зимова казка шекспір зміст

История идиомы make a killing зміст зимова шекспір казка відповіді до робочого зошита з хімії 7 клас іванащенко смотреть онлайн.

Зимова казка. Вільям Шекспір. Леонт, король Сіцілії. Мамілій, юний сіцілійський принц. Камілло, Антіґон, Клеомен, Діон, четверо сіцілійських вельмож. Поліксен, король Богемії. Флорізель, богемський принц.

Архідам, богемський вельможа. Старий пастух, якого вважають батьком Утрати. Блазень, його син. Автолік, волоцюга. Моряк. Тюремний наглядач. Герміона, дружина Леонта. Утрата, дочка Леонта і Герміони. Поліна, дружина Антіґона. Емілія, фрейліна Герміони.

Мопса, Доркас, пастушки. Інші вельможі, дворяни, дами, офіцери, слуги, пастухи й пасту-шки. Час у ролі Хору. Якби вам трапилось, Камілло, коли-небудь побувати в Богемії, як оце тепер мені випала нагода завдяки своїй службі, то ви побачили б, як я вже вам казав, що наша Богемія зовсім відмінна від вашої Сі-цілії. Ні, справді, я так кажу, бо добре знаю: в нас нема цієї пишноти. такої вишуканої. аж слів мені бракує. Доведеться дати гостям сно-дійних напоїв, щоб чуття, не спроможні похвалити господарів, стали нечутливими до наших вад і не змогли нас огудити. Король сіцілійський, хоч би й хотів, не перевершить богемсько-го короля в любові. Наші володарі разом росли, їхня взаємна любов, закорінена в дитинстві, тепер дає нові пагони. А коли обов’язки зрі-лого віку й королівські турботи їх роз’єднали, вони і далі по-королівському обмінювалися дарунками, листами та дружніми посо-льствами. Завдяки цьому вони, хоч і розлучені, були ніби разом, не-наче тиснули один одному руки понад морями чи обіймалися крила-ми супротивних вітрів. Хай небеса продовжать навіки їхню любов! Я певен, ніщо у світі, ні підступи ворогів, ні примхи долі, не здатні знищити її. Яку несказанну втіху обіцяє вашій країні в майбут-ньому юний принц Мамілій: я ще не бачив нікого, рівного йому. Цілком згоден з вами. Цей незвичайний хлопець справді пробу-джує багато надій. Він ніби вселяє здоров’я в підданців, молодить старечі серця: ті, хто шкутильгав на милицях іще перед його наро-дженням, хочуть дожити до днів його зрілості. Як спостеріг пастух, дев’ятикратно Дворога зірка в небі відмінилась Від дня того, як трон лишили ми І зменшили його вагу. Вже час Додому нам із вдячністю вертатись, Нам, вічним боржникам. Неначе нуль, Що збільшує всі попередні числа, Оце «Спасибі!», мовлене востаннє, Безмежно множить попередні дяки. Цей день настане завтра, пане, й я Запитую свій страх: а що там сталось Без нас? Що доброго, що злого? Хай же Не стріне буря нас, щоб не сказав я: «Ох, так я й знав!» А ще величність вашу Присутністю своєю я стомив. Ні, прошу, Не силуйте мене. Ніяка мова Не переконує так переможно, Як ваша, тож могли б ви ще й сьогодні Затримати мене, а ця затримка Мені на шкоду буде. Бо важливі Державні справи тягнуть нас додому, І кожен зайвий день — тягар подвійний, Що ляже і на мене, і на вас. Тому прощайте, брате! Пане, Мовчала я, вам даючи нагоду Переконати гостя.

Тільки ж ви Занадто холодно його вмовляли. Скажіть йому: ви знаєте напевно, Що все в Богемії гаразд, що вчора Прийшла ця звістка — й ви перемогли, Зламавши опір. Коли він скаже, що не бачив сина Так довго, то причина буде справжня. Хай скаже — й вільно йде. Хай поклянеться — І ми зуміємо його прогнати, Побивши веретенами. Проте — Насмілююсь у вас просити, Щоб ви ще тиждень з нами побули. Коли в Богемію поїде мій Володар, то дозволю я йому Затриматись у вас на зайвий місяць. Хоча сама я так його люблю, Що не спізнилась би ні на один Удар годинника — нізащо в світі. То як, лишаєтесь? Чи ж бо справді? Слабенькі ваші клятви та відмовки. Хоч би ви зорі зрушили з орбіт Тим присяганням, я б сказала вам: «Невільно їхати!» Насправді ви Зостаєтесь! Адже «насправді» жінки Вартніше чоловікового втричі. Ще хочете ви їхати? Тоді Ви з гостя перетворитесь. в’язня, Прощаючись, заплатите за харч, Подяки ж заощадите. То як? Ви в’язень мій? Чи гість? Страшне «насправді» Одним із двох вас робить. Отже, я Не страх тюремний ваш, а господиня. І нині я спитати хочу вас Про пустощі, які ви вдвох чинили В дитинстві,— ви ж були тоді, напевно, Гарненькі королевичі? Були ми наче близнюки-ягнята, Які вибрикували на траві Та мекали в невинності своїй, Не відаючи зла й того, що хтось Пізнав його вже на своїм віку. Якби оте життя могло тривати, Якби гаряча кров не розігріла Нам душі, небу ми б відповіли: «Ми вільні від спадкового гріха, Ми безневинні!» Ласкава королево, Спокуси випробовували нас, В ті давні дні дівчатком ще була Моя дружина, як і ви самі Ще не схрестили погляд ваш ясний Із поглядом Леонтовим. О боже! Спиніться, бо ще скажете за мить, Що ми — і я, і ваша королева, — Дві демониці! Та скажіть іще щось. Жінки, відповімо ми за гріхи, В які ввели вас, — тільки за умови, Що ви уперше з нами согрішили І тільки з нами досі грішите, Не ваблячися на спокуси інші.

Як? Тільки двічі так я говорила?

Коли ж був перший раз? Скажи, благаю.

Годуйте нас ласкавістю своєю, Так, як худобину господар мудрий. Бо добре діло, вмерши у мовчанні, Спричинює загибель тисяч дій, Що йдуть за ним. Бо ваші похвали — То нам платня: цілунок ваш гарячий Спонукує нас бігти сотню миль, Але канчук не змусить нас пройти Й ста кроків. Мій останній добрий вчинок Зостатись змусив короля. А перший? Останньому він старшим братом був.

Чи справді звався Милосердям він? Коли це трапилось? Скажи-но швидше! Гаразд. Було це в день, коли померли Три нескінченні місяці гіркі, І я узяв твою біленьку ручку, І поспіхом освідчився в коханні, І ти сказала: «Я навіки ваша!» Було то милосердя!

Отже, я Зуміла двічі мовити доречно: Уперше здобула навіки мужа, А вдруге — друга на короткий час. (Подає руку Поліксенові, і вони відходять) (убік) Як палко! Змішувати стільки дружби, — Однаково, що змішувати кров. Як серце затремтіло: мов танцює, Та не від радощів. Якби ж то їй Лише гостинна, щедра й щира вдача Слова ці диктувала. Може, й так? Але чому вони стискають руки І гладять пальці, чом усмішки їхні Такі, неначе завчені завчасно, Чому вони, — моя жона і друг мій, — Мов олені, зацьковані хортами, Зітхають і тремтять? Але мій розум І серце не погоджуються з цим. Мамілію, чи справді ти мій син? Справді? Так?

От молодець! О, ти замурзав носа? А він же, кажуть, викапаний мій!

Та й ти усім на мене дуже схожий, Якби лише худіший трохи був. Ні, вибач, не худіший,. стрункіший. Бо ж то лише бика, теля й телицю Худобою всі звуть, хоча й не завжди Вони худі.

А той собі все грає На клавішах її руки! Ходімо, Теля брикуче. Ти ж моє теля? Мав би ти чоло Моє похмуре, з гулями, то й зовсім На мене був би схожий. Мов дві краплі Води, з тобою схожі ми: так кажуть Жінки, вони ж сказати можуть будь-що. Та хай вони брехливі будуть, наче Перефарбована жалоба, чи Вітри, вода, чи шулер, що мішає У грі з моїми картами свої, — Однаково на мене схожий хлопець. Ходімо, паже! Лазуровим зором Поглянь на мене, парубче прегарний! Моєї плоті шмат! Невже можливо, Що матінка твоя. Жаго! Ти б’єш У ціль, ти неймовірне робиш дійсним, Ти мрію в спільниці береш собі, Із тим, чого нема, вступаєш в змову, І те ніщо поєднуєш із чимось, Забувши всякий глузд, а потім я Це помічаю, й мозок мій палає, А лоб свербить, немов ростуть там роги. Та ні, усе гаразд. Як іноді природа виявляє Своє шаленство й ніжність для розваги Твердих сердець! Вдивляючись у риси Мамілія, я наче відступив Назад на двадцять три — не кроки! — роки. Побачив я себе в штанцях куценьких, В зеленім оксамиті і з кинджалом У піхві, — щоб поранитись не міг Прикрасою, яка таїть загрозу, Як всі прикраси. Схожий був тоді я На цього хлопця, зернятко, стручечок. Мій друже, як підсунуть блискітки Неждано замість злота, візьмеш їх? Вдома я Коли буваю, владцю, все для мене: І радість, і турбота, й відпочинок, Найближчий друг — а часом ворог мій, Нахлібник, і солдат, і муж державний. Липневий день коротший за грудневий Із ним; його ясна дитинність — ліки На дум тягар, що труїть кров мені. Короткий зміст Зимова казка Шекспіра. Король Сицилії Леонт і король Богемії Поліксен дружать з дитинства, але з ясним причин бачаться не так часто, а більшу частину часу передають один одному подарунки, нагадуючи про себе. Одного разу, Поліксен все-таки вирішує провідати друга. Все, здавалося б, ішло добре, але все хороше рано чи пізно закінчується, і правителю пора повертатися в рідне держава, щоб продовжувати державні справи. Але Леонту шкода опускати одного, і він умовляє його залишитися ще погостювати. Тоді до прохань правителя Сицилії приєднується його дружина Герміона, якій це вдається успішно. Але замість радості Леонт відчуває гнів, ревнощі з’їдає його зсередини. Він вирішує, що дружина його не вірна, і вагітна від одного, а не від нього. І ніхто не може його переконати в зворотному. Він звертається до вірному слузі Камілло, просячи розповісти правду про дружину і одного, але той тільки каже, що король збожеволів від ревнощів і дружина його чиста. Але Леонт не вірить, він наказує слузі вбити Поліксена.

