джерела міжнародного права реферат

Хімія довідник на андроїд реферат джерела міжнародного права гдз 8 класс украинская мова глазової.

Міжнародне публічне право. Поняття, предмет і об`єкт, функції і джерела міжнародного права. Види і класифікація міжнародно-правових норм, природа, ознаки і класифікація основних принципів міжнародного права.

Міжнародний правотворчий процес, міжнародно-правова відповідальность. Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже. Подобные документы. Міжнародні економічні відносини, їх зміст і значення. Поняття та класифікація норм міжнародного права. Механізм міжнародно-правового регулювання. Поняття та система джерел міжнародного економічного права. Прийняття резолюцій міжнародних організацій. Загальні принципи права. Класифікація загальних принципів сучасного міжнародного права. Приклади застосування принципів в міжнародно-правотворчій діяльності міжнародних організацій. Регулювання співробітництва між державами. Статут Міжнародного суду.

Поняття прав людини. Характеристика загальнообов’язкових норм міжнародного права про права людини. Аналіз міжнародно-правових норм, що слугують боротьбі з порушеннями прав людини. Особливості відображання прав людини у внутрішньодержавному праві. Особливості співвідношення Конституції України й міжнародно-правових норм. Еволюція взаємодії міжнародного й національного права в українському законодавстві. Тенденції взаємодії міжнародного й національного права України в поглядах вітчизняних учених. Історія становлення міжнародного трудового права, яка пов’язана з формуванням класу найманих працівників. Мета міжнародно-правового регулювання праці.

Регулятивна, правоохоронна та інтеграційно-корпоративна функції права. Джерела трудового права. Вивчення основних причин виникнення міжнародного права як галузі, що охоплює сукупність правовідносин за участю іноземних елементів. Міжнародне право давнього періоду, середніх віків. Перехід до сучасного міжнародного права і затвердження його принципів. Дослідження поняття та основних рис сучасного міжнародного права. Характеристика особливостей міжнародного публічного і приватного права. Міжнародне право від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 року і до першої Гаазької конференції миру. Джерела міжнародного права навколишнього середовища. Міжнародне право його сутність та поняття. Система джерел міжнародного права навколишнього середовища. Класифікація джерел та їх характеристика. Особливістю міжнародного екологічного права, та роль міжнародних нормативних актів (декларацій, стратегій). Систему джерел міжнародного права навколишнього середовища складають договори, конвенції декларації, хартії, резолюції, директиви, протоколи програми дій тощо. За критерієм юридичної сили їх поділяють на дві групи. До першої з них належать акти, які містять обов’язкові до виконання норми і принципи (так зване тверде право), а до другої — акти, які містять необов’язкові до виконання правила, здебільшого рекомендаційного характеру (так зване м’яке право). Прикладами актів другої групи є Стокгольмська декларація з навколишнього середовища, Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку, Всесвітня хартія природи, які мають високий моральний авторитет у світовому співтоваристві. Джерела міжнародного права можна класифікувати і за іншими критеріями. Зокрема, за предметом правового регулювання вони поділяються на загальні (Стокгольмська декларація з навколишнього середовища, Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку) і спеціальні. До останніх належать акти, що стосуються правового регулювання охорони і використання окремих природних ресурсів чи об’єктів (Конвенція про охорону і використання транскордонних водостоків та міжнародних озер (1992 p.). — глобальні, тобто які мають загальнопланетарне значення (Рамкова конвенція ООН про зміну клімату, Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів, Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини; — регіональні — джерела міжнародного екологічного права, які закріплюють правила та принципи поведінки стосовно навколишнього середовища певного регіону (Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі, Конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря (1992 p.), Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (1992 p.); — локальні — джерела міжнародного екологічного права, які закріплюють правила та принципи поведінки щодо навколишнього середовища певних держав або території (Угода між Міністерством охорони навколишнього природного середовища України і Міністерством навколишнього середовища та водних ресурсів Республіки Болгарія про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів (2003 p.), Угода між Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України та між Міністерським комітетом ядерної безпеки Французької Республіки про співробітництво в галузі ядерної безпеки (1998 p.). — з необмеженим терміном дії (Конвенція про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, Конвенція про захист Чорного моря від забруднення, Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду (1963 р.); — з визначеним терміном дії (Угода між Урядом України та Урядом Федеративної Республіки Німеччина про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища (1993 p.), укладена строком на п’ять років). — міждержавні, тобто сторонами яких є держави (Конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря, Угода між Урядом України і Урядом Республіки Білорусь про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища (1994 p.); — міждержавні з участю інших суб’єктів. Зокрема, Протокол з проблем води та здоров’я до Конвенції про охорону і використання транскордонних водостоків та міжнародних озер (1999 р.) передбачає, що він відкритий для підписання державами — членами ЄЕК, державами — членами Європейського регіонального комітету ВООЗ, державами, що мають консультативний статус при ЄЕК, а також відповідними регіональними організаціями економічної інтеграції; — акти міжнародних організацій (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1980 р. Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього та майбутніх поколінь, Стокгольмська декларація з навколишнього середовища). З усіх джерел міжнародного права навколишнього середовища провідне місце належить міжнародним договорам (угодам, конвенціям). Міжнародний договір укладається державами в письмовій формі з найбільш важливих питань, що становлять взаємний інтерес. Вимоги до міжнародних договорів та порядок їх укладення регулюються Віденською конвенцією про право міжнародних договорів (1969 р.) та Віденською конвенцією про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями (1986 p.). Міжнародні договори екологічного характеру за колом їх учасників поділяють на двосторонні й багатосторонні. Останні у свою чергу можуть бути глобальними і регіональними. Цими договорами регулюється масив найбільш важливих відносин, що стосуються міжнародно-правової охорони навколишнього середовища і використання природних ресурсів, забезпечення прав людини на безпечне навколишнє середовище. Декларації, хартії, резолюції та інші акти рекомендаційного характеру здебільшого приймаються міжнародними екологічними організаціями. Особливе місце серед них займають резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Це місце зумовлено високим міжнародним авторитетом органу, який приймає відповідні акти.

