна. Відвідав Київ, де виступав із літературними концертами у 1913, 1914, 192Присвятив місту поезію «Київ» (опублікована 1924 у газеті «Пролетарська правда»). Балет (фр. ballet, від італ. ballo — танцюю) — вигляд сценічного мистецтва, основними виразними засобами якого є нерозривно зв’язані між собою музика і танець. Найчастіше в основі балету лежить певний сюжет, драматургічний задум, лібретто, але бувають і безсюжетні балети. Основними видами танцю в балеті є класичний танець і характерний танець. Танець модерну — напрям в танцювальному мистецтві, що з’явився на початку XX століття як результат відходу від строгих норм балету, на користь творчої свободи хореографів. «ПАННОЧКА І ХУЛІГАН», балет в 7 епізодах (по кіносценарію Маяковського). Комп.Д Шостакович, сцен.А

Белінський. Осн.

лінія сюжету — переродження Хулігана, грози заводської околиці 20-х рр., під впливом що зародився в нім незнайомого раніше відчуття любові до Панночки, яка виявляється новою шкільною вчителькою. При захисті Панночки і її подруг від своїх колишніх дружків на чолі з Ватажком Хуліган смертельно поранений; він вмирає на руках у улюбленої дівчини. Спектакль живий і місцями веселий, а для того часу, коли він був поставлений — 1986 рік — напевно навіть дуже живий і в чомусь сміливий. Яскраві і наповнені образи героїв, артисти грали чудово, та і взагалі там доводиться грати як провідним виконавцям, так і ансамблю — учням школи — що дуріє і тягнеться до знань хорошистам і розбишакам. Сприймається «Панночка і хуліган» бадьоро. Симпатично придумані образи учнів і учениць: мила дiвчина-заучка, дві подружки-базіки і ще одна веселушка з бантиком. Жива сучасна пластика банди. Фінал досягає глибоко трагічного грудка-в-горлі звучання, але, як мені здалося, це в основному за рахунок акторської гри, а не танцювального тексту. Артистична панночка-вчителька була серйозна, відповідальна і вже закохається — так закохається, Хуліган — приваблива широка душа, перевихована силоміць любові, авторитетний Ватажок в білих рукавичках — злопам’ятний і пластичний негодяїще.

Оркестрового виконання музики Шостаковича просто сподобалося. Судячи по списку вигадувань композитора, балету «Панночка і хуліган» як такого серед них немає і ця балетна партитура є компоновкою з його творів. ЕКСПРЕСІОНІЗМ (лат. expression — вираження) — один із напрямків модерну, який заперечує натуралістичне копіювання дійсності, акцентує увагу на сприйнятті дійсності. Девіз експресіоністів: “Від зображення до вираження”. Відображає ситуацію безвихідності одинокої людини у ворожому їй світі. Ознаки : гротеск, гіпербола, концентрування контрастів світла та тіні, різке просторове зміщення форми, примітивність геометричних форм, деформація, яскраві кольори. Термін уперше вжив поет Вальден (Німеччина) в Маяковському багато в чому властиві характерні межі експресіонізму в балетi «Панночка i Хулiган»: поетика крайніх станів (гіперболізування, доведення образу або емоції «до межі»), апокаліптична ідея, яскравість, деяка епатажность образів (несподівані порівняння, незвичайні характеристики і ситуації). Безвихiднiсть одинокої людини у ворожому їй свiтi.В балетi,роль безвихiдностi грала Панночка.Вона страждала, не знала, як правильно себе повести, вона була у вiдчаї. ФУТУРИЗМ (від лат. futurum — майбутнє) — одна з авангардистських течій початку ХХ ст., яка особливо яскраво проявилася в поезії та живопису Росії та Італії. Основна ідея: заперечення художньої бунтарство, анархічність світогляду, вираження масових настроїв натовпу; ї спадщини минулого, проголошення необхідності створення „мистецтва майбутнього”, в якому не було б місця слабкостям — людським почуттям, ідеалам кохання, щастя, добра, а критеріями прекрасного стали б енергія, швидкість, сила. На мою думку в балетi «Панночка i Хулiган», футуризм виражався в дикораціях і поведiнцi героїв. Дикорацii були надзвичайно яскраві, костюми героїв були тiльки чудових, яскравих кольорiв. Незвичайний масштаб ліричного переживання головного героя Хулiгана, він величезний, близький до космічного. Поет знаходить різні форми вираження його самоти, незбагненності, страждання, трагічності. В поведiнцi Хулiгана домiнували такi риси, якi вiдповiдають футуризму: бунтарство, анархічність світогляду, вираження масових настроїв натовпу. Список лiтератури. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. для студентів факультету соц.-екон. управління Укладач.В. Сичова. — Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2006.