Але Камілло не хоче брати такий гріх на себе: він все розповідає всю правду Поліксену і вони разом біжать в Богемію. Через перенесеного стресу, Герміона родоразрешается раніше часу, але Леонт не визнає дочка і наказує від неї позбутися своєму вельможі Антігону. Але прогноз не підтвердилися, і було провіщено, що поки не буде знайдено загублене, не буде у короля Сицилії спадкоємця.

Спочатку Леонт не поставився серйозно до даних словами, але потім стало відомо, що син його помер через страх за матір. Але Антигон вже покинув країну з дитиною. Він залишає дитину на богемському березі, але сам гине в нещасному випадку, а корабель терпить аварію корабля. Через 16 років. Син Поліксена закохується в дочку пастуха Втрату. Але батько, дізнавшись про це не радий вибору сина. Тоді юнак разом з дівчиною і її батьком біжать в Сицилію, але їх там ловлять. Тоді батько дівчини зізнається, що вона йому не рідна дочка, а знатного роду, а в доказ показує скриньку, де зберігаються мантія і намисто Герміони і записка Антігона. Батько знаходить дочка, Поліксен згоден на шлюб.

Тоді Пауліна, що служила при Герміоні і була її подругою, відводить Леонта до статуї дружини. Вона здається йому дивним, старше, ніж була його дружина в момент смерті, і тут статуя ожила. Виявляється, всі ці роки вона переховувалася у подруги. Всі щасливі. Ця історія наочний приклад того, що не треба поспішати з висновками, особливо коли справа стосується тих, кого ми любимо. Адже не завжди є всі виправитися, як у персонажів цієї п’єси. А так любов до близьких завжди допоможе знайти вірний шлях. Вільям Шекспір Життя і творчість — Життя і творчість. Шекспір — одне з тих чудес світу, яким не перестаєш дивуватися: історія рухається гігантськими кроками, змінюється образ планети, а людям усе ще потрібно те, що створив цей поет, відділений від нас декількома сторіччями. Чим більш зрілим стає людство в духовному плані, тим більше глибин відкриває воно у творчості Шекспіра. Десятки, сотні життєвих ситуацій, у яких опиняються люди, були точно підмічені і відбиті Шекспіром у його драмах. Ними можна міряти життя окремої людини і можна відзначати стадії розвитку цілого народу. Все драматичне, що трапляється з різними людьми і з суспільством у цілому, було зображено Шекспіром з тим ступенем художнього узагальнення, що дозволяє в різні часи й, здавалося б, в нових умовах пізнавати себе і своє життя. Шекспір — найвидатніший англійський поет і драматург XVI століття. Епоха, в якій жив і творив письменник, називається епохою Відродження, або Ренесансом. Вона вражає нестримним злетом фантазії митців, піднесенням духу, великою вірою у творчі можливості людини. Ніколи ще мистецтво не відігравало такої значної ролі в житті суспільства, ніколи не було таким велично прекрасним. У людях дедалі більше цінується розум, досвід, знання. Провідниками віри в особистість людини, в її духовні здібності виступали вчені, філософи, письменники, художники. їх стали називати гуманістами. Епоха Відродження подарувала світові багато талановитих людей. їх імена назавжди вписані в «золоту книгу» цієї епохи. Серед них ім’я великого Шекспіра. Про життя великого драматурга збереглося мало відомостей, адже перша зовсім стисла біографія великого драматурга, написана якимсь Нікезом Роу, вийшла друком у 1709 році, майже через 100 років після його смерті. З раннього дитинства Вільяма оточував дивовижний світ, зітканий зі стародавніх легенд і народних пісень. Незаймана природа рідного краю і розвинена уява сприяли народженню фантастичного світу в глибинах його вразливої душі. У Стратфорді юний Шекспір уперше побачив театральну виставу. За тридцять кілометрів від Стратфорда, в Ковентрі, щорічно ставили релігійні драми-містерії, які охоче відвідували жителі навколишніх міст, зокрема й сім’я Джона Шекспіра.

Що він робив у ці роки, достеменно невідомо — чи то був учнем у різника (може, навіть у власного батька), чи то служив молодшим учителем.

Вісімнадцятирічним юнаком одружився з Анною Хеттевей, дочкою багатого фермера. Незабаром у них народилася дочка Сьюзен, н через два роки — близнята Джудіт і Гамнет. Лондон. В останні десятиліття XVI століття на його околицях мігрувало гамірне життя. Тут на брудних вузеньких вуличках убогих кварталів було чимало шинків і таверн, де пили міцни ель, їли масні пудинги з бичачої крові і жиру, співали голосних, не дуже пристойних пісень. Були тут і «розваги для простолюду» — арени, на яких цькували ведмедів, майданчики для півнячих боїв. Тут височіли й овальні або восьмикутні дерев’яні споруди, увінчані маленькими вежами. То були театри.

Вдень на вежах майоріли Прапорці. Це означало, що незабаром почнеться вистава і «слуги лорда — адмірала» або «слуги лорда-камергера» матимуть честь показати глядачам криваві трагедії чи веселі пригоди закоханих та блазнів. Опинившись у незнайомому місті без засобів до існування, без друзів і знайомих, він, як підтверджують поширені легенди, заробляв перший час на життя тим, що стеріг біля театру коней, на яких приїжджали знатні щоб актори вчасно виходили на сцену, переписував ролі, траплялося, заміняв суфлера. Словом, задовго до того, як великий драматург вивів на сцену своїх героїв, він пізнав нелегке закулісне життя театру. Акторської кар’єри він так і не зробив: до нащадків дійшли відомості про дві зіграні ним ролі, до того ж другорядні, — це роль тіні батька Гамлета і слуги Адама з комедії «Як вам це сподобається». Зате Шекспір досить швидко досяг успіхів на іншій ниві. Приблизно з 1590 року він узявся за перо. 31593 чи 1594 року входив до трупи Джеймса Бербеджа, яка давала вистави в будинку, іменованому «Театром». А1599 року сини Бербеджа побудували театр «Глобус». Шекспір став одним із співвласників цього прибуткового закладу. Цей найпопулярніший театр південного берега був оздоблений великим плакатом.

На золотому тлі здіймався Геркулес, тримаючи на плечах земну кулю, а трохи нижче був надпис: «Весь світ лицедіє. » Невдовзі Шекспір став головним драматургом трупи; бути драматургом, працювати для театру вважалося тоді заняттям малопочесним, але він вибрав свій шлях і «зустрів на ньому все, що випадає на долю справжньої людини: ворожнечу і дружбу, зраду і любов, радість перемог і гіркоту поразок. І насамперед — працю». Перу геніального драматурга належать 37 сценічних творів.

Серед них — комедії, історичні хроніки і трагедії, а також дві поеми — «Венера і Адоніс» (1593) та «Лукреція» (1594). Крім того, Шекспір написав 154 сонети, які знавці зараховують до числа найсвітліших творінь світової лірики. Перший період (1590-1600) називають оптимістичним. Прикрашають цей період творчості перша зріла трагедія Шекспіра «Ромео і Джульєтта» і поетичні шедеври — «Сонети».

Другий період (1601-1608), що свідчить про гірке прозріння гуманістів, про крах ренесансної гармонії, називають трагічним. Він представлений трагедіями «Гамлет» (1601) та «Король Лір» (1605). Третій період (1609-1613) називають романтичним. Шекспір створює 4 п’єси, серед яких особливої уваги заслуговує «Буря». У геніальних творіннях Шекспіра перед нами постає широка і правдива картина епохи англійського Відродження — в її величі і в її страшних суперечностях. Силою свого таланту він змусив глядача побачити у просторі сцени, майже без декорацій, всесвіт, минуле і майбутнє людства.

Він бачив і розумів життя у всій його складності: високим і низьким, трагічним і комічним, святковим і буденним. Художня система драматургії Шекспіра виросла на ґрунті традицій народного театру і лише дечим зобов’язана спадщині античного театру. Драма класичної давнини відрізнялася суворою єдністю побудови. У п’єсах античних авторів дія, як правило, відбувалося в одному місці і протягом стислого періоду, близько доби; сюжет містив лише одну подію, що зображувалася без яких-небудь відхилень. У трагедіях дія взагалі починалася вже напередодні розв’язки конфлікту. Драматургія Шекспіра не скута ніякими жорсткими рамками. П’єса зображує не одну подію, а ланцюг подій, глядач бачить зародження, розвиток, ускладнення і розв’язку з безліччю всіляких подробиць. Нерідко перед ним проходить усе життя людини.

А поруч із долею головного героя і героїні показані і долі інших учасників подій. Шекспір часто веде дві, а то і три рівноцінні літі дії. Деякі епізоди не завжди пов’язані з головною дією, але по-своєму і вони необхідні — для створення атмосфери і для окреслення життєвих умов, у яких розвивається трагедійний або комічний конфлікт. У Шекспіра в одній п’єсі уживається серйозне з кумедним, в його трагедіях чимало блюзнірства, а в комедіях часом трапляються події, що знаходяться на грані трагічного.