До джерел міжнародного права навколишнього середовища належить також міжнародний звичай. Здебільшого він використовується у процесі формування принципів міжнародного екологічного права. Більш конкретні правила у цій сфері встановлюються нормами міжнародних договорів. Опосередкованим джерелом міжнародного права навколишнього середовища можуть бути й рішення міжнародних судів. Ці рішення певною мірою враховуються при розгляді аналогічних справ екологічного характеру в цих судах. Обов’язковий характер мають також рішення міжнародних організацій. Директиви Європейського Союзу містять положення керівного характеру, обов’язкові для країн-членів. Директиви зобов’язують держави досягнути певних цілей і результатів та залишають методи їх досягнення на розсуд держав. Вони встановлюють термін, найчастіше два роки, протягом яких держави повинні імплементувати директиви у національне законодавство. Наприклад, Директива Ради Європейської Співдружності № 85/337 від 27 червня 1985 року «Про оцінку впливу певних публічних і приватних проектів на навколишнє середовище» або Директива № 90/313 від 7 червня 1990 року «Про свободу доступу до інформації про навколишнє середовище». Особливе місце займають резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які мають важливе значення у формуванні і реалізації принципів міжнародного співробітництва, зокрема резолюція «Економічний розвиток і охорона природи» від 18 грудня 1962 року, де закладена концепція органічного поєднання охорони природи і економічного розвитку, яка на конференціях ООН у Стокгольмі (1972 р.) і в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) була розвинута у концепцію сталого (збалансованого) розвитку, або резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього і майбутнього поколінь». Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 28 жовтня 1982 року була схвалена Всесвітня хартія охорони природи, яка заклала 24 принципи міжнародного співробітництва.

Хартія за своєю юридичною силою належить до другої групи джерел міжнародного екологічного права, які мають рекомендаційний характер.

Особливістю міжнародного екологічного права є значна роль міжнародних квазінормативних актів (декларацій, стратегій), так званого «м’якого права». До цієї групи джерел належать ті міжнародно-правові акти, які не справляють прямого регулятивного впливу на поведінку суб’єктів міжнародної співдружності, але мають великий авторитет, створюють моральну атмосферу, спонукають до активного співробітництва та діяльності. Типовим прикладом є Стокгольмська декларація по навколишньому середовищу (1972 р.) та Декларація Ріо, прийнята на конференції ООН по навколишньому середовищу і розвитку (1992 p.).

Ці декларації проголошують принципи поведінки держав та міжнародного співробітництва у сфері охорони довкілля. Вони не впливають прямо на міжнародні відносини, але їх положення втілюються у конвенціях, рішеннях міжнародних організацій та в національному законодавстві. Традиційним способом класифікації джерел міжнародного права є поділ їх за колом учасників договору на дво- і багатосторонні. Серед останніх виділяють глобальні і регіональні. Глобальною є Рамкова конвенція про зміни клімату (1992 p.), регіональною — Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (1992 p.).

Міжнародний звичай також має певне значення як джерело міжнародного екологічного права, зокрема при формуванні його принципів та основних інститутів; він передує більш детальній регламентації. Обмеженість застосування звичаєвих норм у сфері охорони навколишнього середовища обумовлена недостатньою чіткістю норм і правил, встановлених звичаєм. Наприклад, при визначенні відповідальності за шкоду, заподіяну навколишньому середовищу, за межами національної юрисдикції норми міжнародного звичаю дозволяють встановити тільки протиправність, але не регулюють порядку відшкодування шкоди, ступеня відповідальності. Ці недоліки міжнародного звичаю можуть бути подолані в міжнародних договорах.

Тому міжнародне екологічне право розвивається в основному у напрямку договірного (конвенційного) регулювання. 2. Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. -.: Хрінком Інтер, 2006. — 196. Академічний курс: Підручник За заг. ред.

Ю Шемшученка. —.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005. — 848 с/ Міжнародне право навколишнього середовища як нормативна база міжнародного співробітництва держав у галузі охорони навколишнього середовища. Історія формування, необхідність та форми співробітництва держав в цій галузі, діяльність ООН з охорони природи.

Організація Об’єднаних Націй. Провідна роль в організації міжнародного екологічного співробітництва.

Поточне управління діяльністю ЮНЕП. Процес розвитку міжнародного права навколишнього середовища. Проблеми сталого розвитку и екологізації сфер життя. Міжнародне співробітництво Російської Федерації в області охорони навколишнього середовища. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН. Основні напрямки діяльності Всесвітньої організації охорони здоров’я. Принципи права охорони навколишнього середовища. Методи адміністративно-правового механізму охорони навколишнього середовища. Джерела екологічного права і державні органи охорони навколишнього середовища. Екологічний контроль в Росії. Економічний механізм охорони навколишнього природного середовища. Міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища. Створення всесвітньої системи стеження (моніторингу) за станом і змінами біосфери. Вирішення еколого-економічних і соціально-екологічних проблем в різних частинах нашої планети. Наявність розвитий системи джерел екологічного права є істотною умовою для виділення сукупності еколого-правових норм в окрему галузь у системі російського права. Екологічне право має комплексний характер у системі російського права. Правові норми. Визначення поняття міжнародного природоохоронного співробітництва. Огляд міжнародного законодавства з питань охорони довкілля. Формування екологічної свідомості людства та розвиток екологічної освіти. Діяльність міжнародних природоохоронних організацій. Реферат:До першої з них належать акти, які містять обов’язкові до виконання норми і принципи (так зване тверде право), а до другої — акти, які містять необов’язкові до виконання правила, здебільшого рекомендаційного характеру (так зване м’яке право). До останніх належать акти, що стосуються правового регулювання охорони і використання окремих природних ресурсів чи об’єктів (Конвенція про охорону і використання транскордонних водостоків та міжнародних озер (1992 p.). — глобальні, тобто які мають загальнопланетарне значення (Рамкова конвенція ООН про зміну клімату, Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів, Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини; — регіональні — джерела міжнародного екологічного права, які закріплюють правила та принципи поведінки стосовно навколишнього середовища певного регіону (Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі, Конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря (1992 p.), Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (1992 p.); — локальні — джерела міжнародного екологічного права, які закріплюють правила та принципи поведінки щодо навколишнього середовища певних держав або території (Угода між Міністерством охорони навколишнього природного середовища України і Міністерством навколишнього середовища та водних ресурсів Республіки Болгарія про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів (2003 p.), Угода між Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України та між Міністерським комітетом ядерної безпеки Французької Республіки про співробітництво в галузі ядерної безпеки (1998 p.). — з необмеженим терміном дії (Конвенція про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, Конвенція про захист Чорного моря від забруднення, Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду (1963 р.); — з визначеним терміном дії (Угода між Урядом України та Урядом Федеративної Республіки Німеччина про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища (1993 p.), укладена строком на п’ять років). — міждержавні, тобто сторонами яких є держави (Конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря, Угода між Урядом України і Урядом Республіки Білорусь про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища (1994 p.); — міждержавні з участю інших суб’єктів. Зокрема, Протокол з проблем води та здоров’я до Конвенції про охорону і використання транскордонних водостоків та міжнародних озер (1999 р.) передбачає, що він відкритий для підписання державами — членами ЄЕК, державами — членами Європейського регіонального комітету ВООЗ, державами, що мають консультативний статус при ЄЕК, а також відповіднимирегіональними організаціями економічноїінтеграції; — акти міжнародних організацій (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1980 р. Обов’язковий характер мають також рішення міжнародних організацій. Директиви Європейського Союзу містять положення керівного характеру, обов’язкові для країн-членів. Директиви зобов’язують держави досягнути певних цілей і результатів та залишають методи їх досягнення на розсуд держав. Особливістю міжнародного екологічного права є значна роль міжнародних квазінормативних актів (декларацій, стратегій), так званого «м’якого права». До цієї групи джерел належать ті міжнародно-правові акти, які не справляють прямого регулятивного впливу на поведінку суб’єктів міжнародної співдружності, але мають великий авторитет, створюють моральну атмосферу, спонукають до активного співробітництва та діяльності. Глобальною є Рамкова конвенція про зміни клімату (1992 p.), регіональною — Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (1992 p.). –.: Хрінком Інтер, 2006. – 196. —.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005.

