розвиток української літератури коротко

Расписание 107 автобуса кременчуг потоки літератури української коротко розвиток українська література 9 клас хрестоматія.

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХІХ СТ. Українська література цього періоду розвивалась у складних умовах протиборства різних суспільно-політичних та художніх тенденцій. Попри те, що українська територія була розірвана і народ України зазнав соціального та національного гноблення з боку царизму та австро-угорської монархії, поширювалися демократичні ідеї, прогресивні антикріпосницькі настрої, що сприяло визріванню. Першим твором нової української літератури стала “Енеїда” I. Котляревського, який поєднав традиції народної та літературної творчості. П’єсами “Наталка-Полтавка” та “Москаль-чарівник” письменник закріпив національні основи літературної мови, утвердив жанр побутової драми, ліричних віршів та пісень. Під впливом творчості I. Котляревського посилюється інтерес. У 20-ті роки романтизм (Л. Боровиковський, М. Костомаров, B. Забіла та ін.) приніс в українську літературу жанри балади, романсу, історичної поеми, драми, трагедії (А. Метлинський, О. Афанасьєв – Чужбинський). У Західній Україні риси нової літератури активно формують члени “Руської трійці” М. Шашкевич, I. Вагилевич, Я. Головацький. Вони видавали альманах “Русалка Дністрова”, який і за змістом (оспівування боротьби українського народу за визволення, поетизація народних героїв – Довбуша, Бойчука, Морозенка, гайдамаків), і за формою (жива народна мова, фонетичний правопис) був виявом протесту проти поневолення та роз’єднання українського народу. Тісні зв’язки члени “Руської трійці” підтримували з Наддніпрянською Україною, яку вони вважали центром тяжіння всіх українських земель. Величезний вплив на розвиток української літератури справила творчість Т.

Шевченка. Його “Кобзар” став епохальним явищем. Т. Шевченко підняв українську літературу на світовий рівень.

Він порушує у своїх творах найгостріші питання суспільного життя, своєю поезією формує національну свідомість українців, закликає до співчуття та захисту всіх слов’ян і пригноблених народів Росії. Поет заклав основи політичної та філософської поезії, соціальної сатири, сформулював основні естетичні принципи реалізму, розширив верифікаційні засоби поезії. Його творчість вплинула на розвиток літератури та культури слов’янських народів. Демократичний напрямок в українській літературі представляла ціла плеяда талановитих митців. Видатна письменниця Марко Вовчок (“Народні оповідання”, “Інститутка”, “Ледащиця”, “Маруся”, “Панська воля”, “Кармелюк” та ін.) з великою любов’ю змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти поміщицького гніту. Український байкар Л. Глібов у алегоричній формі показав безправне становище селянства. Письменник. Свидницький створив перший реалістичний соціально-побутовий роман “Люборацькі”; революціонер-демократ П. Грабовський – збірки “Пролісок”, “З півночі”; поет-демократ.

Руданський – ліричні поезії, що зажили великої популярності: “Повій, вітре, на Вкраїну”, “Ти не моя” та ін. Цікаві твори належать перу М. Чайки, Ганни Барвінок, П. Чубинського та ін. Великий внесок у розвиток української літератури зробили письменники П. Куліш (роман “Чорна рада”), Б. Грінченко (збірки поезій “Пісні Василя Чайченка”, “Під сільською стріхою”, повісті “Сонячний промінь”, “Під тихими вербами” та ін.), поети М. Щоголів (збірки “Ворскло”, “Слобожанщина”),. Самійленко (сатиричні вірші “Ельдорадо”, “Патріот Іван” та ін.), О. Кониський,. Кулик, П. Таволга-Мокрицький. Класичні зразки соціально-побутової повісті та оповідання створив І. Нечуй-Левицький. У високохудожній формі змальовано життя, побут та психологію різних верств населення України (“Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Запорожці”, “Маруся Богуславка” та ін.). О. Кобилянська та Панас Мирний у своїх творах дали енциклопедію українського життя та історію буржуазного суспільства. Громадянські та демократичні позиції М. Коцюбинського (“П’ятизолотник”, “По-людському”, “Дорогою ціною”, “Для загального добра” та ін.), Лесі Українки (“Досвітні вогні”, “Без надії сподіваюсь”, “Слово, чому ти не твердая криця” та ін.) істотно вплинули на українську інтелігенцію.

Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози знаменує творчість I.