Шекспір приніс у драму важливі нові художні принципи, яких до нього взагалі не було в мистецтві. Характери героїв у античній драмі володіли лише однією якою-небудь важливою рисою. Шекспір створив героїв і героїнь, наділених рисами духовно багатої живої особистості. Водночас він показав характери своїх героїв у розвитку. Ці художні нововведення збагатили не тільки мистецтво, але І розуміння природи людини. Драматичні шедеври Шекспіра значною мірою затьмарили його творчість як епічного і ліричного поета.

А тим часом ця частина шекспірівської спадщини становить великий інтерес. Навіть якби Шекспір не написав жодної комедії, трагедії або хроніки, він усе одно ввійшов би в історію світової літератури як талановитіший поет англійського Відродження. Варто наголосити на деяких елементах світогляду, естетичної системи Шекспіра, які наближують його до Платона, неоплатоніків і яскраво простежуються в «Сонетах». По-перше, це ідея існування космічної гармонії. Кінцева мета розвитку людства — в досягненні цієї гармонії, а найвища мета людського життя — гармонізація власної душі, прагнення до істинно прекрасного. По-друге, Любов — сила, яка впорядковує. Всесвіт, надає йому динаміки. Ця сила має якісну ієрархію, по-різному виявляючись на різних ступенях еволюції Космосу. Осягати істину людина може лише піднявшись на вищий ступінь пізнання — «intuitio intellectualis», тобто «інтелектуальний екстаз», «інтуїція розуму», осягнення і конструювання думкою. Нарешті, Людина — це і Космос в метафорі, і кінцева мета творіння, ланка, яка пов’язує матеріальні та духовні сили Всесвіту. Радість життя, прославляння здорової, сильної, відважної, сміливої в думках і намірах людини — ось основне в перших п’єсах Шекспіра — комедіях: «Приборкування перекірливої», «Комедія помилок», «Сон літньої ночі», «Багато галасу даремно», «Дванадцята ніч», написаних у 1593-1600 pp.

У них виражена важлива для епохи Відродження думка: про людину потрібно судити не за одягом, не за знанням, не за станом у суспільстві і багатством, а за особистими якостями. Важко знайти у світовій драматургії п’єсу таку ж казково-веселу, ясну, чарівну, як «Сон літньої ночі». Поетична уява Шекспіра породила в ній фантастичні, близькі до народних казок уяви Гірчичного Зернятка, Павутинки, Метелика. їхня участь у долі люблячих призводить до щасливої розв’язки. Але шляхетним гуманістичним ідеям Відродження не призначено було перемогти в ту жорстоку епоху. Шекспір із гіркотою це відчуває. У його п’єсах теж виражені ідеї Відродження, але фарби п’єс стають похмурішими. Він зображує сутичку прекрасних ідеалів Відродження із суворою діяльністю. У творчості Шекспіра починає звучати тема загибелі героїв, особливо дорогих йому, що утілюють світлі гуманістичні ідеї.

Юні Ромео і Джульєтта — герої першої великої трагедії Шекспіра (1594) — полум’яно люблять одне одного. Любов їх наштовхується на непереборну перепону — стародавню ворожнечу сімейств. У нерівному поєдинку з віковими забобонами, із кривавими і безглуздими законами Ромео і Джульєтта гинуть. Але у їхній любові, що не змирилися з упередженням старовини, укладено високу моральних перемогу. Саме цими словами можна передати зміст шекспірівської трагедії «Ромео і Джульєтта». Вона присвячена найпрекраснішому і повністю земному почуттю, але сила кохання піднімає юних героїв над рівнем повсякденності. Люди кохають по-різному. Шекспір відобразив найвищий ступінь цього великого почуття — кохання безкрає та безмежне. Він створив зразок ідеальної, неповторної любові. «Гамлет» Трагедія Шекспіра «Гамлет, принц данський» найбільш знаменита з п’єса англійського драматурга. На думку багатьох високо авторитетних цінителів мистецтва, це одне із самих глибокодумних творінь людського генія, велика філософська трагедія. Для: того щоб правильно зрозуміти зміст твору, необхідно знати, як він написаний. Простий прийом — розібрати спочатку зміст, а потім форму твору — часто призводить до неправильного розуміння смислу. Перша помітна відмінність «Гамлета» від драм наших часів попитає в тому, що п’єса написана у віршах. Це аж ніяк не означає, що Шекспір переклав у вірші повсякденну мову. «Гамлет» — поетична драма в повному розумінні слова.

В основі трагедії лежить поетичний погляд на світ. Поезія Шекспіра надихає весь світ. Природа теж бачиться йому і його героям у поетичному світлі. Для поетичного погляду світ ховає чимало чудесного і фантастичного.

З незвичайного, з чуда і починається трагедія, з’являється Примара. В якому світі живе Данський принц? Тут вірять у духів, примар, чаклунство, v те, що планети впливають на долі людей. Світ, зображений у трагедії, не цілком схожий на нинішні уявлення про життя, і люди, що живуть у ньому, мислять інакше ніж ми, — поетичними образами і поняттями. Місце дії. Здається, ясно: місце дії — Ельсинор, резиденція донських королів.

У тексті п’єси неодноразово підкреслюється, що все відбувається в Данії в ті віддалені часи, коли вона завоювала частину Англії і англійський король став данником данської корони. Читача не залишає відчуття, що за винятком згадувань, що перед нами Данія, нічого специфічно данського в трагедії немає. Шекспір навмисно наближав дію до понять глядачів його театру. Недарма Гете відзначив, що де б не відбувалася дія п’єс Шекспіра, перед нами завжди «Англія, обмита морями», і шекспірівські римляни не стільки римляни, скільки англійці. Коли відбуваються події трагедії? У дохристиянські часи легендарного Гамлета чи в епоху Шекспіра? Воно зараз і завжди. Тому байдуже, якими декораціями обставляти «Гамлета» у театрі. Його грали як трагедію, що відбувається в середньовіччя, в епоху Відродження, v перуках і фіжмах XVIII століття, у фраках і мундирах, у костюмах панюго часу. Суть трагедії залишалася незмінною. І все-таки попри все те, загальнолюдське, вкладене в трагедії, що Актуальне для всіх часів, «Гамлет», звичайно, твір саме тієї епохи, коли він вперше з’явився на сцені. На трагедії лежить незгладима печатка Ренесансу, коли яскраво розцвіла індивідуальність і ще жива була героїка одноособового подвигу. Перехідний характер часу позначається і на образі героя трагедії. У Гамлеті є лицарство, успадковане від старого часу, і прихильність принципам гуманізму, що виникла у нову епоху. Поза цим сполученням образ Гамлета не може бути правильно зрозумілий. Данський принц Гамлет гірко тужить за мертвим батьком. Але раптом він із страхом дізнається: він не помер, він був убитий. Вбивця — рідний брат убитого, дядько Гамлета — не тільки успадкував престол покійного короля, але й одружився на його вдові — матері Гамлета. У трагедії зображено, як Гамлет спочатку розвінчує лицемірство коронованого злочинця, а потім і мститься йому за смерть батька. Але це тільки зовнішні події п’єси. Трагедія змальовує складні і важкі роздуми шляхетної людини про природу зла, про порочний королівський двір, про лицемірство, що криється в палацових стінах, про хвороби, якими уражене сторіччя, немовби «вивихнуте у своїх суглобах».

Великий російський критик. Г. Бєлінський писав про Гамлета: «Це душа, породжена для добра, яка вперше разом побачила зло у всій його мерзенності». Любов до істини, почуття справедливості, ненависть до зла, до усіх видів догідництва — такі споконвічні риси Гамлета. Саме це в поєднанні зі усвідомленням обов’язку призводить його до трагічних переживань. Не вроджена меланхолія, а зіткнення з жахами життя ставить Гамлета перед фатальними питаннями: чи варто жити, боротися, чи не краще піти з життя, а якщо боротися, то — як? Глибина страждань Гамлета велика. Він втратив батька, матір, вважає себе зобов’язаним розлучитися з коханою. Тільки в дружбі знаходить він деяку розраду.

Цінність людського життя руйнується на очах Гамлета. Прекрасна людина, його батько, гине, а мерзотник і злочинець тріумфує. Жінка виявляє свою слабкість і виявляється зрадницею. Обставини складаються так, що він, прихильник людяності, стає причиною смерті декількох людей.

Суперечності ідеалу в зовнішньому світі доповнюються боротьбою суперечливих почуттів в душі Гамлета. Добро і зло, істина і неправда, людяність і жорстокість виявляються в його власній поведінці. Трагічно, що Гамлет зрештою гине, але сутність трагедії не в тому, що героя спіткає смерть, а в тому, яке життя, і особливо — у безсиллі найкращих намірів виправити світ. Слабкість, схильність Гамлета до міркувань, становить чи не головне достоїнство Гамлета. Він мислитель. Кожне значне явище життя він прагне зрозуміти, але особливо важливою рисою Гамлета є прагнення зрозуміти самого себе. Такого героя до Шекспіра у світовому мистецтві не було, і рідко кому після Шекспіра вдалося з такою художньою силою і проникливістю створити образ мислителя. Зображувати людей такими, якими вони є, — так розумів Шекспір завдання мистецтва.