— 848 с/ Види джерел міжнародного приватного права. Зміст. Багато в чому історія розвитку науки міжна­родного права зводилася насамперед до історії становлен­ня і розвитку джерел міжнародного права. На сьогодні серед різноманітних поглядів вітчизняних і зарубіжних учених на це питання можна знайти такі, що визнають джерелом саме міжнародне право і все, що знаходиться за його межами, і такі, що взагалі не визнають цього по­няття. Цілком зрозуміло, що джерела міжнародного права не є раз і назавжди сталою категорією. Одні з них з’являли­ся, розвивали міжнародне право і в результаті докорінних змін у міжнародних відносинах припиняли виконувати функцію джерела міжнародного права (наприклад, рішен­ня вселенських церковних соборів у середньовіччя). Інші таку функцію виконували постійно (наприклад, звичай міжнародного права). В одних історичних періодах міжнародного права певне його джерело функціонувало як допоміжний фактор встановлення чинних норм права, в інших воно ставало основним (наприклад, історія розвитку міжнародного до­говору, генеза юридичного значення рішень міждержав­них організацій). Доктрина міжнародного праваїїз зародженням науки міжнародного права доктрини між­народного права відігравали значну роль у формуванні та розвитку цієї правової системи. Незаперечний авторитет у практиків міжнародного права, іноді навіть вищий, аніж норми позитивного міжнародного права, мали висновки глосаторів і постглосаторів. Тлумачення Ірнерія, Фран­циска Аккурсія, Бартола, Балда і сьогодні цитуються як лжерела міжнародного права раннього середньовіччя. Се­редньовічні проекти вічного миру Генріха IV — Сюллі, Іржі Подебрада, Христини Пізанської та ін. нині згаду­ються в історії міжнародного права як невикористані його джерела. Незаперечним фактом є те, що праці Гуго Гроція, Альберіко Джентілі, Франциско Суареса, Франциско Вітторіа та інших родоначальників міжнародного права мали незаперечний авторитет для практиків, і ними часто ке­рувалися у вирішенні міжнародних проблем: регулюванні міждержавних відносин, тлумаченні норм міжнародного права, в ході судових рішень тощо. Починаючи з І. Бентама, який здійснив проект ко­дифікації міжнародного права 1808 p., вчені в галузі між­народного права пробують здійснити неофіційну науко­ву кодифікацію цієї системи права. Деякі спроби вияв­ляються настільки вдалими, що такі кодекси держави ви­користовували у власній практиці міждержавних відно­син. Так, наприклад, значної популярності у практиків міжнародного права набула праця швейцарського про­фесора І Блюнчлі «Сучасне міжнародне право цивілі­зованих держав, викладене у вигляді кодексу» (1868р.). її авторитет був настільки незаперечним, що вона була до­сить оперативно перевидана грецькою, російською, іс­панською, французькою, китайською мовами, тобто ос­новними мовами міжнародного спілкування того періоду. Наслідуючи 1 Блюнчлі, 1872 р. видає власний ко­декс американець. Філд, який мав авторитет не тільки у міжнародників-практиків, а й у військових. Трохи раніше, 1861 p., свій кодекс міжнародного права запропону­вав австрієць. Домін-Петрушевич. Неабиякий успіх ма­ла також праця італійця П. Фіоре «Кодифіковане між­народне право» (1890р.) та ін. Але пізніші публікації: «Закон націй» (1900р.) француза Дюплессі, «Кодифікація приватного і публічного міжнарод­ного права» (1901р.) шведа Клеєна, «Новий кодекс міжна­родного права» (1910р.) канадця Унтерносціа, «Кодифікація міжнародного права» (1912р.) бразильців Пессоа і Перейри, а також кодекс міжнародного права мексиканця Козентіні (1937р.) не тільки не мали успіху їхніх попередників, а й по­сіяли сумнів у можливостях окремих науковців привести міжнародне право в систему норм, які держави у своїй практиці визнали б юридично обов’язковими. Натомість популярність завойовує ідея, яку пропагу­вали українські вчені щодо кодифікації норм міжнарод­ного права: створення колективів провідних науковців, які б розробляли кодекси міжнародного права для потреб держав. Наприкінці XIX ст. цій ідеї присвятили свої праці професор Харківського університету. П. Даневський («Думка про кодифікацію міжнародного права», 1879р.), професор Київського університету Незабитовський («Новійші проекти міжнародного статуту», 1880р.), доцент Київського університету М. Кантакузін-Сперанський та ін. Особливо плідною в цьому напрямі була діяльність професора Харківського університету.