Франка – письменника, вченого, громадсько-політичного діяча. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики (“З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, “Каменярі”, “Гімн”, “Товаришам із тюрми”), змалював жорстоку експлуатацію робітників (“Ріпник”, “На роботі”, “Борислав сміється”). Під впливом I. Франка розвивалася творчість М. Павлика,. Коваліва, Н. Кобринської, Бордуляка та найближчих його послідовників –. Стефаника, Л. Мартовича, Марка Черемшини. Урок: Розвиток української літератури від найдавніших часів до середини XIX століття. Зв’язок художнього мислення митця з провідними тенденціями доби. Українська література у світовому контексті, її особливості на загальноєвропейському тлі. Мета : ознайомити учнів з історико-культурними умова-ми розвитку української літератури від найдавніших часів до середини XIX століття; дати поняття про зв’язок художнього мислення митця з провідними тенденціями доби; визначити місце української літератури у світовому контексті, її особливості на загальноєвропейському тлі; розвивати навички усного мовлення, вміння вмотивовувати власні думки; виховувати інтерес до історичного минулого. Сьогодні ми поговоримо про розвиток української літератури від найдавніших часів до наших днів, визначимо місце української літератури у світовому контексті та особливості її розвитку, які пов’язані з необхідністю постійної боротьби з теорією меншовартості щодо української культури. З попередніх класів ви знаєте, що на розвиток українського письменства мала великий вплив усна народна творчість з її тематичним і жанровим розмаїттям. У фольклорі народ відобразив свою трудову діяльність, суспільний і побутовий устрій, знання життя і природи, культи і вірування, втілив свої переконання, ідеали і прагнення, поетичну фантазію, багатющий світ думок, відчуттів, переживань, протест проти експлуатації і гніту, мрії про справедливість і щастя. Народна творчість відрізняється глибиною художнього освоєння дійсності, правдивістю образів, силою творчого узагальнення. Усна народна творчість Література Колективність, анонімність (відсутність автора); усна форма творення і передачі; варіантність; простота стилістики; тривалий час творилася багатьма поколіннями Має автора — конкретну особу з індивідуальною творчою манерою; існує в письмовій формі; виникла на основі усної народної творчості. Концепції розвитку української літератури Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського, сучасних дослідників є близькими між собою. Традиційно українську літературу поділяють на періоди: XI — XVIII століття — давня, XIX століття — нова, XX — початок XXI століття — новітня література. Прадавня українська література існувала у двох основних формах: усній (легенди, пісні, казки, міфи тощо) і писемній (повчання, літописи, сказання). Найдавнішою книгою, що дійшла до нас, є Остромирове Євангеліє (1056 –1057 рр.), написане від руки уставом (вид письма, коли кожну букву вимальовують окремо). В українській культурі особливе місце посідає Біблія — одна з найвизначніших пам’яток світової культури. З Остромирового Євангелія починається епоха давньоруських рукописних книг, з Апостола (1574) та Острозької Біблії (1581) — епоха українського книгодрукування. Українська література періоду Київської Русі представлена фольклорними творами та писемною літературою, яка у свою чергу поділяється на перекладну та оригінальну, світську та релігійну. Перекладна література Оригінальна література Збірки афоризмів «Ізборник Святослава» (1073), «Бджола»; твори науково-природничі: «Фізіологи», «Шестоднев» Іоана Екзарха, «Християнська топографія» Козьми Індикоплава; світова історія у викладі візантійських істориків Малали та Амартола; історична белетристика: повість «Про Троянську війну» Житія — агіографічні твори, присвячені подвижницькому життю святих (наприклад, «Житіє Олексія, чоловіка божого»); повчання, проповіді, послання («Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» Іларіона, проповіді отців церкви Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Кирила Александрійського та ін.); літописи, історичні хроніки («Повість минулих літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис) перекладна література з грецької, сербської, болгарської («Александрія» — художня розповідь про життя і походи Александра Македонського); оригінальна література (нові редакції «Києво-Печерського патерика», нові списки «Хождєнія» Данила Паломника, «Короткий київський літопис», проповіді, повчання, послання); Література XVІ–XVIII століть: полемічна література — твори українських письменників кінця XVІ — поч. XVII століття, спрямовані проти католицизму на захист православ’я та проти верхівки православного духовенства, що прийняли унію. Кінець XVIII — 30 р. XIX ст. — розвивається просвітительський реалізм, сентименталізм. Формуються нові провідні жанри поезії, прози та драми. Саме в цей період розвивалася літературна українська мова. Кожен період характеризується своїми образами, проблематикою, жанровою, стилістичною своєрідністю, певними естетичними відкриттями, художніми здобутками. Українські митці за зразок взяли досягнення та передові філософські та естетичні ідеї письменників Європи.

Підтвердженням може бути функціонування стильових течій у західноєвропейських та українській літературах: класицизму, романтизму, реалізму, натуралізму, модернізму. Поступово українська література завоювала світове визнання. У європейських країнах значний резонанс мали твори І. Котляревського, поетів-романтиків, Шевченка, Марка Вовчка, І.

Франка, М. Старицького, Кобилянської, Лесі Українки та інших. Їх перекладали слов’янськими та західноєвропейськими мовами, вони були позитивно оцінені зарубіжною критикою. Наприкінці твори українських письменників досягли берегів Америки. Поясніть, як ви розумієте зміст понять «національне» та «загальнолюдське» (вселюдське). Наведіть приклади, спираючись на вивчені в попередніх класах твори. Національне — властиве певній нації, національності; яке відображає характерні особливості; те, що виражає характерні особливості якої-небудь нації. Водночас національне має універсальний, тобто вселюдський характер, коли воно ґрунтується на найвищих людських ідеалах — свободі і справедливості. У здобутках кожної літератури завжди міститься не лише суто національний, а й загальнолюдський момент, те, що набуває сенсу для людини кожної нації. Вселюдське не повинне обмежуватися лише глобальною тематикою у мистецтві, як, наприклад, екологія для нашого сторіччя.

Це може бути й інтимна лірика, і соціальна драма, і навіть конкретний факт, який висвітлює питання, що торкаються живих струн переживання людини, її захоплень, ідей, її особистого життя. Це світ, який виявляється не чужим для сприйняття іншими, тому що є не лише загально-масштабний інтерес, є індивідуальний світ конкретної особистості з його моральними принципами. У самій природі літератури закладена здатність етичні сторони пізнання світу перетворювати в естетичні, одиничне — в загальне, національне — в загальнолюдське. Національне та вселюдське в літературі співвідносяться між собою і в тому, як використовують художньо-мовні засоби. Адже кожне нове художнє відкриття, для того щоб стати справжнім надбанням, повинне виявитися саме тим, яке несе в собі суттєвий елемент загальнолюдського. Вселюдське, а отже вічне, залишається не завдяки своїй зовнішній організації, а завдяки глибині вираженої думки. Мистецтво слова кожного народу має національну самобутність, є носієм ознак, що характеризують націю, відбивають ментальність народу, його духовність. Важливість літератури для прогресивного розвитку українського народу підтвердив своєю творчістю І. Франко.