Чого він не договорив, я можу доповнити: художнє зображення повинне бути таким, щоб читач і глядач був здатний сам дати моральну оцінку кожному персонажу. Саме так створені ті, кого ми бачимо в трагедії. В останні роки творчості Шекспіра (1608-1612) його п’єси набувають іншого характеру. Вони віддаляються від реального життя. У них звучать казкові, фантастичні мотиви. Але й у цих п’єсах — «Перикл», «Зимова казка», «Буря» — Шекспір засуджує деспотизм і свавілля, стає на захист дорогих йому ідеалів, славить силу любові, віру і кращі риси людини, стверджує природну рівність усіх людей. Вигук героя однієї з цих п’єс: «Яке прекрасне людство!» — може служити знаком епохи відродження, що подарувала світу Шекспіра. Шекспір —- автор 37 п’єс, 2 поем, а також 154 сонетів, що відрізняються гарячим почуттям, насиченістю думки. Творчість Шекспіра є однією з вершин художньої культури епохи Відродження. У1612 році Шекспір написав свою останню п’єсу «Буря».

Незабаром пі и лишив театр. Можливо, Шекспір пережив розчарування в англійському театрі, що ішов від того великого шляху, яким він його вів. А може, в роки мовчання він виношував задуми нових геніальних творінь, яким так і не призначено було з’явитися. У 1612 році Шекспір покидає Лондон: між Шекспіром і трупою виникає конфлікт. Актори «Глобуса» придбали для зимових вистав театр «Бленфлайерс», де ставили спектаклі для знаті.

Це вимагало від Шекспіра перебудови його естетичної системи, але поступитися творчими принципами драматург не хотів. Протягом усього лондонського життя він купував нерухоме майно і землю, отож, коли відійшов від справ і повернувся в рідні місця, майбутнє близьких і власна старість біли забезпечені.

Тільки він не дожив до старості. 23 квітня 1616 року його не стало. Шекспір помер у 1616 році, у день, коли йому виповнилося 52 роки. НБ ХНАДУ у соцмережах.

Життя і творчість. Вільям Шекспір народився у місті Стратфорді, що на річці Ейвон, у 1594 році. До 14 років хлопець відвідував світську школу, де вивчав риторику, логіку, латину, античну міфологію та літературу. Але довго вчитися йому не довелося: фінансові справи батька занепали, треба було брати участь в утриманні багатодітної сім’ї. Незабаром у них народилася дочка Сьюзен, а через два роки — близнята Джудіт і Гамнет. Однак юний батько і чоловік недовго просидів біля родинного вогнища і близько 1586 року він подався до столиці.

Опинившись у незнайомому місті без засобів до існування, без друзів і знайомих, він, як підтверджують поширені легенди, заробляв перший час на життя тим, що стеріг біля театру коней, на яких приїжджали знатні городяни, переписував ролі, траплялося, заміняв суфлера. 3 1593 чи 1594 року входив до трупи Джеймса Бербеджа, яка давала вистави в будинку, іменованому «Театром». А 1599 році сини Бербеджа побудували театр «Глобус». Невдовзі Шекспір став головним драматургом трупи; бути драматургом, працювати для театру вважалося тоді заняттям малопочесним, але він вибрав свій шлях і «зустрів на ньому все, що випадає на долю справжньої людини: ворожнечу і дружбу, зраду і любов, радість перемог і гіркоту поразок. Він зображує сутичку прекрасних ідеалів Відродження із суворою дійсністю. Трагедія Шекспіра «Гамлет, принц данський» найбільш знаменита з п’єс англійського драматурга. В останні роки творчості Шекспіра його п’єси набувають іншого характеру. Останні чотири роки життя він проводить поза театром, у Стратфорді. Але створені чотири століття тому його твори залишаються сучасними і тепер. І тому вони безсмертні. «Трагедія великої пристрасті» — саме цими словами можна передати зміст шекспірівської трагедії «Ромео і Джульєтта». Складний, суперечливий процес прилучення до нової людяності супроводжується в душі Отелло (головного героя трагедії «Отелло») радістю і муками, здіймає його до небес і кидає в прірву. В «Королі Лірі» трагедія героя стоїть у центрі, але тут, в більшій мірі, ніж в «Гамлеті», всі стихії природи беруть участь у долі знедоленного монарха. «Король Лір» — трагічна історія загального розладу. Так виходить,що саме тоді, коли Лір збагнув сенс життя – в дружбі, любові, милосерді, взаємодопомозі, — його наздоганяє хижа рука світу зла, користі та насильства. Шекспір, як і його сучасники, вірив у загальний зв`язок речей. Земне життя в його п`єсах завжди пов`язане з життям всієї природи.

Шекспир Уильям. Полное собрание сочинений : В 8-ми т. Т. 1 Уильям Шекспир ; под общ. ред Смирнова,.

Аникста. — Москва : Искусство, 1957. — 615. До книги увійшли хроніки «Генріх VI» та «Річард III». Проблема порядку для Англії, країни, що здригалась від заворушень, була надзвичайно нагальною. Шекспір, який писав хроніки – оптиміст. Жах і кров, які наповнюють історію Англії, видаються йому викупленими заради перспективи, що відкривається. Хроніки – зречення старого світу, повний суворої мужності гімн створенню нової Англії. Шекспир Вильям. Комедии, хроники, трагедии : пер. с англ. 1 Вильям Шекспир. — Москва : Худож. лит., 1988. — 783. — (Библиотека литературы Возрождения). — ISBN 5-280-00332-8.

В даний том входять найбільш відомі комедії великого англійського драматурга.

Шекспіра, а також історичні хроніки, що відносяться до раннього періоду його творчості : «Приборкання норовливої», «Сон в літню ніч», «Багато галасу даремно», «Юлій Цезар». Комедії, трагедії і хроніки історичні, ті ж трагедії, — кожна група шекспірівських творів має своїм центром думку про хід часу як процес, в якому беруть участь від малого до великого і вищі, і нижчі, словом усі. Трагедії Шекспіра – художнє осягнення провідних тенденцій часу. Шекспір зоркий і справедливий, він сам був «сином століття», йому самому той час уявлявся часом благоденства, що дозволяв людям розкривати свої можливості, і він же був суддею своєї епохи. До першого тому творів. Шекспіра увійшли його ранні хроніки: трилогія «Генріх VI», «Річард III», а також рання трагедія «Тіт Андронік».

Історична хроніка «Генріх VI» була написана найраніше і взагалі вважається першим твором Шекспіра.

Наскрізна тема трилогії – це загострення суперечностей серед англійської феодальної знаті, які переростають у міжусобну війну Білої і Червоної троянд. Тематично й сюжетно хроніка «Річард III» пов`язана з трилогією «Генріх VI» і разом з нею складає першу тетралогію історичних хронік Шекспіра.

В ній відображено останній етап війни Білої і Червоної троянд та її фінал. «Тіт Андронік» — це примітивна трагедія і за розумінням трагічного як жахливого, і за його художнім вираженням, і за прагненням удовольнити примітивні «трагедійні» смаки тогочасних глядачів. Книга «Шекспір і його світ» належить перу відомого сучасного шекспірознавця Ф. Холлідея. Вона відзначена глибоким науковим підходом, написана ясно і живо. Зі сторінок книги постає образ людини, яка живе в ногу зі своїм часом, його тривогами, радощами і надіями. Багатий ілюстративний матеріал зримо відтворює яскраві риси епохи. Шенбаум. Шекспир : Краткая документальная биография. Шенбаум ; пер. Аникста,. Л. Величанского. — Москва : Прогресс, 1985. — 431. В своїй книзі відомий американський шекспірознавець. Шенбаум в строго хронологічній послідовності, докладно і науково об`єктивно викладає зібрані протягом кількох століть факти і документи, які стосуються біографії великого англійського поета, одного з видатних драматургів світу. В книзі відтворені конкретні історичні умови, в яких протікало життя Шекспіра, показано початок його акторської кар`єри і драматургічну діяльність, а також останні роки життя в Стратфорді.

Багато поколінь мислителів, поетів і вчених–філологів думали і писали про «Гамлета» Шекспіра, прагнучи зрозуміти таємний зміст цієї трагедії і пояснити загадки, які поставив видатний англійський драматург своїм майбутнім читачам і глядачам. Російський дослідник І. Верцман написав невеличкий етюд, в якому він прагне розкрити глибину і багатство ідейної та художньої проблематики «Гамлета» і показати живе, неминуще значення трагедії про принца датського і для наших сучасників. Легенда про Шекспіра, повна найдивніших вигадок, свідчить про те, що великий драматург живе і досі напруженим життям. В даній книзі автори ближче підійдуть до справжнього Шекспіру, людині своєї епохи, яка сказала вічні слова про людей, про справедливість, про сутність того відповідального, важкого і радісного процесу, який називається життям.

Вільям Шекспір Зимова казка Переклад Віктора Коптілова. ДІЙОВІ ОСОБИ Камілло Антігон четверо сіцилійських вельмож. Клеомен Діон Архівам, богемський вельможа. Поліна, дружина Антігона. Мопса > пастушки.

