бог громовиці у слов ян

Енеїда перший твір нової української літератури у громовиці ян бог слов гдз по математике 10 класс шкіль.

Культура давніх слов’ян. Із II тис.

до н. е. з індоєвропейського кола почала виокремлюватися праслов’янська спільність, представлена, зокрема, чорноліською культурою початку І тис. Ця високорозвинена землеробська культура мала значний досвід в обробленні бронзи, заліза та залишила після себе величезні укріплення — «знаки» постійної загрози кіммерійців. У І тис. н. е на українських землях склався активний культурний полілог. Велику роль у його формуванні відіграли переселення слов’ян, що сягнуло Балкан, Ельби та Одеру, Волги та Двіни, вплив культур аланів, готів, гунів, угрів, булгар, які змішувалися із місцевими культурами, та кочових тюркських культур. Це вело до несталості життя, постійної загрози руйнування культурного надбання. її наочним вираженням є Змієві вали — мегалітичні оборонні споруди біля приток Дніпра. На думку дослідників, джерела слов’янської культури сягають зарубінецької культури (яку датують умовно II ст. — ІІ/Ш ст. е., верхів’я Придніпров’я) та багатоетнічної черняхівської (близько II -ІУ/У ст.

е., за деякими джерелами — до VII ст. е.).

її особливістю було формування ранньокласового суспільства, ієрархічної влади та укладання воєнних союзів між етносами-племенами. Це дає підстави говорити про державу антів як один із перших зразків тубільного державотворення. Світоглядним стрижнем черняхівської культури були розвинені анімістичні уявлення, що відбивали розуміння людського життя як циклічного, поєднаного з природою. Це підтверджує наявність побутових речей і зброї у численних могильниках. Мирний спосіб життя надав можливість удосконалити землеробство (вирощувати різні злакові та технічні культури) і скотарство (розводити велику рогату худобу), ремесла, опанувати різні техніки оброблення кольорових металів І сталі. Про наявність певних знань щодо сутності природи та людини свідчать знахідки знарядь найвірогідніше медичного призначення. Торговельні контакти пов’язували черняхівську культуру з античними Тірою, Ольвією, Боспором, про що свідчать знахідки римських монет, античні амфори, з Балтією — звідки ввозили вироби з бурштину та запозичували досвід у сфері кольорової металургії. Власне слов’янські культури складаються у VI-VII століттях. Перші звістки про слов’ян — антів (які мешкали на території від сучасної Молдови до лісостепу Лівобережжя), склавинів (південно-західних слов’ян) і венедів — залишили історики Пліній Старший, Тацит, ЙордаЛітописи Київської Русі оповідають про дулібів (волинян, бужан), сіверян (на Лівобережжі Дніпра), древлян (на Волині), хорватів (у Верхньому Подністров’ї, Прикарпатті), уличів, тиверців і поляНеобхідність захисту та здійснення спільних військових походів на Візантію, на землі від Балкан і Рейну спричинила укладання союзів між цими племенами та формування воєнної демократії. Консолідуючою силою, що в VI-VII століттях об’єднала слов’ян навколо Києва, стали поляни. Основою слов енського союзу була єдність матеріального і духовного життя. Значна інтенсифікація землеробства була пов’язана з удосконаленням рала, серпа та новою двопільною системою, створенням жореЗ розвитком землеробства та військової справи був пов’язаний і розвиток ремесел, зокрема гончарства та ковальства. Слов’яни мали схожі форми поселень і дерев’яних жител. Кутами або стінами вони були орієнтовані за сторонами світу, обмазувалися глиною та покривалися хмизом, очеретом, соломою. Центром житла було вогнище, що відбиває значущість культу родинного вогню. Із середини І тис. до н.у житлах зводили кутові глинобитні печі. Обов’язковими в господарському комплексі були приміщення господарського призначення, ями-погреби для зберігання їжі. Близько VI ст. складається тип укріплених поселень-городищ. Вони були адміністративними, торговельними та ремісничими центрами, які поступово оточувалися поселеннями-посадами. Такі протоміста мали певне планування: групове, яке відповідало родинним зв’язкам, і рядове, вуличне, яке відбивало перехід від родової до сусідської общиУсний характер культури слов’ян значно ускладнює реконструкцію їх релігійних уявлень (в їх фіксації не була зацікавлена й сакральна письмова християнська культура Київської Русі). Дослідники вважають основою релігійного світогляду давніх слов’ян пантеїзм — обожнення природи. Особливо шанованими були природні стихії — вода як джерело життя та вогонь — символ сонця, блискавки, сили, що очищує. Це зумовлювало специфіку поховальних обрядів-за уявленнями слов’ян, спалення небіжчика та подальше поховання залишків було засобом захисту від злих сил, очищення і торування шляху до царства світла та вічного спокою. Слов’яни розуміли людське життя як повторюваний природний цикл, уважали збереження душі запорукою його одвічності.