Він багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами (був обраний членом багатьох наукових товариств, перекладав Байрона, Гейне, Гете, а також визначних поетів і письменників різних часів італійської, французької, англійської, норвезької, чеської, словацької, польської, російської, німецької, давньо-грецької, давньоримської, давньоіндійської та інших літератур світу). Письменник у своїх творах передав одвічне прагнення українського народу до визволення, запропонував самобутнє розв’язання важливих суспільних, етико-філософських і художніх проблем, створив естетичні цінності, що підносили українську літературу на світовий рівень. Широтою охоплення життя, рівнем художньої майстерності, новаторством українське письменство другої половини посіло помітне місце у світовій літературі. В українській літературі 70–90-х років знайшла своє продовження ідея національного відродження, що ґрунтувалася на історичних реаліях розвитку українського народу напередодні та після реформ 60–70-х років у Росії. Було зрозуміло, що українці не змогли відстояти свої права через відсутність сильного національного почуття, брак національної свідомості.

У нових умовах треба було знову відстоювати інтереси народу, боротися за надання офіційного статусу українській мові. З великим болем докоряв І. Франко інтелігенції, яка нехтувала історією і культу-рою свого народу: «…не тільки школи і уряди полонізували нас; ми самі полонізуємо себе ще гірше вдома». Розвиток української літератури. Особливості розвитку стилю бароко в українській літературі. 609. Бароко — літературний і загально-мистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVIII століть. Поетика літературного бароко поєднує різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним.

Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Українське бароко виникає на межі XVI—XVII століть і розвивається протягом двох віків. Бароко поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.

Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки»: акростих, мізостих, кабалістичні вірші, фігурні вірші та ін. Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру, так і світські. Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. У XVIII ст. з’являються світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії (наприклад, «Володимир» Ф. Прокоповича). Бароко в українській літературі XVII—XVIII ст. мало велике значення: воно взяло на себе важливі функції гуманізації духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні доби Відродження не існувало. Письменники барокового напряму брали теми для своїх творів із сучасного їм життя. В основу цих творів лягали трагічні події, страждання людей від урядових утисків, беззаконня чиновників, невлаштованості побуту, різних невдач тощо. Особливостями композиції цих творів було те, що в них поєднувалося непоєднуване — добро і зло, прекрасне й потворне, високе й низьке. Серед визначних представників українського Бароко чільне місце займає постать Івана Вишенського — видатного письменника-полеміста, автора низки трактатів і послань. Творчість Івана Вишенського тісно пов’язана із церковним життям. У полеміці між католицькою і православною церквами він виступав як послідовний прихильник збереження давніх традицій українського православ’я. Крім Івана Вишенського, в історію літератури барокового напряму ввійшов полеміст Мелетій Смотрицький, а також представники проповідницької прози Іоанникій Галятович, Лазар Баранович, Дмитро Туптало та інші. Слід відзначити, що бароковий стиль був характерним для віршів Григорія Сковороди. Серед найвизначніших набутків бароко вирізняється виражена в літературній формі заглибленість у внутрішній світ людини, нетерпимість до зла в будь-яких його проявах і гуманізм, поширення можливостей зображувально-виражальних засобів. 11. Розвиток літератури на Україні й на Заході. З огляду на те, що в середній добі української літе ратури треба дуже часто порівнювати прояви українського письменства з аналогічними західноєвропейськими, годиться тут коротко зазначити, як представлявся розвиток української літератури давньої доби в порівнянні з західно — європейським літературним розвитком. В найдавнішій добі доля української літератури різко відрізнялася від долі західноєвропейських літератур. На Заході від самого свого народження літератури черпали теми для своїх творів з багатої народної поезії. Звідсіль зачерпнули поети матеріал до своїх романів про Карла Великого та про його паладинів, про Артура й лицарів круглого стола, про хитрого Лиса Микиту тощо.