Доркас Інші вельможі, дворяни, дами, офіцери, слуги, пастухи й пастушки. Дія відбувається то на Сіцілії, то в Богемії. ДІЯ ПЕРША СЦЕНА 1 Сіцілія. Вітальня в палаці Леонта. Входять Камілло й Архідам. Архівам Якби вам трапилось, Камілло, коли-небудь по- бувати в Богемії, як оце тепер мені випала нагода завдяки своїй службі, то ви побачили б, як я вже вам казав, що наша Богемія зовсім відмінна від вашої Сіцілії. Камілло Гадаю, цього літа король Сіцілії має відповісти богемському королю візитом, щоб не бути в нього боржником. Архідам Нам, певно, буде соромно за скромну зустріч, та ми надолужимо нашою щирою любов’ю. Бо й справді. Камілло Прошу вас. Архідам Ні, справді, я так кажу, бо добре знаю: в нас нема цієї: пишноти. Дове- деться дати гостям снодійних напоїв, щоб чуття, не спроможні по- хвалити господарів, стали нечутливими до наших вад і не змогли нас огудити. Камілло Ви платите страх як дорого за те, що вам дають задарма. Архідам Повірте, я просто мовлю те, що підказує мені розум і вкладає мені в уста чесність. Камілло Король сіцілійський, хоч би й хотів, не перевер- шить богемського короля в любові. Наші володарі разом росли, їхня взаємна любов, закорінена в дитинстві, тепер дає нові паго- ни. А коли обов’язки зрілого віку й королівські турботи їх роз’єд- нали, вони і далі по-королівському обмінювалися дарунками, лис- тами та дружніми посольствами. Завдяки цьому вони, хоч і роз- лучені, були ніби разом, неначе тиснули один одному руки понад морями чи обіймалися крилами супротивних вітрів. Архідам Яку несказанну втіху обіцяє вашій країні в майбутньому юний принц Мамілій: я ще не бачив нікого, рівного йому. Камілло Цей незвичайний хлопець справді пробуджує багато надій. Він ніби вселяє здоров’я в під- данців, молодить старечі серця: ті, хто шкутильгав на милицях іще перед його народженням, хочуть дожити до днів його зрілості.

Архідам А якби не це, то вони залюбки повмирали б? Камілло Так — хіба що знайшли б якусь іншу зачіпку, щоб жити.

Архідам Якби король не мав сина, вони воліли б жити й ходити на милицях, аж поки народиться принц.

Виходять. СЦЕНА 2 Парадна зала в палаці. Входять Леонт, Поліксен, Герміона, Мамілій, Камілло та слуги. Поліксен Неначе нуль, Що збільшує всі попередні числа, Оце «Спасибі!», мовлене востаннє, Безмежно множить попередні дяки. Леонт Побережіть ще трохи вашу вдячність: Ви віддасте її у день від’їзду. Поліксен Хай же Не стріне буря нас, щоб не сказав я: «Ох, так я й знав!» А ще величність вашу Присутністю своєю я стомив. Леонт Такі ми витривалі, брате любий, Що вам нас не стомити. Поліксен Ні, вже час. Леонт Іще хоч тиждень. Поліксен Завтра — наш від’їзд. Леонт То поділімо навпіл тиждень. Я Не згоджуюсь на менше. Поліксен Бо важливі Державні справи тягнуть нас додому, 1 кожен зайвий день — тягар подвійний, Що ляже і на мене, і на вас.

Леонт Королево, Ви мовчите? Скажіть хоч слово. Герміона Пане Мовчала я, вам даючи нагоду Переконати гостя. Скажіть йому: ви знаєте напевно, Що все в Богемії гаразд, що вчора Прийшла ця звістка — й ви перемогли, Зламавши опір. Леонт Добре, Герміоно. Герміона Хай скаже — й вільно йде. Хай поклянеться — І ми зуміємо його прогнати, Побивши веретенами. Леонт відходить убік. Проте — Насмілююсь у вас просити, Щоб ви ще тиждень з нами побули. Хоча сама я так його люблю, Що не спізнилась би ні на один Удар годинника — нізащо в світі. Поліксен Ні, королево. Герміона Лишаєтесь, я знаю. Поліксен Неможливо, І справді неможливо. Герміона Хоч би ви зорі зрушили з орбіт Тим присяганням, я б сказала вам: «Невільно їхати!» Насправді ви Зостаєтесь! Адже «насправді» жінки Вартніше чоловікового втричі. Тоді Ви з гостя перетворитесь на Страшне «насправді» Одним із двох вас робить. Поліксен Я ваш гість. Як в’язень, мав би я завдать образи, А це було б мені вчинити важче, Ніж вам мене скарати. Герміона І нині я спитати хочу вас Про пустощі, які ви вдвох чинили В дитинстві,- ви ж були тоді, напевно, Гарненькі королевичі? Поліксен Були ми, Прекрасна королево, хлопчаками, Не думали про завтра чи позавтра, А вірили в дитинство на віки. Герміона І мій король був неслухом найбільшим? Поліксен Якби оте життя могло тривати, Якби гаряча кров не розігріла Нам душі, небу ми б відповіли: «Ми вільні від спадкового гріха, Ми безневинні!» Герміона Отже, з тих часів Змінились ви? Поліксен Ласкава королево, Спокуси випробовували нас, В ті давні дні дівчатком ще була Моя дружина, як і ви самі Ще не схрестили погляд ваш ясний Із поглядом Леонтовим. Герміона Спиніться, бо ще скажете за мить, Що ми — і я, і ваша королева,- Дві демониці! Жінки, відповімо ми за гріхи, В які ввели вас,- тільки за умови, Що ви уперше з нами согрішили І тільки з нами досі грішите, Не ваблячися на спокуси інші. Леонт Він здався? Герміона Він лишається, владарю. Леонт Відмовою мені він відповів. А ти ніколи, люба Герміоно, До ладу так іще не говорила. Герміона Ніколи? Леонт Крім одного тільки разу.

Герміона Бо ваші похвали — То нам платня: цілунок ваш гарячий Спонукує нас бігти сотню миль, Але канчук не змусить нас пройти й ста кроків. Леонт Було це в день, коли померли Три нескінченні місяці гіркі, І я узяв твою біленьку ручку, І поспіхом освідчився в коханні, І ти сказала: «Я навіки ваша!» Герміона Було то милосердя! Отже, я Зуміла двічі мовити доречно: Уперше здобула навіки мужа, А вдруге — друга на короткий час. (Подає руку Поліксенові, і вони відходять) Леонт (убік) Як палко! Змішувати стільки дружби,- Однаково, що змішувати кров. Але чому вони стискають руки І гладять пальці, чом усмішки їхні Такі, неначе завчені завчасно, Чому вони,- моя жона і друг мій,- Мов олені, зацьковані хортами, Зітхають і тремтять? Мамілій Так, мій владарю добрий. Леонт Мамілій Так, ваше, пане. Леонт Мав би ти чоло Моє похмуре, з ґулями, то й зовсім На мене був би схожий. Та хай вони брехливі будуть, наче Перефарбована жалоба, чи Вітри, вода, чи шулер, що мішає У грі з моїми картами свої,- Однаково на мене схожий хлопець. Поліксен Про що замислився король? Герміона Здається, Збентежений він чимось. Поліксен Що, королю, Вам сталося? Що вас турбує, брате? Герміона Ваш вигляд свідчить: щось вас непокоїть. Скажіть же, що? Леонт Вдивляючись у риси Мамілія, я наче відступив Назад на двадцять три — не кроки! — роки. Побачив я себе в штанцях куценьких, В зеленім оксамиті і з кинджалом У піхві,- щоб поранитись не міг Прикрасою, яка таїть загрозу, Як всі прикраси. Мамілій Ні, не візьму — я битимусь, владарю. Леонт Хай випаде тобі щаслива доля!

Чи любите, мій брате, ви, як я, Свого малого принца? Поліксен : Вдома я Коли буваю, владцю, все для мене: І радість, і турбота, й відпочинок, Найближчий друг — а часом ворог мій, Нахлібник, і солдат, і муж державний. Липневий день коротший за грудневий Із ним; його ясна дитинність — ліки На дум тягар, що труїть кров мені.

Леонт Так само і оцей паничик мій Мені життя скрашає. Любий пане, Ми підемо удвох з ним прогулятись, А ви свої найважчі кроки зважте.

Ти ж, Герміоно, доведи мені Свою любов, ушанувавши гостя. Не дорожися з тим, що ми тут маєм За найдорожче. Знай, що після тебе І після юного цього пірата Найближчий він для серця мойого. Герміона Як забажаєте побачить нас, Ми будемо в саду на вас чекати. Ви прийдете? Леонт Годіть своїм бажанням, А я знайду вас скрізь. (Убік) Уже гачка Закинув я, та вам його не видно. Ану ж бо, ну ж! Як дзьоб вона до нього підіймає, Узброює себе у безсоромність, Бо все те дозволяє чоловік! Поліксен, Герміона і слуги виходять.

Уже пішли! Спочатку — на мізинець, А потім — до колін, і з головою, І вже — рогач! Піди, малий, пограйся! І мати грається твоя, я ж граю Ганебну роль, а, як розв’язка гряне,- Помру, освистаний. Виття зневаги Мені подзвінням буде. Грайся, хлопче! Уже були в минулому рогаті, На одного їх стало більше нині. Ось він бере дружиноньку за руку, Не думаючи, що сусід — пан Сміх,- Як він поїде з дому, знайде спосіб Відкрити заставки й ловити рибку В його ставочку. Втішся трохи тим, Що й іншим хтось вночі ламає двері, Так само, як твої. Якби у відчай Запали всі рогаті, то десята б Частина людства вже полізла в зашморг. Нема від цього ліків, це блудна Зоря, зійшовши, б’є- разить із півдня, Із півночі, і з заходу, і з сходу.

Отож нема для лона загорожі, І ворог йде озброєний у браму І безборонно звідти йде собі. Так, тисячі із нас те лихо мають, Не знаючи. Що скажеш ти на це? МамілІй На вас я схожий, кажуть люди. Леонт Так, Це втіха немала. Що? Тут Камілло? Камілло Я тут, мій пане. Леонт Мамілію, іди пограйся.

Знаю: Ти чесний хлопець. Мамілій виходить. Погостює, отже, У нас іще той пан. Камілло Ви мали клопіт: Не раз його ви якір закидали, Він підіймав його, щоб геть пливти. Леонт Помітив ти? Камілло Прохання залишитись Всі ваші відкидав, бо власні справи Він вище ставив. Леонт Спостеріг ти це?