І. Каченовського. Аналізуючи величезну кількість наукових праць і пер­шоджерел з питань міжнародного права, він доходить вис­новку про необхідність кодифікаційної обробки міжнародного права і складання відповідного систематичного курсу силами провідних науковців з різних країн. Учений виклав свої міркування на засіданні Лондонського юри­дичного товариства, де виступив у середині 1859 р. з доповіддю: «Про сучасний стан науки міжнародного права». Пізніше вийшла і стаття на цю тему. Ідею було схвалено провідними вченими Європи (І Блюнчлі, Ф. фон Гольцендорфом та ін.), і невдовзі приступили до її реалізації. На жаль,. Каченовський (1827—1872рр.) не дожив до її завершення.

В 1873 р. було створено Інститут міжнародного права і завдяки зусиллям 17 провідних спеціалістів з різних країн було видано фун­даментальну працю з курсу міжнародного права за редак­цією Ф. Гольцендорфа. На початку XX ст Б. Мур за допомогою Держде­партаменту США видає систематичний збір американсь­ких міжнародно-правових актів та дипломатичного лис­тування «Дігести міжнародного права» у восьми томах. Така діяльність учених-міжнародників сприяла тому, що міжнародне право другої половини XIX — початку XX ст. почали називати ще «доктринальним правом», «правом учених». Дехто з теоретиків міжнародного права (Дж. Шварценбергер) настільки переоцінив значення наукових праць своїх колег, шо почав стверджувати, нібито формування міжнародного права є справою теоретиків. Проте практика міжнародного права свідчить про інше. Думка вчених високо цінувалася як засіб встановлення на­явності чи відсутності норм міжнародного права. До послуг учених вдавалися, коли було необхідно дати кваліфіковане тлумачення міжнародно-правових актів. На сьогодні спадає тенденція звернення до вчених з метою почути їхнє тлумачення норм міжнародного права. Цю функцію досить успішно виконують міжнародні судові установи, відповідні комітети міждержавних організацій. Як зазначалося в доповіді підкомітету з питань відпо­відальності держав Комітету експертів з питань прогре­сивної кодифікації міжнародного права Ліги Націй (1927р.), доктрина юристів важлива лише як засіб внести ясність у погляди на норми міжнародного права, щоб сприяти по­легшенню їх формування. Сама по собі вона не має юри­дичної обов’язковості. У ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН сказано, що суд зобов’язаний вирішувати пе­редані йому спори на основі міжнародного права і засто­совувати доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з проблем публічного права різних націй як допоміжного засобу для визначення правових норм. Але жодного разу Міжнародний Суд ООН у своїх рішеннях на доктрину міжнародного права не посилався. Звичайно, сучасні міжнародні відносини настільки ус­кладнилися, що без їх належного наукового аналізу не­можливо сформувати відповідні норми міжнародно-пра­вового регулювання. Досвід провідних науковців світу ши­роко використовується в діяльності Комісії міжнародного права ООН. Саме через Комісію вчені мають можливість впливати на правосвідомість і практику держав, а через них і на формування та розвиток міжнародного права. Але проекти Комісії, як і доктрини міжнародного права, не є джерелами міжнародного права. Національне законодавство та рішення національних судівзахідній науці міжнародно­го права одностайним є твердження, що національне законодавство та рішення національних судів не вважаються джерелом міжнародно­го права. Закон або рішення національного суду можна розглядати як одностороннє визнання державою певного правила міжнародного спілкування як норми міжнарод­ного права. Але це позиція конкретної держави, і зовсім не обов’язково, щоб її поділяли інші суб’єкти міжнарод­ного права. Існує й така думка (Г. Лаутерпахт), що закон держави та рішення її національних судів, якщо вони одноманітні і мають відповідний авторитет, можуть розглядатися ще як вираження opiniojuris цієї держави. Ближче до джерел права західні юристи-міжнародники «не підпускали» ні національний закон, ні рішення національного суду. Навіть у разі паралельного законодавства (коли закони різних держав з приводу одних і тих самих відносин пе­редбачають однакові нормативні розпорядження) західні теоретики і практики міжнародного права не схильні вбачати властивості джерела міжнародного права. Вони погоджуються з тим, що паралельне законодавство може створити міжнародно-правовий звичай.

Але вважають, що в кожному конкретному випадку необхідно пересвідчитися в тому, чи призвело паралельне законодавство до появи міжнародно-правового звичаю, чи воно є всього-на-всього проявом «спільної правосвідомості», або просто результатом тотож­ної точки зору законодавців кількох країн. Такої ж думки дотримуються західні вчені щодо однозначних рішень судів з одних і тих самих питань, якщо такі рішення характерні для ба­гатьох держав.