Зате на Україні ми бачили, як духовенство з цілою силою виступило проти усної словесності й вона веліла полишити свої сліди розмірно невеликі й нечисленні в „Слові про похід Ігоря“ і в літописах, бо в очах духовенства була вона поганська й чортівська. Коли в Західну Європу пішов Гомер, Софокл, Платон і Арістотель, Україна дістала з Візантії через південних слов’ян тільки те, що могла прийняти й що мала грецька література візантійського періоду, себто замість літератури класичної Греції головно оповідання про Христа та святих, богословські статті й повчання, все те з виразним аскетичним характером. Християнин мав усім своїм життям на землі заслужити собі небесне щастя; щоб його осягнути, повинен був відректися усіх світових утіх і вдоволень, які перешкоджали спасінню душі, й найкраще зовсім відгородити себе від світу монастирськими мурами й яко монах стати ідеалом християнства — зовсім посвятити себе службі Богові. Ширенню таких засад мали служити й пам’ятки письменства, що оповідали про те, як жили св’я?і й пустинники та якої слави діждалися вони від Бога за своє відречення від світу. А що візантійський аскетизм заперечував науку й Візантія не дала Україні зорганізованої школи, вплив аскетичних писань на життя давньої України був величезний і всесильний. Різницю між українською нивою і західноєвропейською для свіжого посіву можна бачити на долі східних повістей на західноєвропейському і на східнослов’янському, зокрема українському грунті. Вони, як тут, так і там не мали діла з місцевою дійсністю, але цікавили читача тим, що несли його в світ фантазії, в світ казки. Одначе на Заході східні повісті й романи знаціоналізувалися, увійшли в найтісніший зв’язок з місцевою дійсністю і не тільки стали здобутком письменства, але й у великій мірі в частинах або й у цілості перейшли в скарбницю народної поезії. Ті ж повісті були на Україні довгі століття, але тут вони ані не зукраїнщилися, ані не викликали наслідувань і полишили — з малими винятками — тільки слабі сліди в українській і взагалі східнослов’янській народній поезії. Правда, західне християнство несло всюди, де приймалося, свою офіціальну латинську мову, а східне християнство зробило виняток для болгарської мови. Одначе це полегшення в розвитку літератур тих слов’янських народів, котрі прийняли східне християнство й разом з ним церковно-слов’янську літературну мову, в їх початках відімстилося дуже шкідливими наслідками в їх дальшому розвитку. На заході латинська мова не могла зостатися на довший час пануючою в національній літературі, французькій, англійській, німецькій, чеській чи польській: права латинської мови завоювала швидко жива французька, англійська, німецька, чеська чи польська мови, бо ж у нероманських народів латинська мова навіть не мала нічого спільного з живою західноєвропейською мовою. Інакше стояла справа з церковно-слов’янською літературною мовою на Україні. Вона була дуже близька до живої української мови. Діставши готову зрозумілу мову, українські письменники і грамотії не відчули необхідності піднести рідну мову до ступеня літернурної. Рідній МОВІ зробили вони тільки ту уступку, що церковно-слов’янську мову приноровили до української вимови, витворили окрему — українську редакцію церковно-слов’янської мови. Початкова вигода відбилася фатальними наслідками в дальшім розвитку української літератури: впоїла в наших грамотіїв — тим більше, що ними були головно духовники — погляд, що рідна мова не надається на знаряддя письменського руху, тим більше не випадає нею писати церковні й богословські книги. Які болючі наслідки викликав такий погляд у письменськім житті українського народу, показує літературний розвиток Галицької, Буковинської й Угорської України ще в Поки Україна творила окрему державу, чи то Київську, чи Галицько-Волинську, власна державність була тим середовищем, без котрого ми не мали б ні „Слова“ митрополита Іларіона, ні опису подорожі Данила Паломника, ні високих літературних прикмет українських літописів, зокрема „Галицько-Волинського літопису“, ні „Слова про похід Ігоря“, все те пам’ятників, або рівних літературною стійкістю сучасним пам’ятникам західноєвропейських літератур або яких навіть не мали найближчі нам сучасні західноєвропейські літератури. Одначе коли підмулені припливом азійських орд, зокрема половецьких, осноаи української державності захиталися під заливом татарви, не стало середовища, що пособило б народженню літературних пам’ятників, рівних попереднім, не то таких, які перейшли б літературною стійкістю пам’ятки української літератури XI й XII ст. Замість еволюції літературного життя, його форм і ідей бачимо застій і занепад. Ось один приклад. В українському письменстві давньої доби маємо ряд повчань проти пияцтва, головно в зв’язку з співанням тропарів при чарці, св. Василія і мильно приписуване Теодосієві Печерському повчання. На тему проповіді проти пияцтва стрічається від XV ст. дуже популярне в нашім старім письменстві „Слово о высокоумномъ хмелЬ“. Тут хміль радить усякій люДині, священичому станові, князям, боярам, слугам, купцям, багатим і убогим, жінкам, старим і молодим: „не освоюйте мене“, та згадавши про свій славний рід, перечисляє все, що він робить з тим, хто з ним заприятелює: наперід зробить з. нього грішника, що не молитиметься до Бога, не встане на молитву, не спатиме вночі, наложить журу на його серце: „а коли він встане з похмілля, голова болить його, очі світу не бачуть, а розум його не йде ні на що добре, а їсти не хоче, горло його сухе, пити хоче, випити чарку одну й другу з похмілля й багато інших і так напивається кожного дня“. А наслідки цього? Князь тратить розум, лютує на людей, п’є цілу ніч, спить до полудня, нема кому управляти людьми, бояри кривдять сиріт і вдовиць, і за їх сльози люди проганяють князя з князівства. Боярин стає злобним, немилосердним і лакомим на срібло, за що князь проганяє його. Зле виходить на п’янстві купець, княжий слуга, селянин; в останнього запустіє село, він сам попаде в злидні, а його жінка й діти в неволю. Взагалі хто тільки подружиться з п’янством, не схоче робити свого діла, тільки схоче пити й не буде йому добра. А як пізнається з п’янством жінка, яка б не була, коли зачне впиватися, п’янство зробить її грішницею, збудить в ній грішні думки, й від Бога буде відлучена й у людей в посміху, краще не родилась би. В питті треба бути поміркованим, бо п’янство споганює душу та зверхній вигляд людини. Горілчана література тягнеться у нас до XIX ст., але рідко вона прибирала, форму сатири чи якогось хоч згрубша літературного твору. В копії половини XVIII ст. маємо „ЛЪкарство на болящихь немощію пьянства или Бахуса новоизобретенное“. По рецепті вірша підхмеленим: Щоб не трісла голова, треба скувати її залізним обручем, закинути п’яного в яму, щоб не бачив неба, й лікувати його три дні поволі, сухар даючи на день йому, не більше. По трьох днях треба. Така курація добра тільки влітку, а взимі приневолити стояти півгодини на морозі в одній сорочці, щоб п’яниця прохолодився. А як хто другий раз підхмелиться, треба лікувати його при помочі „мартового міха“, Тут уже бачимо трактування пияцтва як загальну хибу, не конкретні випадки п’янства, й цілий вірш пронизаний українським гумором, якому й відповідає курування під-хмеленого. Так бачимо, що Україна тягнулася кілька століть позаду за Європою. Розвиток французьких невеличких віршованих оповідань побутового характеру, так званих фабльо, серед яких щодо свого змісту й тону чергувалися між собою сатири, ідилії, повчальні оповідання та грубі фарси, припадає на XIII ст., німецьких швенків на XIV і початок XV ст. Розвиток італійської новели довів до того, що в XIV ст. з’явився там Боккаччіо з своїм знаменитим „Декамероном“, а в Англії сучасник Боккаччіо Чосер в своїх „Кентерберійських оповіданнях 44 перевищив Боккаччіо реальним малюнком дійсності та сполученням повістярсь-кого й драматичного таланту. При кінці XVI ст. слава найбільшого драматурга Шекспіра була загальна, а українці щойно познайомилися з драмою при помочі польських драматичних релігійних вистав, відомих у Західній Європі найпізніше в XII ст. Коли порівняти культурний і літературний розвиток України з таким же розвитком Польщі до татарських нападів, культура й література останньої дуже далеко лишилася поза українською.