(Убік) Ось як воно, уже й чутки побігли: «Король Сіцілії, мовляли, теє. » Пошириться по всій країні плітка, А я її скуштую вже останній. Чому ж, Камілло, врешті він зостався? Камілло Його вблагала добра королева. Леонт Скажімо просто: «королева». «Добра» Пасує тут не дуже.

Хто іще, Крім тебе, втямив це? Гнучкий твій розум Вбирає все, як губка, краще й швидше За бовдурів. Помітили, звичайно, Лише тонкі натури?

Головаті? А челядь тут історії не бачить? Камілло Історії?

Якої, ясний пане? Гадаю, всі так думають: богемський Король у нас ще трохи погостює. Леонт Камілло Він у нас ще трохи погостює. Леонт Але чому? Камілло Аби величність вашу вдоволити І володарки нашої благання. Леонт Благання володарки? Вдоволити? Удоволити! Ну, цього вже досить. Тобі я довіряв не раз, Камілло, Найближчі серцю моєму турботи І навіть ложа таємниці. Ти, Немов священик, дух мій очищав, Прощеним грішником я йшов від тебе. Проте ввела в оману нас твоя Уявна чесність. Камілло Боже милосердний! Леонт Я повторю тобі: нечесний ти. Або ж ти боягуз, що підрізає Піджилки чесності, або ж вона Зійшла з путі; а може, ти — служник, Що скористався зле довір’ям пана І знехтував його; або ти дурень, Що бачить, як картяр програвся вщент, І думає — то жарти все. Камілло О пане, Я, може, боягуз, а може, й дурень: Від хиб таких ніхто з людей не вільний, І серед безлічі всіляких діл Частенько будь-хто виявляє й страх, І дурість, і недбальство, безперечно. Якщо у ваших справах, пане, я Коли що й знехтував,- то, певно, дурість Була.

Коли вчинив я дурість — певно, То нехтування не розрахувало. Як побоявся я зробити щось, За наслідки чого не певен був, Хоча зробити наглила потреба,- То й наймудріші часом теж бояться. Слаботи ці і чесність супроводять. Але просив би я величність вашу Ясніше висловитись, щоб пізнав я У вічі помилку мою. Коли ж її не розпізнаю,- я не винен, Бо не моя то помилка. Леонт Ти бачив,- Таж, певно, бачив,- очі ж бо твої Не стали рогом — рогом рогоносця? Чи, може, чув, бо перед цим предметом Не здатний заніміти поговір, А може, думав,- хто думок не має, Той тільки й не подумає про це,- Що маю я невірницю дружину? Чи визнаєш ти це, чи визнаєш, Що маєш очі, вуха та думки? Тоді скажи: моя дружина — шльондра, Вона ще гірша за отих дівок, Що падають горілиць до заручин. Скажи це й підтверди. Камілло Клянуся богом, Ніколи я не чув, щоб королеву Так ображали, а якби почув, То тут же відплатив би за образу. А ви ніколи у житті своєму Так непристойно ще не говорили, І повторити ці слова було б Гріхом тяжким так само. Леонт Ти вважаєш, Що шепотіння тайне — то ніщо? Ніщо — стискання рук, цілунки в губи? Зітхання після сміху- певний знак Того, що погибає честь?

Ніщо- N Оте ноги на ногу наступання? Ховання по кутках? Палке бажання, Щоб час біг швидше, щоб настала ніч? Щоб людям всім позатягало очі Більмом^ щоб вільно коїти мерзоту Удвох могли? То це — ніщо? Тоді І всесвіт із усім, що є у ньому, Ніщо!

Склепіння неба — теж ніщо. Наш гість — ніщо, і королева з ним, Усе — ніщо й нічим не володіє, Не роблячи нічого. Камілло Пане мій, Благаю, вилікуйтеся негайно Від хворих цих думок, це небезпечно! Леонт Скажи: це правда! Камілло Ні, о ні, владарю! Леонт Це правда, так! І брешеш ти, Камілло! Так, брешеш ти! Ненавиджу тебе! Ти грубий бевзь, безмозкий раб чи, може, Пристосуванець, що приймає радо І зло й добро. Якби моя дружина Отруєну таку печінку мала, Як і життя, вона б не дожила До хвилі, як збіжить пісок у склянці Годинника. Камілло Хто ж отруїв її? Леонт Той, хто її на шию почепив Собі, як медальйон з її портретом,- Богемець. Та якби навколо мав я Сумлінних слуг, щоб добре піклувались Про честь мою, як про свої прибутки,- Вони б поклали край отій мерзоті. І ти, що вина гостю наливаєш, Ти, милістю піднесений моєю З ослона грубого у панське крісло, Ти, що побачив ясно (так достоту, Як небо землю бачить чи земля Як бачить небо), що мій гнів не гасне, Ти б міг чогось підсипати у келих, Аби мій ворог сном міцним заснув. Мені б ти разом вилікував серце. Камілло Я б, пане, міг зробити це, але Не зіллям тим, що убиває зразу, А дією повільною тих ліків, Що навіть не нагадують отруту. Але не йму я віри, пане мій, Що наша владарка і королева У чомусь винна. Я вас так любив. Леонт А здох би ти від сумнівів своїх! Ти що, гадаєш, маю душу я Таку брудну і нестійку, що здатна Знущатись так із себе, геть плямити Невинну білість наших простирадел, Що бережуть наш сон,- та їхні плями Стають голками, терням, жалом ос? — І наклеп зводити на чисту кров Наступника мого престолу — сина, Якого я люблю й своїм вважаю? Гадаєш, я не зважив «за» і «проти»? Що, ні? Та хто б так збочував з дороги? Камілло Я мушу вам повірити — і вірю. За кривду приберу богемця геть, Але з умовою,- коли він зникне, Величність ваша чесна королеву, Як і раніше, буде шанувати,- За»ради сина, звісно,- щоб замовкли Злі язики в палацах і країнах, Союзних з вами. Леонт Ця твоя порада Відповідає намірам моїм. Я не дозволю честь її плямити. Камілло Мій пане, Ходімо, й у присутності богемця, При королеві, зберігайте спокій І дружній вираз вашого обличчя. А я, його підчаший, присягаюсь: Як він питво безвинне з рук моїх Одержить — проженіть мене назавжди. Леонт Хай буде так. Як зробиш це — здобудеш Собі мого півсерця. А не зробиш — Своє розколеш навпіл. Камілло Я зроблю. Леонт Я ж, пам’ятаючи твою пораду, Піду розігрувати дружбу.

(Виходить) Камілло Бідна, Нещасна королева.

Тільки ж я. Я маю отруїти Поліксена. Чому? Бо я корюсь наказам пана, Який війну почав з самим собою.

Чого й від нас, вигнанців, вимагає. Коли зроблю це- матиму від нього Велику нагороду. Хай би навіть Були на світі тисячі людей, Що повбивали королів законних І потім процвітали,- я б не став Того робити. Тільки ж не знайти Подібних прикладів ні на граніті, Ні на пергаменті, ні на металі. Сама підступність прокляне цей злочин. Повинен будь-що я втекти з палацу: Чи це вчиню, чи не вчиню нічого,- Зламаю шию. Тож нехай мене Веде щаслива зірка! Ось іде Богемець. Входить Поліксен. Поліксен Що за дивина? Здається, До мене ставляться уже не так. Ні слова не сказав! Камілло, друже, Добридень! Камілло Добрий день, владарю славний! Поліксен Що сталося нового при дворі? Камілло Нічого надзвичайного, королю. Поліксен А можна уявити, подивившись На короля, що втратив він принаймні Улюблену провінцію, та, може, І не одну. Я спробував до нього Звернутися і ввічливо, й привітно, А він, відвівши очі, закопилив Губу зневажливо й пішов поквапно Від мене, залишаючи мені Роздумувати, що це означає. Камілло Володарю, того не смію знати. Поліксен Це ж як — не смієте? Напевно, ви Не знаєте? Чи знаєте що-небудь І боїтесь? То поясніть мені. А, зрозумів: ви знаєте для себе, А іншим ви не можете сказати. Камілло добрий, вигляд ваш мені — Як дзеркало: ви змінюєте вираз Обличчя — і моє лице негайно Міняється: у цих постійних змінах Я маю власну частку. Камілло Це хвороба, Що декого ввергає в гнів. Та я Не можу вам ім’я її назвати, Бо йде вона від вас, хоч ви й здорові. Поліксен йде від мене? Думаєте ви, Що очі василіска маю я?

Дивився я на тисячі людей,- Вони себе чудово почували,- й не вбив нікого. Благородний мій Камілло,- ваша вченість додає Вам благородства так, як іншим — предки. Коли відомо вам бодай що-небудь Мені корисне, то — благаю вас,- Не замикайтесь у тюрмі мовчання. Камілло Мені не вільно вам про те сказати. Поліксен Хвороба йде від мене, я ж — здоровий?!

Дай відповідь, Камілло! Всім, що є Найблагороднішого у людині, Тебе я заклинаю: поясни, Яка мене чекає небезпека? Вона далека чи уже близька? І як її уникнути я міг би? Чи як принаймні міг знести її? Камілло Володарю, до чесності моєї Звернулись ви, і сам ви — чесний муж. Тому уважно слухайте пораду Й виконуйте її так само швидко, Як вам її даю. А то пропали Обидва ми — й навіки прощавайте! Поліксен Ну, далі, добрий мій Камілло. Далі! Камілло Мені наказано убити вас. Поліксен Хто наказав? Камілло Король.