Вони свідчать про існування міжнарод­но-правового звичаю. Міжнародне право 3. Концепція міжнародної правосуб’єктності народів (націй), що борються за незалежність, сформувалася під впливом практики ООН. І хоча народи та нації, що борються за незалежність, є первинними суб’єктами міжнародного права, їх міжнародна правосуб’єктність до цього часу оспорюється деякими авторами. Крім того, ні доктрина, ні практика не виробили чітких критеріїв, за яких потрібно визнавати певну націю та народ, що бореться за незалежність, суб’єктам! міжнародного права. Найчастіше рішення про надання такого статусу обґрунтовують політичними, а не юридичними критеріями. Міжнародною правосуб’єктністю володіють не всі народи та нації, а лише ті, що борються за створення власної держави. При цьому немає значення характер боротьби, вона може бути як військовою, так і мирною. Народи та нації, які створили власну державу, на міжнародній арені представлені нею. Таким чином, статус суб’єкта міжнародного права народу чи нації здійснюється як виняток, на час, поки вони не створили власної держави. Якщо ж говорити про права та обов’язки народів і націй як суб’єктів міжнародного права, то потрібно зауважити, що вони є значно обмежені порівняно з державою. Однак можна виокремити такі: право на самовизначення і створення незалежної держави; право на визнання правосуб’єктності органів, які їх представляють; право на отримання міжнародного правового захисту як від міжнародних організацій, так і від окремих держав; право укладати міжнародні договори й іншим чином брати участь у процесі створення норм міжнародного права; право брати участь у діяльності міжнародних організацій; право самостійно реалізувати чинні норми Серед основних обов’язків можна виділити обов’язок дотримуватися норм та принципів міжнародного права та нести відповідальність у випадку їх порушення. Україна може бути суб’єктом міжнародного права, наприклад, як учасниця Міжнародної угоди ООН з цукру 1992 р. Як суб’єкт міжнародних економічних відносин наша держава визнається іноземними державами. Беручи участь як суб’єкт права у міжнародній діяльності, зокрема в міждержавних організаціях (ООН, Міжнародному валютному фонді та ін.), Україна водночас може бути й суб’єктом приватноправових відносин. Це підтверджується й її нормативними актами. Положення Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Законів України «Про економічну самостійність України», «Про зовнішньоекономічну діяльність» та інших засвідчують, що держава Україна є самостійним суб’єктом у здійсненні правовідносин з іноземними суб’єктами права. 30 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. також передбачено участь держави у приватноправових відносинах з «іноземним елементом». Україна може виступати стороною в угодах з іноземного інвестування, оренди майна за кордоном. Вона є й власником майна, розміщеного за її межами. Наприклад, Україна є власником чималої кількості посольських приміщень за кордоном, будує власні комплекси для посольств, консульств, займається ремонтом та реконструкцією представництв у багатьох державах. У свою чергу, в Україні може розміщуватися майно іноземних суб’єктів права. Так, іноземні дипломатичні представництва, консульські установи та міжнародні урядові організації можуть самостійно придбати, орендувати, використовувати на безоплатній основі споруди та приміщення, здійснювати перебудову, добудову тощо приміщень, змінити їх призначення, орендувати земельну ділянку згідно із Положенням про порядок розміщення дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних та іноземних організацій в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 лютого 1995 р. (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р.) Міжнародно-правове визнання — односторонній акт держави, яким юридично визнається виникнення нового суб’єкта міжнародного права з метою встановлення з ним дипломатичних або інших відносин. Визнання нових держав або урядів є виключною прерогативою інших суверенних держав. Визнання де-юре — повне офіційне визнання держав (державоподібних суб’єктів міжнародного права) або їх урядів. Встановлення чи підтримка дипломатичних відносин завжди свідчить про таке визнання, хоча не є обов’язковим для нього. Визнання де-факто — неповне і неостаточне визнання. При такому визнання дипломатичні відносини не можуть бути встановлені, проте укладаються двосторонні торговельні, фінансові, освітні, екологічні та інші угоди.

Застосовується, коли у держави, що здійснює визнання, немає впевненості в міцності нового суб’єкта міжнародного права, або коли сам суб’єкт себе вважає тимчасовим утворенням. При цьому слід зазначити, що на відміну від двосторонніх угод, сам факт участі двох держав в одному багатосторонньому міжнародному договорі або міжнародній організації не може свідчити про їх взаємне визнання в будь-якій формі. Визнання ad hoc — разове тимчасове визнання, коли такий акт має вимушений характер для того, щоб вирішити конкретні питання між державами, які офіційно не бажають визнавати одна одну. Під правонаступництвом в міжнародному праві прийнято розуміти перехід прав і обов’язків від одного суб’єкта міжнародного права до іншого внаслідок виникнення чи припинення існування першого або зміни суверенітету над територією. Найчастіше правонаступництво виникає у випадку припинення держав, тому ми зосередимо свою увагу саме на правонаступництві держав. Хоча в історії відомі випадки правонаступництва міжнародних організацій та інших суб’єктів Так, ООН є правонаступницею Ліги Націй. Термін «джерела права» в юридичній літературі вживають у багатьох значеннях: як певна сукупність об’єктивно існуючих умов (обставин), що породжують право; як правові форми, в котрих закріплюються правила поведінки; як літературні джерела, що містять необхідні відомості про право та ін. При аналізі поняття «джерела міжнародного права» звертаються насамперед до ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, що містить перелік джерел міжнародного права, вживаних Судом при розв’язанні суперечок, переданих йому на розгляд. Як було вказано, до них належать: a) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно визнані державами, які є сторонами спору; d) із застереженням, указаним уст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших фахівців із публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм. Джерела сучасного В нас є багато безкоштовних курсових робіт та рефератів про Джерела сучасного Також, ми маємо широкий вибір безкоштовних наукових робіт та рецензій книг. Ви можете переглянути нашу колекцію курсових робіт або скористатися нашим пошуком. Джерела сучасного Джерело міжнародного права — це форма зовнішнього виразу норм міжнародного права, яка створюється шляхом узгодження воль суб’єктів Джерело міжнародного права не є сталою категорією. Одні джерела з’явилися, розвивали міжнародне право і, в результаті докорінних змін в міжнародних відносинах, припинили виконання функції джерела міжнародного права (рішення вселенських церковних соборів). Інші залишаються характерним джерелом міжнародного права протягом всієї історії його розвитку (звичай міжнародного права). Історія розвитку науки міжнародного права в галузі джерел права проходила між двома категоричними точками зору: а) термін «джерело міжнародного права» надуманий, двозначний і розпливчатий. Застосовувати його в системі, де приймаються обов’язкові рішення, небезпечно, в першу чергу, для функціонування самої системи; б) джерело міжнародного права — це будь-який аргумент, що використовується в міжнародних домаганнях для підтвердження існування певного правила чи норми.

Загальновизнаним є перелік джерел, закріплений в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН: «Суд, який зобов ‘язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права застосовує: a) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, напевно визнані заінтересованими в спорі державами; b) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; c) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; d) судові рішення і доктрини кваліфікованих спеціалістів різних націй з публічного права як допоміжний засіб для визначення правових норм (із застереженнями статті 59)». Відповідно до статті 59 Статуту Міжнародного Суду рішення Суду обов’язкове лише для сторін, які беруть участь у справі і лише в даній справі. За національним законодавством, як і за іншими засобами односторонньої дії визнається лише допоміжна. Бажаєте далі читати це есе?