Щойно наслідком занепаду української літератури від половини XIII ст. польська література здобула рішучу перевагу над українською в XVI ст. З слов’янських літератур одна чеська вела перед. В XV ст. вона навіть на ціле століття випередила німецьку літературу. Вплинули на це різні обставини, в першій мірі діяльність Івана Гуса й її наслідки, гуситські війни й секта чеських братів. Ті часи національного чеського героїзму й приготовили золотий вік чеської літератури в XVI ст. Культурний розвиток Західної Європи уможливила у великій мірі Україна, захищаючи своїми грудьми її спокійне життя перед нападами азійських орд, головно половців і татарів, а від кінця XV ст. перед поновленими нападами татарів і турків. Становлення і розвиток літератури на Україні. У ситуації рубежу, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності.

М.Грушевський писав: “Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв’язок між інтелігенцією і народом. ” Звідси — й особливості української літератури – народні теми творчості, реалізм і демократизм. Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала “Енеїда” І.Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 р. без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії “Наталка-Полтавка”, “Москаль-чарiвник”. Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор П.Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є.Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Є.Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Т.До харківського гуртка належав також Г.Квітка-Основ’яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — “Сердешна Оксана”), інші просякнуті народними віруваннями і переказами (“Конотопська вiдьма”). Квітка-Основ’яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах. Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича “Його творчість, — писав М.Грушевський, — це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості”. Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім’ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота “в наймах” і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком — художником І.Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета.Жуковського роботи.Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший “Кобзар” виходить у 1840 р. у Петербурзі, через рік — “Гайдамаки”. Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка — символ всієї української культури. Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П.Куліша. Це ім’я майже на півсторіччя незаслужено було забуте, але зараз викликає пильний інтерес. Прихильник культурно-національного відродження, Куліш болісно шукав шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства — до літературної діяльності у петербурзькій “Основі”, від союзу з галицькою громадськістю — до надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки “Записки о Южной Руси”, історичного роману “Чорна рада”, тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького “История отпадения Малороссии от Польши”. Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (М.Віленська).

Її збірка “Народнi оповiдання”, повісті “Iнститутка”, “Кармелюк” приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Російською мовою розповіді переклав І.Тургенєв. Т.Шевченко у вірші “Марку Вовчку” звертається до неї як до продовжувачки справи свого життя. Твори знаменитого українського байкаря Л.І.Глібова в руслі демократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ’я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво.

С.Руданський закінчив медичний факультет Петербурзького університету і працював лікарем в Ялті у Криму. Популярність йому принесли “співомовки” — сатиричні невеликі вірші, діалоги.

Тільки після його передчасної смерті Олена Пчілка та інші письменники зібрали й опублікували його чудові, в стилі народних пісень, ліричні вірші. І.Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем в школах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав всі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтеліґенції і народу (“Кайдашева сiм”я”, “Микола Джеря”). На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного (П.Я.Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи “Хiба ревуть воли, як ясла повнi?” (спільно з І.Біликом), повісті “Лихi люди”, “Лихо давнє i сьогочасне”, “Голодна воля”, п’єса “Лимерiвна” та інші його твори — це величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів. Служінню ідеалам трудового народу присвятив творчість революціонер-демократ П.А.Грабовський, який помер на засланні у Тобольську. Розглядаючи літературу як “живу творчу силу суспільного руху”, він створив прекрасні революційні вірші (збірки “Пролiсок”, “З Пiвночi”, “Кобза”). У 70-і роки приходить до літератури І.Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І.Франко так формулював своє кредо: “Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов”язаним віддати свою працю цьому простому народові”. Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах “Друг” у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно — в літературній творчості: ліричні збірки “З вершин i низин”, “Зів”яле листя”, історична повість “Захар Беркут”, гостросоціальний “Борислав смiється”, поема “Моїсей”, психологічна драма “Украдене щастя”. І.Франко багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами (був обраний членом багатьох наукових товариств, перекладав Байрона, Гейне, Гете. а також визначних поетів і письменників різних часів італійської, французької, англійської, норвезької, чеської, словацької, польської, російської, німецької, давньогрецької, давньоримської, давньоіндійської та інших літератур світу). Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л.Квітка-Косач).

Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. У її вихованні, освіті яскраво проявилися національні традиції, які склалися до 70-х років. Батько — учасник руху “Громад”, друг М.Драгоманова, мати — письменниця Олена Пчілка. І.Франко писав, що після шевченківського “Поховайте та вставайте” Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова. З разючою мужністю Л.Українка протистояла особистій трагедії — вже в дитинстві її спіткала важка, невиліковна тоді хвороба. Вимушена подовгу жити на Кавказі, в Єгипті, Італії, вона ніколи не замикалася на лікуванні, вивчала історію, культуру, традиції країн, куди привела її доля. Від лірики письменниця йде до поем (“Давня казка”, “Самсон”, “Роберт Брюс”), і вінчають її творчість драматичні поеми (“У катакомбах”, “Касандра”) та поетичні драми (“Лiсова пiсня”). У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського. У цей період він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався на революційно-демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи. рубіж XVIII-і початок – поява перших творів рідною мовою (перш за все “Енеїда”); 40-50-і роки – творчість Т.Шевченка й оформлення української літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичне змалювання народного життя; друга половина – широка палітра літературних жанрів, поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості І.Франка, Л.Українки, об’єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні. 610.

Тема: розвиток української літератури. Навчальна : дати загальне уявлення про модерністські тенденції в українській літературі наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., з’ясувати особливості літературного процесу на зламі двох віків; Розвиваюча : розвивати вміння працювати в малих групах, знаходити необхідну інформацію в довідкових виданнях, спостережливість; Виховна. виховувати любов до художньої літератури, повагу до її творців; прищеплювати інтерес до наслідків власної праці. Обладнання : мультимедійні засоби, презентація, виставка книжок художньої, навчальної, довідкової літератури, портретної галереї українських письменників, про творчість яких ітиме мова. Обов’язкова : Українська література. Підручник для 10 класу загальноосвітніх навчальних закладів за ред.