Поліксен Навіщо? Камілло Він Вважає,- ні, він навіть певний твердо, Неначе сам те бачив,- ніби ви Торкались нечестиво королеви. Поліксен О, хай тоді застигне кров моя Гнилим болотом, хай моє ім’я З’єднається з ім’ям того, хто зрадив Спасителя! Нехай і честь моя Б’є смородом у найгрубіші ніздрі. Хай при наближенні моєму люди Тікають, хай ненавидять мене, Як найстрашнішого чумного в світі! Камілло Якби всі найстрашніші присягання Ви кинули на шалю терезів, Коли б у свідки ви взяли всі зорі, Безсилі б ви лишилися, як той, Хто б морю намагався боронити Коритись місяцю. Його безумства Не спинить клятва, не схитне порада, Бо, зросле на сліпім переконанні, Триватиме, покіль живе король. Поліксен Як він додумався до цього? Камілло Хтозна. Але втекти від лиха, певно, краще, Аніж питати, де воно взялося. Як ви на чесність звірились мою, Заховану в цій скрині, (показує на груди) ЩО її Ви візьмете в заставу із собою, Тікаймо ввечері. Я попереджу Таємно ваших слуг. По двоє-троє Я виведу їх всіх крізь різні брами Із міста. Покладаюся на вас, Бо втратив тут усе, розкривши вам Цю небезпеку. Не вагайтесь. Я Сказав вам правду,- присягаюсь честю Моїх батьків. Тож не баріться тут, Щоб перевірити мої слова. Втекти я мушу. Але вам біда Загрожує така, немов король Прилюдно заприсягся вас скарати На смерть сьогодні ж. Поліксен Вірю я тобі, Я вичитав з лиця, що в нього в серці. Дай руку: стань надійним водієм І будеш ти зі мною скрізь. Готові І люди, й кораблі до відплиття Два дні вже. Ревнощі спостигли душу Людини рідкісної, і тому Таку потужну силу виявляють. Вважає він збезчещеним себе, Вважає, бач: зробив те чоловік, Що присягавсь у дружбі,- отже, мста Жорстока буде. Вкрили хмари страху Мій небосхил. Нехай щаслива стане Ця наша втеча. Втішиться нехай Нещасна королева, неповинна Ні в чому, та підозрою окрита. Ходім, Камілло: буду шанувати Тебе, як батька рідного, якщо Я звідси винесу своє життя. Ходім. Камілло Владарю, маю ось ключі Від ходів потаємних. Часу обмаль. Ходім же швидше, пане мій, ходім. . Час написання п’єси-1610-1611 pp.

Відомо, що дозвіл на постановку «Зимової казки» було підписано королівським цензором Джорджем Баком, який зайняв цю посаду в жовтні 1610 р.

15 травня 1611 р. п’єсу побачив на сцені «Глобуса» астролог Саймон Форман, який ретельно занотував свої враження від спектаклю в щоденнику. В листопаді того самого року «Зимова казка» виконувалась при дворі, про що свідчить запис у книзі палацових розваг.

Уперше надрукована in folio 1623 p. за писарською копією Р. Крейна, який зробив чистовий варіант рукопису Шекспіра. Дослідники вважають, що сюжетним першоджерелом «Зимової казки» є роман Р.

Гріна «Пандосто, або Торжество часу» (1588), перевиданий 1595 р.

під назвою «Дораст і Фавнія». Роман користувався великою популярністю і неодноразово перевидавався (1592, 1595, 1607, 1614 та були інші численні видання в XVII ст.). Як роман Гріна, так і п’єса Шекспіра пов’язані з поширеною в той час літературною традицією, зокрема з авантюрним романом пізньої античності, Так, в історії Дораста і Фавнії (у Шекспіра Флорізель і Утрата) шекспірознавці вбачають сюжетні паралелі з «Дафнісом і Хлоєю» Лонга, «Ефіопікою» Геліодора та ін. З «Пандосто» не пов’язана, однак, сцена «оживлення» Герміони, в якій знаходять віддалений відгук на міф про Пігмаліона або на трагедію Евріпіда «Альцеста».

Назва п’єси пояснюється словами маленького принца Мамілія: «Сумні казки найкращі для зими». Проте, хоч слово «казка» навіть винесене в заголовок, фольклорний елемент тут значно слабший, ніж у «Цимбеліні». В художній структурі п’єси переважають пасторально-новелістичні мотиви. Є в «Зимовій казціа й фарсові епізоди, фрагменти маски. Дві основні сюжетні лінії в п’єсі (Леонта і Герміони; Флорізеля і Утрати) об’єднані філософською думкою про поступальний рух часу, який випробовує усіх, несучи і радість, і горе. Людина залежить від часу, але вона ж наділеш здатністю і впливати на його рух, пришвидшуючи або уповільнюючи події. Саме поступальний рух часу вселяє надію на можливість оновлення перемоги добрг над злом. Загальна настроєність оповіді в «Зимовій казці» оптимістичніша, цілі у по передніх трагікомедіях. Серед персонажів п’єси немає жодного традиційного ан тагоніста-лиходія (Антіох — у «Періклі», королева — в «Цимбеліні»), чия злг воля примушувала б час плинути назад, прирікаючи героїв на численні нещастя У порушенні гармонії буття тепер винні насамперед персонажі, які сліпо йдуті за голосом своїх пристрастей, нівечать власну людську природу. Етичні пробле ми, таким чином, знову опиняються в центрі уваги драматурга. Особливо цікавий образ Леонта. Багато що зближує героя і з Антіохом, і : Цимбеліном. Як і вони, Леонт — король-тиран, король-деспот. Проте, на відміну від Антіоха, Леонт не є персоніфікацією наділеної владою безкарної порочності Активність, несхитна переконаність у своїй правоті відрізняють героя і ві; Цимбеліна.

котрий є тільки співучасником зла, яке чинить королева. Сценічні роль короля Сіцілії інша — показати згубність людської зіпсутості. Давня тем; ревнощів у «Зимовій казці» розв’язується по-новому. Почуття, яке раптове охопило героя, аж ніяк не впливає на його світосприйняття. Усі зміни в харак тері персонажа винесено за межі сценічного часу. Із розмови Леонта й Поліксе на на початку п’єси глядач може лише здогадуватися про пасторальний сзг дитинства героя. Перетворення Леонта на свавільного і жорстокого тирана від булося задовго перед розз’язкою конфлікту. Первісна природність буття давні ним втрачена. Тому невинна спроба Герміони воскресити вже не існуюче минулі і спричиняє лютий спалах ревнощів Леонта. Особливо привертає увагу драматурга самий психологічний стан героя яі прояв ущербності його внутрішнього світу. Мотивування вчинків Леонта № розроблене, характер персонажа умисно спрощений. Зате найменші нюанси пе реходів від надії до відчаю, від сумнівів до гіркої переконаності, що Герміон; нібито зраджує його, передані на диво реалістично. Зникло колишнє захопленні гармонійністю людської особистості. Ренесансний антропоцентризм усе частіш змінюється у мистецтві XVII ст. усвідомленням внутрішньої конфліктності характеру людини, що породжує прагнення вивчити самий механізм людських пристрастей. Леонт, ставши джерелом зла, вносить дисонанс у навколишню дійсність: не-справедливо осуджено Герміону, гине Антігон, вірний Камілло залишає Сіцілію. Символічною є смерть маленького Мамілія. Це — злочин проти поступального руху часу, персоніфікацією якого традиційно виступають юні шекспірівські герої. І природа помщається Леонту самотністю, запізнілим каяттям. Проте перемога зла в «Зимовій казці» навіть тимчасово не здається абсолютною. Сваволі короля чинить опір смілива Поліна, яка нагадує Емілію в фінальних епізодах «Отелло». Герміоні несміло намагається допомогти Антігон. Співчувають королеві Клеомен і Діон. У жодній із пізніх п’єс Шекспіра немає такої кількості образів, що свідчать про добре начало людського єства. Втіленням ренесансної віри в єдність внутрішньої і зовнішньої досконалості людської особистості є у п’єсі образ Герміони.

Своєю величною красою і розумом героїня нагадує Порцію з «Венеціанського купця». Але вона позбавлена активності юної венеціанки, її веселого життєлюбства.