Кодифікація Міжнародне право — це буде непросто сукупність різноманітних норм, але, як і «національне право, система норм, взаємодіючих і супідрядних одна одній. Система міжнародного права, маючи схожі властивості з потребами національної правової системи, досить специфічна. На відміну від національної правової системи вона характеризується двома типами співвідношення норм: відносини підпорядкування, звані ієрархією норм, встановлюють зв’язок за вертикаллю; відносини взаємодії, забезпечують зв’язок за горизонталлю. >Иерархическая залежність норм міжнародного права означає існування норм вищого і нижчого порядку й виявляється у різних видах ієрархічних зв’язків. Виділяється загальна, генеральна ієрархія, за якою вищий ієрархічний ранг належить нормамjuscogens (>императивним нормам), які мають, насамперед, основні засади Як вказувалося, їх високий статус залежить від того, що це інші норми права повинні відповідатиимперативним нормам, інакше вона втрачає юридичної чинності. У Віденській конвенції на право за міжнародні договори 1969 р. правова оцінка імперативних норм як норм вищого порядку регламентується так: «Договір є незначним, тоді як час укладання суперечить імперативній нормі загального міжнародного права» (ст. 53). З іншого боку, є договірна ієрархія норм, наприклад, встановлювана відповідно до ст. 103 Статуту ООН, за якою, якщо міжнародні зобов’язання держав — членів ООН «будуть у суперечності з міжнародних зобов’язань по будь-якому іншому міжнародної угоди, переважну силу мають зобов’язання в… Статуту». Відповідно до ст. 311 Конвенції ООН із морського права 1982 р. вона не має «переважну силу відносин між державами-учасниками передЖеневскими конвенціями із морського права від 29 квітня 1958 р.». Особлива ієрархічна зв’язок властива нормам,закрепляемим в актах міжнародної організації. По-перше, на вершині ієрархічної піраміди перебуває статут міжнародної організації. Усі, прийняті міжнародна організація, що неспроможні суперечити статутних положень.

По-друге, ієрархія актів міжнародної організації залежить від рівня органу, приймаючої їх, у структурі міжнародної організації. Наприклад, рішення Виконавчої ради ЮНЕСКО (виконавчого органу) що неспроможні суперечити резолюціям Генеральної конференції (вищого органу ЮНЕСКО). Кафедра «Связи с общественностью, политология, психология и право» . покупки эта возможность превратилась в реальность и он стал обладателем субъективного гражданского права — права собственности на автомобиль. Объем правоспособности у всех граждан одинаков. Каждый из граждан. е. самостоятельно, могут приобретать не все, а только определенный круг гражданских прав.

Другие же права они вправе приобретать только с согласия родителей, усыновителей или попечителей или. Поруч ізсоподчиненностью норм міжнародного права, вони взаємодіють між собою, встановлюючи горизонтальні зв’язку. Такий характер зв’язків притаманнийполисистемним нормам, чинним одночасно у різних галузей Так, норми, які забороняють забрудненню довкілля, є у міжнародному морському праві, міжнародному повітряному праві, міжнародному космічному праві, міжнародному екологічному праві. Норми, які стосуються інституту правосуб’єктності, використовують у всіх галузях З іншого боку,полисистемние норми з об’єктом регулювання сприяють формуванню у межах галузі міжнародного права інститутів власності та підгалузей,структурируя в такий спосіб нормативну систему Поруч із різними видами взаємозв’язків норм міжнародного права, його системність забезпечується іншими системоутворюючими елементами. До них належать, на думку Н.Ушакова, ряд юридичних розпоряджень — постулатів, максим, використовуваних як і міжнародно-правової, і у національних правових системах, саме: несуперечність;неретроактивность норм; зміну або скасування попередньої норми наступної; пріоритет спеціальної норм із відношення до генеральної. Вимога несуперечливості норм євзаимосвязующим елементом між загальними (універсальними) нормами міжнародного правничий та регіональними, партикулярними і локальними нормами. Враховуючи те, що абсолютна більшість норм загального міжнародного права носитьдиспозитивний характер, тобто. допускає відхилення при регулюванні співробітництва суб’єктів на регіональному або двосторонньому рівні, вимога несуперечливості встановлює кордону такого відхилення. По-перше, таке відхилення на повинен порушення прав будь-якого третього суб’єкта, не що у цій угоді. По-друге, регіональна або локальна норма повинна бути несумісна з об’єктом і метою загальної норми Так, Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. закріплює загальну норму, за якою нове незалежну Українську державу (держава, який виник у результаті деколонізації) не зобов’язане зберігати у силі чи ставати учасником будь-якого договору, який поширювався з його територію України у момент правонаступництва (ст. 16). У той самий час Конвенція припускає можливість державі шляхом повідомлення про правонаступництво стати учасником багатостороннього договору, який поширюється з його територію України у момент правонаступництва (п. 1 ст. 17). Проте Конвенцією встановлюється, що вищезазначене становище не застосовується, якщо «з договору випливає чи іншим чином встановлено, що «застосування цього договору відношенні нового незалежної держави було б несумісне із об’єктом і метою цього договору…» (п. 2 ст. Вимоганеретроспективности означає, законодавчі норми міжнародного права й не мають зворотної дії, тобто. діють тільки з моментом вступу з договору. УВенских конвенціях з права за міжнародні договори 1969 р. і 1986 р.