Г.Ф.Семенюка -.: ”Освіта”, 2010р.

Ковалевська Л.Б., Антонюк Т.М., Кабаненко.М. Українська література. Навчальна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів на основі базової загальної середньої освіти,.- 2010 р. Усі уроки української літератури в 10 класі.

Академічний та рівень стандарту/ О.П.Ващенко,.М.Головатюк, Г.Д.Корнух, Л.В.Манян,.Г.Сухенко, Н.І.Счастливцева/ Упоряд. О.М.Чхайло – Х.: Вид. група Основа» 2010. ІІ. Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями заняття (запис теми заняття в зошити) ІАктуалізація опорних знань студентів. Вихід у 1798 році перших трьох частин «Енеїди» І.Котляревського знаменував початок нового етапу в історії української літератури, зародження нової української літератури з живою народною мовою. Назвіть періоди розвитку нової української літератури

18 ст.

– п. 19 ст. 40-60-ті рр. 70-90-ті рр. 19 ст 20 ст. Які характерні ознаки нової української літератури? (додаток 1) Який літературний напрям (течія) розвивався в другій половині 19 ст.? (Реалізм) Дайте визначення «реалізм».

Реалізм (від лат. «річ, діло», «матеріальний») – літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ; провідний критерій художності – вірність дійсності, прагнення до безпосередньої достовірності, «відтворення» життя у формах самого життя. Метод «місткий кошик» — Реалізм (Додаток 2) ІV. Мотивація навчальної діяльності студентів. Якби можна було при порівнянні ХІХ і ХХ століть обмежитись тільки однією відмінністю, то можна було б сміливо стверджувати, що ХІХ століття – як не парадоксально – було останнім коли людство ще жило без поспіху. Французький художник Огюст Ренуар зауважував: «Живопис створений для того,щоб прикрашати стіни, а значить він має бути розкішним. Картина має бути спокійною і приємною…» Погляньте, які виразні обличчя, полотна поєднують в собі гамму яскравих фарб, дарують нам спокій, естетичну насолоду. (Демонстрація картин художників ХІХ ст.) Кінець ХІХ — початок ХХ ст. — один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в мистецтві, а й у житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками постало завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві й віднайти шляхи подальшого розвитку культури. Сьогодні на занятті ми визначимо та проаналізуємо, якими шляхами пішов розвиток української літератури. V. Сприйняття й засвоєння студентами нового матеріалу: План Суспільно-політичні умови розвитку. Розвиток модернізму та його характерні риси. «Молода муза». Лекція викладача. Літературний процес кінця ХІХ — початку ХХ століть припадає на період інтенсивного розгортання національно-визвольного руху в Україні. Так, ще на початку 1890-х років було створене «Братство тарасівців», програма якого передбачала повне об’єднання України, оскільки «жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу». 1897 року в Києві заходами Володимира Антоновича та Олександра Кониського відбувся з’їзд представників Громад з метою координації діяльності усіх українських громадських угруповань. Того ж року в Києві організовано соціал-демократичний гурток Івана Стешенка за участі Лесі Українки та інших діячів, в університетах засновуються студентські громади. У Львові вийшла друком брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (1900), яка проголосила «єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатських аж по Кавказькі». Брошура справила величезний вплив на українське громадянство по обидва боки Збруча.

Відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, куди 1903 року з’їхалися сотні представників української інтелігенції з усіх куточків України, включаючи Галичину й Буковину, перетворилося на вельми представницьку маніфестацію української єдності й національної самосвідомості. У 1903 році Микола Вороний видає альманах під характерною назвою «З-над хмар і з долин», поставивши завдання «хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямків сучасних європейських культур». «Бажалося б творів,— писав Вороний,— хоч з маленькою ціхою [дещицею] оригінальності, з незалежною вільною ідеєю, з сучасним змістом; бажалося б творів, де було б хоч трішки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибинною таємничістю». Упорядник попереджав усіх, що «на естетичний бік творів буде звернена найбільша увага». Маніфест Вороного викликав гарячі суперечки в літературних колах. З 1905 року Росія була охоплена страйками та революційними виступами проти самодержавства. Під загрозою втрати влади цар Микола ІІ восени 1905 року підписує Маніфест, яким дає свободу слова, друку, віросповідання, зібрань. Задекларовані свободи сприяли появі в Україні періодичної преси («Хлібороб», «Рідний край», «Громадська думка», Українська хата»). Редакцію «Літературно-наукового вісника», який з 1898 року друкували у Львові, переносять у 1907році до Києва, де його випуски виходять до 1914 року. Це тим більш прикметно, що таке функціонування вісника давало змогу розглядати твори письменників Східної і Західної України як єдине літературне явище.

У І і ІІ Державних Думах (1906, 1907) чисельність українських представництв сягала понад чотири десятки членів. Однак дуже швидко царський уряд обмежив конституційні права українців: закриваються українські періодичні видання, припинено викладання українською мовою предметів з університетських кафедр, заборонено святкування Шевченкових роковин, закрито осередки «Просвіти» тощо. Оцінюючи ситуацію і політичний режим у Російській імперії періоду 1905—1907 років, Михайло Коцюбинський — у зв’язку з діяльністю «Просвіти» — висловлював обурення з приводу повальних заборон. Гнів письменника на «паперовість» російської демократії стосовно культурної діяльності національних меншостей вилився в образне порівняння, засноване на змісті відомого сатиричного твору Івана Франка: «Як бачите, наша конституція гірша, ніж навіть Ваша «свинська» (лист до Андрія Чайківського від 3 березня1907 року).