Досконалість Герміони нагадує застиглу красу античних скульптур, які вражають живим теплом, але все-таки лишаються статуями. Ренесансний ідеал набирає статичного характеру, очуд-нюється, викликаючії почуття ностальгії за зникаючою красою. Мотив перетворення Герміони в «статую», а потім у фіналі «оживлення» її підготовані, таким чином, усім розвитком сюжету. Сумовита тональність сцен у палаці Леонта контрастує,з пасторальним настроєм епізодів, пов’язаних із змалюванням сільської ідилії в другій половині п’єси (IV, V). Жанр пасторалі вже давно утвердився в ренесансній Англії. Звертались до нього Е. Спенсер («Пастуший календар», 1579), Ф. Сідні («Арка-дія», 1590), Р. Грін («Менафон», 1589), Лодж («Розаліида», 1590) і багато інших. Елементи пасторалі наявні і в комедіях Шекспіра. Усе ж саме в «Зимовій казці» правила жанру дотримані драматургом найпослідовніше. На сцені з’являється із співом і танцями натовп пастухів та пастушок, лунають їхні кумедно-простодушні репліки, які ще більше підсилюють загальні веселощі. Навіть поява волоцюги Автоліка хоч і падає подіям характеру побутової достовірності, а проте не руйнує ілюзії ідилії. Включення в структуру п’єси мотивів пасторалі пояснюється прагненням драматурга створити відповідне тло «природної гармонії» коханню принца Флорізе-ля й Утрати. А фабулу пасторалі й складали історія почуттів героїв, їхня індивідуальна доля, виведена за межі реального, а тому дисгармонійного світу. Тема природи звучала майже в усіх ранніх комедіях Шекспіра («Марні зусилля кохання», «Два веронці», «Сон літньої ночі», «Як вам це сподобається» та ін.). Тепер вона набула самодостатнього значення. У природі герої знаходять ту точку опори, яка втрачена людським суспільством. Пастораль стає єдино можливим втіленням ідилічних, а за суттю своєю «природних» людських стосунків. Кохання принца Флорізеля й Утрати — основний позитивний полюс дії «Зимової казки». Сповнене гармонії почуття молодих героїв своєю «природністю» контрастує із згубними пристрастями Леонта і Поліксена. Особливо близька до навколишнього поетичного світу Утрата, символічна її перша поява перед глядачами. Юна героїня роздає учасникам сільського свята букети квітів, немовоя втілюючи красу і щедрість животворної природи. Шекспір не робить з Утрати буколічної пастушки. Юна принцеса, вихована в селянській хатині, розумом і почуттям власної гідності перевищує наївних селянок. Невірно було б, проте, бачити в цьому компроміс драматурга, який пояснює достоїнства героїні її королівським походженням. Утрата цілком не належить ні світові двору, ні сільській пасторалі. Значення цього образу набагато ширше. В ньому з новою силою відродилась ренесансна віра в самоцінність людської особистості. Природне оточення сприяє вільному розвитку вроджених достоїнств героїні, чия індивідуальність формується поза штучною атмосферою ва-лацу. Розкріпачене людське єство сповнене гармонії, активного тяжіння до добра. Особливо яскраво природність Утрати виявляється в її діалозі з Поліксеном. Король Богемії умовляє героїню не нехтувати гвоздиками лише через те, що вони — наслідок втручання людини в життя природи. Розвиваючи свою’думку, Поліксен приходить до виправдання шлюбів між представниками різних станів, красномовно доводячи єдність усього сущого в природі. Але для нього це тільки теорія. Коли Флорізель хоче взяти такий шлюб, Поліксен сповнюється лютпо не менш руйнівною, ніж ревнощі Леонта. Утрата заперечує аргументи Поліксена, який чваниться своїм благородством. Сама природа, часткою якої відчуває себе героїня, не приймає штучних відносин, вигаданих людьми. Сонце однаково світить над халупою і над палацом. У жодній із п’єс Шекспіра немає такої кількості образів, які підкреслювали б зв’язок героїв з природою. Утрата раз у раз асоціюється з квітами, її очі — вода, а Флорізель — місяць, що дивиться у воду, та ін. Подібні порівняння будуються не тільки на поетичній лексиці, але й на суто побутових реаліях. Утрата — це «королева сиру та вершків».

Прагне до природної гармонії із світом і юний принц. Флорізель не знає, що Утрата рівна йому за народженням. І проте він певен, що, відмовившись від шлюбу з дочкою пастуха, порушить закон природи. Закохані герої ранніх комедій Шекспіра існували в умовах гармонійного нав-колишнього світу. Флорізель і Утрата покликані внести елементи майбутнього в позбавлене цілісності сучасне.

Тема гармонії поєднується у п’єсі з темою безперервності й спадкоємності життя. У «Зимовій казці» співіснують герої трьох поколінь. До старшого — казково-патріархального — належить старий 80-річний пастух. Середнє покоління — це Леонт, Поліксен, Герміона. Саме вони роблять найбільше помилок. їхня сфера — недосконале сучасне. До третього покоління належать юні закохані, чиї образи пов’язані з лінією майбутнього. Усі ці часові шари не існують у п’єсі ізольовано. Конфлікти одного покоління розв’язуються при допомозі наступного. Час у «Зимовій казці» постає перед глядачем не у своїй стихійно-руйнівній, а в природно-творчій функції. Ревнощі Леонта порушили його звичний плин. І герой виявився приреченим на позачасову самотність.

Гине Мамілій, вигнано Утрату. Майбутнє покинуло палац правителя Сіцілії.

Проте помилки героїв — частина розвитку й зросту самого Часу. З поверненням Утрати його хід відновлюється. Символічним втіленням цього стає оживлення «статуї» Герміони.

Тра гічні конфлікти відійшли в минуле, на зміну їм можуть прийти нові. Безперервне хвилювання людського життя триває. До постановки «Зимової казки» зверталися режисери найрізноманітнішої художньої орієнтації. У 50-х pp. XIX ст. п’єса була поставлена Ч. Кіном у «Театрі принцеси». Спектакль було витримано в стилі «натуралістичного археологізму». Сцени в Сіцілії, наприклад, відтворювали стародавні Сіракузи з фонтаном Аре-тузи і храмом Мінерви. У 1906 р. «Зимову казку» поставив Бірбом-Трі на сцені «Театру її величності». Вистава вражала вікторіанською помпезністю. У 1912-1914 pp.

«Зимова казка» була поставлена в театрі «Савой» режисером Харлі Гренвіллом-Баркером у дусі художніх експериментів того часу.

Ставили п’єсу російські дореволюційні та радянські театри. У 1887 р. до «Зимової казки» звернувся Малий театр. Роль Леонта виконав О. Ленський, Поліксена -. Рибаков, Поліни — Федотова. Особливою удачею постановки стало виконання ролі Герміони М. Єрмоловою. Це був один із найбільш вдалих шекспірівських спектаклів Малого театру. У 1958 р. «Зимову казку» було поставлено на сцені МХАТу режисером М. Кедровим.

У ролі Герміони виступила Пушкарьова, Леонта зіграв М. Болдуман. «Зимова казка» чотири рази була перекладена російською мовою в дореволюційні часи: М.

Кетчером (прозовий перекл.),. Соколовським,. Случевським та П. Каншиним. За радянського часу з’явився переклад Щепкіної-Куперник. Пісні із «Зимової казки» перекладав. Маршак. С. 269. Дійові особи.

— В п’єсі поєднано грецькі (Леонт, Поліксен, Герміона), латинські (Мамілій), італійські (Поліна) імена з пасторальними (Мопса, Доркас). 271 дев’ятикратно Дворога зірка в небі відмінилась. — Певно, мається на увазі місяць дев’ятикратно. — тобто минуло дев’ять місяців. 276. Мій друже, як підсунуть блискітки Неждано замість зло-та, візьмеш їх? — Сталий вираз. Тут означає: «Чи дозволиш обдурити, себе?» 285 хай моє ім’я З’єднається з ім’ям того, хто зрадив Спаси-теля! — Тобто Іуди Іскаріота, який, за біблійною легендою, зрадив Ісуса Хрис-та. Безсилі б ви лишилися, як той, Хто б морю намагався боронити Коритись місяцю.

— За давніми науковими уявленнями, з рухом місяця узгоджуються морські припливи й відпливи. 287. Ні, не тому, що в вас чорніші брови, Хоч кажуть, ніби деяким жінкам Вони пасують. — Чорне волосся та брови не відповідали рене« сансним уявленням про жіночу вроду. Ідеалом жіночої краси в єлизаветинській Англії було світле волосся і біла шкіра (див. сонети 130, 131, 132). 290. Напевно, скоїлося щось у небі, І панування лютої планети.

маю я перечекати. — За астрономічними уявленнями давніх часів, планети мають вплив на долю людини, визначають її характер, зумовлюють вчинки. 292 священні Дельфи. — давньогрецький релігійний центр у Фокіді, де коло підніжжя гори Парнас стояв храм бога Аполлона (збудований у середині IX ст.

до н. є.). Відомий своїм оракулом (Дельфійський оракул), в якому Аполлонова жриця Піфія нібито провіщала волю божества. 300. Я не боюсь: тут єретик не той, Хто гине у вогні, а хто вогонь Розпалює. — Свідчення віротерпимості Шекспіра. У тексті, певно, натяк на спалювання протестантів під час недовгого владарювання Марії Тюдор (1553-1558), так звані «Смітфілдські вогні». Проте багаття, на яких спалювали відьом, були характерні для правління Якова І (1603-1625). Хай Юпітер дасть їй душу — провідницю до добра. — Образ породжений християнською міфологією. Король Яків І, за часів владарювання якого було створено п’єсу, особливим едиктом заборонив промовляти в театрі слово «бог», яке найчастіше замінювали ім’ям давньогрецького бога Юпітера. 307. Мій батько був колись царем Русі. — Інтерес до російських реалій виявляють майже всі письменники, сучасники Шекспіра (Сідней, Неш, Голіншед, Флетчер), що пояснюється пожвавленням дипломатичних і торговельних контактів між Росією і Англією на зламі XVI-XVII ст. У творчості драматурга ця тема вперше з’являється в комедії «Марні зусилля кохання». Російські реалії зустрічаються також у «Мірі за міру» тощо. 312. Богемія. Пустельне узбережжя. — Одна з численних гео графічних невідповідностей Шекспіра. В італійських комедіях, наприклад, над морем розташовані Рим, Верона тощо. Богемія -з 1526 р.

офіційна назва Чехії, що перебувала в складі Габсбурзької імперії. Цю географічну назву Шекспір запозичив у Р, Гріна («Пандосто»). 314. Входить блазень. — За блазня тут селянський хлопець-простак, який збагачує п’єсу дотепним народним гумором. На сцені блазень з’являвся здебільшого в червонувато-брунатній куртці селянина. Схожий, наприклад, на Довбешку з комедії «Марні зусилля кохання». 315 щоб не втратити свого щастя, треба язика за зубами тримати. — За давніми народними уявленнями, розповісти про дарунки фей означало накликати на себе лихо. Входить Часу ролі Хору. — У театрі часів Шекспіра роль Хору виконував один з акторів трупи, одягнутий у чорний плащ. Алегорична фігура Часу з’являлась на сцені найчастіше у вигляді старого з пісочним годинником та косою.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

криптопро pdf 2 0 серийный номер

модификация рхл 14 торрент