прямо вказується, що «Конвенція застосовується до таких договорами, укладених нині після набрання чинності Конвенції…» (ст. 4). Административное право: сущность, нормы, субъекты. . стративное право называют правом управления, или управленческим правом, ибо содержанием деятельности органов исполнительной влас ти и исполнительных органов местного самоуправления является •именно государственное, или «публичное» управлениТакое понимание сущности административного права былоВимоганеретроактивности норм має особливе значення для інституту відповідальності у міжнародне право, оскільки відповідальність суб’єкти міжнародного права настає порушення міжнародного зобов’язання, котрий діяв щодо суб’єкта в останній момент порушенняПроте вимоганеретроактивности не поширюється на імперативні норми міжнародного права, котрі відповідно до Віденським конвенціям 1969 рмають зворотної силою: будь-який діючий договір, виявився у протиріччі із нової імперативній нормою «стає недійсним і припиняється» (ст6Правила про переваги спеціальної норми перед генеральної застосовують у всіх правових системах, відповідно до латинським висловомlexspecialisderogatlexgenerali, що означає, що спеціального закону скасовує загальнийТака залежність між спеціальними нормами, уточнюючими іконкретизирующими загальну за змістом основну, генеральну норму, характерна як дії інституцій у рамках галузей міжнародного права, і визначеннясоотноси- мости різних груп норм у межах складної структуроюмногостатейной конвенціїПоказовою у плані є Конвенція ООН із морського права 1982 р., регулююча правничий та обов’язки щодо користування морськими просторами прибережних держав, держав, які мають виходу на море (внутрішньоконтинентальних), й перебувають у деяких несприятливих географічних ситуаціяхТак було в главі V, що називається «Виняткова економічна зона», спочатку йде основна стаття, що встановлює загальний режим виняткової економічної зони (ст55), потім група спеціальних статей, визначальних правничий та обов’язки прибережного держави у виняткової економічної зоні, визначальних статусвнутриконтинентального держави у цієї зоні, і регулюючих права держав, що у географічно несприятливому становищіРазом про те, попри перевагу спеціальних норм, вони тісно пов’язані із «генеральною нормою, не враховуючи змісту якому можна зрозуміти сенс спеціальних норм>Системообразующим елементом, притаманним будь-якої правової системи, є й правило (максима), за яким наступна норма скасовує чи змінює попереднюУ латинської формуліlexposterioriderogat priori цього правила означає, що довгоочікуваний Закон наступний скасовує попереднійІлюстрацією цього правила може бути ст30Венских конвенцій з права за міжнародні договори, регулююча застосування послідовно укладених угод, які стосуються одному й тому питанняВідповідно до цій статті, «коли всі учасники попереднього договору є також учасниками наступного договору, але дію попереднього договору не припинено… його лише у тій мірі, як і її положення сумісні з іншими положеннями наступного договору»Отже, розглянутий механізм зв’язки та взаємодія норм міжнародного права забезпечує його цілісність і функціонування як самостійної правової системиУ структурному плані система міжнародного права за аналогією з потребами національної правової системи складається з галузей, підгалузей та інститутівКодифікація є обов’язковою стадієюправотворчества у будь-якій правову систему, сприяючи її вдосконалення і прогресивному розвиткуДержава як суб’єкт держави Суб’єкт міжнародного права — це носій міжнародних прав і обов’язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права, яка визначає права, обов’язки та роль держави у міжнародних відносинахПредмет дослідження — роль та місце держави в міжнародних відносинахМетою курсової роботи є всебічне дослідження держави як суб`єкта міжнароднихосновні положення4) закріплення відновлення всього комплексу і принципів в узгодженому державами міжнародно-правовому документі: договорі (конвенції) або у декларації, загальному акті, посібнику з практиціСпроби кодифікації міжнародного права робилися окремими юристами вже у XVIIIАнглійський правник та філософ І.Бентам підготував «ПланУложения міжнародного»Рекомендований їм кодекс зафіксував які у той час переважно звичайні норми класичного У ХІХвже юристи підготували свої кодексиУ тому числіБлюнчли (Швейцарія),Фильд (США), Манчіні і Фіоре (Італія),Каченовский (Росія), Лібер (Колумбія)Спільним, що об’єднувало окреслені кодифікації, було те, що вони мали приватного характеру, були готові на неофіційному рівні, і були лише систематизацією, реєстрацією діючих норм класичного Таке вузьке розуміннякодификационного процесу характерне й у доктрини міжнародного права цього періодуПерші кроки в офіційної кодифікації міжнародного права зроблено початку в XIX стскликанням в 1815 рВіденського конгресу, прийняв Регламент про рамках дипломатичних агентівУ доктрині міжнародного права цейкодификационний документ оцінюють провісниками нового розуміннякодификационного процесуРегламент як закріплював діючі ранги дипломатичних агентів, а й вводив до міжнародної практику новіАналогічне, ширше розуміннякодификационного процесу, неограничивающееся систематизацією норм міжнародного права, а й сприяє його розвитку, проявилося під час процесі роботи міжнародних конференцій, які відбувалися на 60-80-х ррХІХ ст(Женевська 1864 р., Петербурзька 1868 р., Паризька 1884 р., Гаазька 1889 р.) і на початку XX(>Гаагские конференції 1906 рі 1907 р.), займалися кодифікацією норм щодо законів і звичаїв морської авіації та сухопутної війни» та мирного дозволу міжнародних суперечокПрийняті конференціями декларації і конвенції як узагальнювали звичайну і договірну практику держав, а й внесли значний внесок у формування та розвиток міжнародного права у сфері регулювання збройних конфліктівНових тенденцій вкодификационном процесі дотримувалися і перші міжнародні міжурядові організації Ліга Націй й Міжнародна організація праці, створені в 1919 рі які здійснюваликодификационную діяльністьТак було в прийнятої Асамблеєю Ліги Націй Резолюції 1927 р., що стосується скликання I конференції з кодифікації, підкреслювалося, що «Конференція повинна керуватися таким розумінням кодифікації, яке обмежуватиметься простий реєстрацією існуючих правил, а повинне полягати у їх максимально можливої адаптацію сучасних умов міжнародному житті»Що ж до доктрини міжнародного права, то під впливом нової практикикодификационного процесу, у ній з’явилося два підходу: більшість, особливо західноєвропейські юристи, дотримувалися старого вузького розуміння кодифікації, меншість — латиноамериканські юристи — були прибічниками широкої трактування кодифікації, зазначаючи, що «кодифікація мусить бути узагальненням міжнародних законів, але узагальненням прогресивним, відкритою реформ»Слід зазначити, що широка трактуваннякодификационного процесу отримала повне зізнання у сучасної доктриніДжерела зв’язку з цим про джерела міжнародного права цілком закономірно говорити або як про джерела суб’єктивних прав, або як про джерела юридичних зобов’язань суб’єктів міжнародних правовідносинНайчастіше краще говоритипроблеми називається «statepractice» (чи «державна практика»)З виникненням правил поведінки процес освіти звичаю не завершуєтьсяТільки визнання державами як правової норми («&Кодифікація міжнародного права в сучасному цього процесу стала здійснюватися після Другої Першої світової у межах міжнародних міжурядових організацій — універсальних і регіональних, створених у цей періодЦе спричинило використання у міжнародній практиці двох формкодификационной діяльності: офіційної до неофіційноїОфіційна кодифікація нині ввозяться рамках міжнародних міжурядових конференцій і закупівельних організацій, які мають нормотворчої функцією (наприклад, ООН, ІКАО, МОП, ІМО, ЮНЕСКО, РЄ, СНД, Африканський союз,ОАГ та інших.)