Політичне життя Галичини теж характеризувалось пожвавленням національно-визвольних змагань. Твір члена радикальної партії Юліана Бачинського «Ukraina irridenta» (тобто«Україна невизволена»; 1895, Львів) сприяв активному формуванню української державницької думки. Тезу цієї праці про потребу творення української соборної держави політичні партії Галичини прийняли як свою програму-максимум. Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури в Україні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьому плані на європейський рівень, то переважна більшість населення не була знайома навіть з найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень письменності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника — 4—10% проти 20% у Московській та Петербурзькій губерніях. Особливої шкоди русифікаторська політика завдавала освіті. Після поразки революції в університетах було заборонено викладати українською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у «мазепинстві», «українському сепаратизмі». Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство. На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили п’ять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших навчальних округах.

Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981— будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою. На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі — душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку.

Навіть після скасування у буремні дні революції 1905-1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою. Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним піднесенням. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання їхньої національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного минулого. Назріла необхідність створення узагальнюючої популярної праці з історії України. 1904 р. в Петербурзі вийшов у світ російською мовою «Нарис історії українського народу» М Грушевського (1866-1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906, 1911 і 1913 рр. Україномовний варіант її під назвою «Ілюстрована історія України» там же виходив двічі: у 1911 і 1917 рр. Сам автор визначав ці праці як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», вихід у світ якої був подією не тільки науковою, а й політичною.

Російські, австрійські та інші реакціонери, які не визнавали за українським народом права на власний розвиток, на свою національну культуру, зазнали відчутного удару. Разом з тим І. Я. Франко у спеціальній науковій розробці «Причинки до історії України-Руси» (1912 р.), високо оцінивши багатство та різнорідність фактичного матеріалу в праці Грушевського, водночас звернув увагу на схильність автора «заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями». Незважаючи на відсутність сприятливих умов для науково-дослідної і винахідницької роботи на українських землях, талановиті ентузіасти, переборюючи всілякі перешкоди з боку офіційних властей, рухали науковий та науково-технічний прогрес. Чимало відомих вчених через політичні утиски та поліцейські переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І.

І. Мечников (1845-1916), який тривалий час працював в одеському Новоросійському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоївся найвищої світової наукової нагороди — Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На пропозицію повернутися на Батьківщину Мечников відповів рішучою відмовою, підкресливши, що царизм здійснює цілеспрямовану політику руйнування вітчизняної науки. «Знайомство з біографіями великих людей дуже повчальне для вивчення людської природи», — ці слова належать видатному ембріологу і бактеріологу, одному з засновників імунології, лауреату Нобелівської премії з фізіології і медицини Іллі Мечникову (1845—1916), який, народившись у маленькому селі на Харківщині, невдовзі виїхав за межі України і став ученим світового масштабу. Іще за його життя прізвище Мечников стало в один ряд з іменами таких світил науки, як Луї Пастер, Роберт Кох, Пауль Ерліх, Джозеф Лістер, Еміль Ру та інші. Саме Ілля Мечников одним із перших розкрив таємниці захисних сил людського організму і створив фагоцитарну теорію імунітету, за що і був удостоєний 1908 року Нобелівської премії. Він також боровся з такими хворобами, як холера, тиф, сифіліс, туберкульоз. Мечников створив власну науку про довголіття — «ортобіоз», а наприкінці життя став ще й філософом. Початок ХХ століття засвідчив активізацію взаємин галицького і східноукраїнського громадянства, кристалізацію української політичної думки. Спільний визвольний рух засвідчив історичне самоусвідомлення українців як єдиної нації, що перебувала в очікуванні грядущих змін і перетворень. Усе це визначило характерні тенденції розвитку української літератури. На межі ХІХ—ХХ століть українські письменники прагнуть передати пафос визвольної боротьби, зображують зростання як соціальної, так і національної свідомості народу. Розпочинається новий етап у розвитку новітнього українського письменства, відомий як епоха модернізму.

Метод «ажурна пилка» (Додаток 3) 2. Чому Івана Франка зараховують і до декадентів, і до власне модерністів, і до реалістів? Створення асоціативної схеми «Модернізм» (Спочатку схему створюємо на дошці, потім творча група отримує домашнє завдання перенести схему на ватман для подальшої роботи з нею на наступних заняттях) Література кінця XIX — початку XX ст. — найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Він характеризується дальшим розвитком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб’єктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм). У літературу приходить нова творча генерація, що започатковує нову літературну школу. Виховані на кращих зразках вітчизняної літератури, збагачені европейским художнім досвідом, письменники кінця XIX — початку XX ст. найбільшу увагу приділяють філософському осмисленню становища людини в суспільстві, взаємозв’язку особи і суспільства, одиниці й маси. Посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності зумовила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді.

Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (Леся Українка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, Марко Черемшина,. Стефаник, Лесь Мартович, Кобилянська та ін.). Найвищого свого розвитку досягає українська проза, явивши так звану «нову школу» письма. «Коли старші письменники виходять від мальовання зверхнього світа — природи, економічних та громадських обставин і тілько при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруженє (.) Зверхніх подій. зміст входить дуже мало, описів ще менше: факти, що творять. головну тему, се, звичайно, внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи»,— так характеризував нову манеру письма ХІХ.

Домашнє завдання. Резюмé (фр. résumé), CV (лат. curriculum vitæ вимовляють курíкулюм вíте, що перекладається як «життєвий шлях») — це вид документа, в якому подаються короткі відомості про навчання, трудову діяльність та професійні успіхи й досягнення особи, яка його складає. Основна вимога до такого документа — вичерпність потрібних відомостей і лаконічність викладу. Додаток 1 Характерні ознаки нової української літератури Розвиток шляхом народності; вплив сентименталізму й романтизму – літературних течій, що прийшли із Заходу; на першому плані – протест народу проти соціального й національного гноблення; поява нових тем соціальної та національної неволі, спільної боротьби трудящих проти царату, запроданства частини козацької старшини; поява нових образів народних месників, жінки-страдниці, сатиричні образи царів, панів-лібералів; поява нових жанрів: ліро-епічна поема, віршована байка, балада, соціальна та історична повісті, реалістична драма, громадянська та інтимна лірика. Характерні риси реалізму Раціоналізм; раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості,недооцінка позасвідомих процесів); правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах, правдивість деталей; принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; спрощеність образів, їх стандартизація; особистість – частки певного соціального класу; вторинність людської душі (пояснення усіх психологічних процесів як наслідку економічних і соціальних причин); конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; вільна будова творів; перевага епічних, прозових жанрів у літературі (оповідання, повість, роман), послаблення ліричного струменя мистецтва; розв’язання проблем на основі загальнолюдських цінностей; послаблення ролі автора у художньому творі (розповідь переважно ведеться від третьої особи) На аркуші паперу учні малюють кошик, на якому записують характерні риси та представників напряму реалізм. Головне, щоб «кошик» був заповнений доверху. Через 4-5 хв. викладач зупиняє гру і просить одного з учнів зачитати слова. Учні викреслюють назви, які повторюються в їх записах. Переможцем виявиться учень, у якого більше за інших записано термінів, тобто в якого найбільш місткий кошик для знань. Метод дозволяє учням працювати разом, щоби вивчити значну кількість інформації за короткий час, а також заохочує їх допомагати один одному вчитися, навчаючи. Спершу кожен учень працюватимете в «домашній» групі. Завданням для кожного учня у домашній групі є аналіз та засвоєння певної порції інформації на такому рівні, щоб він був здатний чітко і зрозуміло викласти її з метою навчання інших учнів. Потім в іншій групі, яка називається експертною, такі учні виступатимуть в ролі «експертів» із питання, над яким вони працювали в домашній групі, вчитимуть цій інформації інших та відповідатимуть на їхні питання. В експертній групі учні також повинні отримати інформацію від представників інших груп. Завдання експертної групи – здійснити обмін інформацією. В останній частині уроку учні знову повертаються до своєї «домашньої» групи, щоби поділитися тією новою інформацією, яку їм надали учасники інших груп. Їхнім завданням тепер буде знов обмінятись інформацією, узагальнити її та виробити спільні рішення разом з учасниками «домашньої» групи. В кожній групі обирається головуючий, спостерігач (тайм-кіпер) і той, хто ставить запитання, щоб переконатися, що кожний розуміє зміст матеріалу; По черзі та за визначений час кожний має якісно і в повному обсязі донести інформацію учням з інших груп і сприйняти нову інформацію від кожного з них. Учні мають поділитися інформацією з членами своєї «домашньої» групи про нову інформацію, яку вони отримали від представників інших груп, узагальнюють її. Схожі: Урок української літератури 9 клас Тема. Григорій Квітка-Основ’яненко батько української прози Тема. Григорій Квітка-Основ’яненко — батько української прози. «Маруся» — сентиментально-реалістична повість, перший прозовий твір. Ущ Зміст програмового матеріалу Роль І місце літератури в житті нації. Розвиток літератури. Творча індивідуальність митця. Аналіз художнього. Стан та шляхи підвищення якості викладання української мови та літератури. Держава забезпечує всебічний розвиток І функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Розвиток творчих здібностей на уроках української мови та літератури Рецензенти: Кобзєєва Т, заступник директора з навчально – виховної роботи, спеціаліст вищої категорії, учитель світової літератури. Література Урок №8 тема: Давня українська література. Розвиток писемності. Мета: ознайомити школярів з особливостями розвитку давньої української літератури; її жанрами, тематикою, ідейно-художніми особливостями. Урок №14 Тема Тема. Поезія давньої української літератури. Іван Величковський. Фігурні (курйозні) вірші План-конспект уроку з української мови Клас: 7 Тема уроку Тема уроку. Розвиток мовлення. Замітка дискусійного характеру в газету в публіцистичному стилі Нвк «зош І-ІІІ ступенів дитячий садок». Познанка Перша Портфоліо «Розвиток основних компетентностей учнів на уроках української мови, літератури та в позаурочний час методом проектування» Алексєєва О., учитель української мови та літератури зош №19 Готуємося. Щоб успішно виконати завдання з мови та літератури, готуватися потрібно систематично й відповідально. Це важлива умова для учнів. «Учитель року 2015» Підготувала учитель української мови І літератури Зош І-ІІІ ступенів Добропільської районної ради представляє Пивоварову Олену Миколаївну, учителя української мови І літератури Святогорівської. Стан викладання української мови та літератури Педагогічна рада є найважливішою колегіальною формою управління. Тому запрошую провести експертизу стану викладання української мови. Використання тестових завдань з української мови та літератури у. Автор роботи: Юшманова Оксана Володимирівна, вчитель української мови та літератури І категорії, кзш І-ІІІ ступенів №126 Урок української літератури (9 клас) Тема: П Завдання: визначити героїв, що уособлюють самодержавство, панів, чиновників, духовенство за цитатою з твору Уроку з української літератури 9 клас Тема. Величковський та його поезія Мета: допомогти учням усвідомити ідейно-художні особливості барокової літератури, творів її представників; розвивати навички виразного. 2. Вікторина-подорож Розвиток української літератури, культури в ХІV-ХVІІ ст Обладнання: портрети Б. Хмельницького, Мазепи, книжкова виставка «Козаки — оборонці України», репродукції картин українських художників. Тема уроку Шістдесятництво як культурологічне І соціальне явище, його зв’язок із дисидентським рухом. Нова хвиля відродження української літератури. Методичні рекомендації щодо проведення державної підсумкової атестації. Методичні рекомендації щодо проведення державної підсумкової атестації з української мови й літератури, світової літератури Вимоги до ведення та перевірки учнівських зошитів із української.

Для контрольних робіт з української мови в усіх класах використовують по одному зошиту.