Неофіційна кодифікація проводиться у межах неурядових громадських організацій і наукових закладів (наприклад, Інститут міжнародного права, Асоціація міжнародного права), неурядовими правозахисними організаціямиПроте статус такі форми кодифікації не однаковийЗвісно ж справедливою позиція О.Мовчана, за якою «кодифікація міжнародного права — це вид міждержавної діяльності, що у дію цієї лише офіційний характер»Проекти конвенцій, підготовлені науковими установами чи неурядовими організаціями, можуть використовуватися як допоміжний матеріал під час проведення кодифікації у межах міжнародних міжурядових організацій, оскільки кожен неофіційний проект неспроможна розглядатися яккодифицирующий нормативний акт, якщо він отримав схвалення державСеред міжнародних міжурядових організацій, котрі займаютьсякодификационной діяльністю, першорядне роль кодифікації норм загального міжнародного права належить Організації Об’єднаних Націй, з універсальності її нормотворчої функції, регулюючої співробітництво держав у всіх галузяхСтатутом ООН Генеральній Асамблеї (далі — ГА ООН) (одна з головних органів ООН) надані повноваження у організації досліджень, і дачі рекомендацій з метою сприяння і заохочення розвитку міжнародного правничий та його кодифікації (ст13)Така регламентація компетенції ГА ООН викликала жваві дискусії доктрина про те, що означають висловлювання «прогресивне розвиток міжнародного права» і «кодифікація міжнародного права» і слід вважати чи прогресивне розвиток міжнародного правничий та кодифікацію автономними чи взаємопов’язаними елементами єдиногокодификационного процесуСуперечка надалі було вирішено трактуванням зазначених термінів в Положенні про Комісії міжнародного права ООН (далі — КМП ООН) 1947 р— головномукодифицирующим органі ООНУ положенні вказувалося, що вираз «прогресивне розвиток міжнародного права» означає підготовку проектів конвенцій з питань, котрі регулюються міжнародним правом абоне’имеют достатньої практики держав; вираз «кодифікація» вживається себто точнішого формулювання і систематизації міжнародного права у тих галузях, де є велика державна практика, доктрина і прецеденти (ст15)Вочевидь, що за такої трактуванні кодифікація і прогресивне розвиток міжнародного права виступають як обов’язкові елементикодификационного процесу, тісно взаємозалежні друг з одним, було підтверджено роботою самої КМП ООН та іншихкодификационних органівСуб’єкти міжнародного права — Право — и — Каталогорганізацій для захисту порушених правНаведений далеко не повний перелік (в основному вітчизняного походження) визначень і поглядів щодо поняття суб’єкта Ю.М.Колосова стосовно міжнародної правосуб’єктності міжнародних організацій — міжурядових і неурядових — є актуальнимїм статусу суб’єктів На користь визнання індивіда суб’єктом міжнародного права в періодголовні органи ООН: ГА ООН, Економічний і Соціальний Рада ООН (далі — ЕКОСОС); спеціальнікодификационние органи, які діють основі: КМП ООН, Комісія зі прав людини, Комітет із мирного використання атомної енергії; тимчасовікодификационние органи ad hock, засновані і розробити проекту конкретної конвенції (наприклад, Спеціальний комітет із розробці Конвенції проти транснаціональної організовану злочинність)Центральне місце серед перелічених органів займає КМП ООН, допоміжний орган ГА ООН, заснований нею 1947 рі розробити проектів універсальних конвенцій чи іншихкодификационних документів з єдиною метою кодифікації і розвитку КМП ООН складається зПримеры похожих учебных работв такого рода контроле очевидна и начинает воссоздаваться в виде Контрольного управления Администрации Президента РФВ-четвертых, предмет административного права охватывает и дея тельность судов и судей по рассмотрению дел обОтветственность субъектов предпринимательского права за неисполнение или ненадлежащСледует иметь в виду, что существует также возможность взыскания неустойки (штрафной ответственности) за неисполнение или ненадлежащее исполнение договораТакая возможность предусмотрена как Законом (п.1Ст 330 ГК РФ) Бюджетное правоБюджетные нормы праваСейчас используется термин «минимальная бюджетная обеспеченность»Место бюджетного права в системе российского права, Литература: Бюджетное право – подотрасль финансового права, поскольку специфика норм бюджетного права, а также их взаимосвязьЗащита прав потребителей (2) то же время, более грамотными при защите своих интересовТема защиты прав потребителей остаётся актуальной и на сегодняшний деньВ выпускной квалификационной работе «Организации по защите прав потребителей в гУссурийске и Уссурийском районМеждународное право как особая форма праваобразуют особую правовую системуТаким образом, международное право — это совокупность норм и принципов, устанавливающих взаимные права и обязанности государств в процессе их общенияЦель исследования: характеристика международного права как особойПонятие международного частного праваэлементПод международным частным правом всегда понимают конкретную национальную отрасль праваСколько государств на земле существует, столько имеется и систем международного частного праваЕстественно, на международном уровне заключеныАвторское право Аграрное право Адвокатура Административное право Административный процесс Арбитражный процесс Банковское право Вещное право Государство и право Гражданский процесс Гражданское право Дипломатическое право Договорное право Жилищное право Зарубежное право Земельное право Избирательное право Инвестиционное право Информационное право Исполнительное производство История Конкурсное право Конституционное право Корпоративное право Криминалистика Криминология Медицинское право Международное правоЕвропейское право Морское право Муниципальное право Налоговое право Наследственное право Нотариат Обязательственное право Оперативно-розыскная деятельность Политология Права человека Право зарубежных стран Право собственности Право социального обеспечения Правоведение Правоохранительная деятельность Предотвращение COVID-19 Семейное право Судебная психиатрия Судопроизводство Таможенное право Теория и история права и государства Трудовое право Уголовно-исполнительное право Уголовное право Уголовный процесс Философия Финансовое право Хозяйственное право Хозяйственный процесс Экологическое право Ювенальное право Юридическая техника Юридические лицаВсе документы на сайте представлены в ознакомительных и учебных целяхВы можете цитировать материалы с сайта с указанием ссылки на источник