Душа доброї людини перевтілювалася в добрих духів дерева, птаха, заслуговувала на прилучення до світу природи, на вічне життя, душа злої — ставала рабом. Таким чином, анімізм слов’ян містив потенційні паростки християнського світобачення. У землеробському культі закріплювалися сакралізація землі (що стало підґрунтям антеїзму українців), ідеї родючості, захисту людини, врожаю та їжі від «злих» сил природи, розуміння природного круговороту. їх художнім утіленням була багата символіка керамічних виробів: солярний знак, хрест із чотирьох променів, коло, зигзаг, хвиля, зіркові розетки, концентричні кола, оточені зубцями і пунктирними лініями, — символами життєдайних променів. Залежність від природи, нестача знань та водночас прагнення змінити перебіг подій на більш позитивний для людини зумовили велике значення маги. З магічними діями були пов’язані ритуальні вироби з глини, сакральні камені зі знаками — символи міцності та вічного існування. З вірою в можливість захисту від ворожих сил були пов’язані обереги — різноманітні підвіски, прикрашені візерунками, шумливі підвіски-амулети, які відганяли злих духів. Ієрархічна система міфологічних уявлень була адекватна процесу формування ранньокласового суспільства та підвищенню статусу князівської влади.

її вищий щабель посідали божества на чолі з Перуном — богом неба, грому, блискавки, покровителем князя та князівської влади.

Велес захищав худобу, протегував торгівлі та достатку. Бог вогню Сварог і його син, бог сонця Дажбог, виконували й функції героїв — вони створили плуг, навчили людей вирощувати пшеницю, молоти зерно та пекти хліб. Дажбог протегував також світській владі. Богиня Мокош була покровителькою жінок, врожаю, плодючості. Певні залишки зооморфізму зберігалися в образі бога Симаргла — охоронця посівів і землеробства в цілому. Повітрям, бурями керував Стрибог, місяцем — ХорЗ іншим рівнем міфологічної ієрархії були пов’язані сімейно-родові та сезонні культи. їх яскраві зразки — культи землеробського бога Рода, уособлення єдності спільноти, творця Всесвіту, Лада, жіночих божеств-рожаниць — покровительок плодючості та жіночого начала, культи Ярила та Купали. Найбільш абстрагованими були образи, які на нижчому рівні міфологічної ієрархії втілювали бінарні опозиції та найбільш значущі для людини поняття, такі, як Правда і Кривда, Життя і Смерть, Доля і Недоля. Також важливими для слов’ян були протиставлення: чіт — лишка, правий — лівий, вологе — сухе, жіноче — чоловіче, старий — молодий, дім — ліс тощо. Ще один рівень міфології представляли напівбожественні істоти -Домовик, Громовик, Лісовик, Водяник, Мара, Пальовик, Гайовик. Перелесник, полудниці, упирі, русалки, мавки. Як наочні втілення слов’янського пантеїзму вони мали антропоморфні або зооморфні риси. Власного імені, на відміну від богів, вони не мали і могли як допомагати, так і заважати людині — залежно від того, як вона до них ставилася.

Утіленням структури Всесвіту для слов’ян були образ світового яйця та світового дерева — Вирію (берези, явора, яблуні тощо). Його крона символізувала небо — простір Сонця, Місяця і птахів. Стовбур, заселений бджолами, ототожнювався із землею, корені — з підземним світом, населеним зміями та бобрами. Концентроване відображення міфологічних уявлень слов’ян — Збруцький ідол, або Святовид. Три яруси цієї монументальної стовпоподібної скульптури відтворювали три рівні Всесвіту, були сповнені символічними образами.

Міфологічна єдність людини та природи відбивалася в сакральній архітектурі слов’яїй були притаманні відкритість священного простору, відсутність закритих форм. Капища — ізольовані від поселень, оточені ровом або валом з вогнищами святилища — були невеликими округлими або овальними майданчиками з ідолом у центрі. Ритуальні споруди, де відбувалися жертвоприношення, були нечисленними. У VIII — IX ст. збільшення значущості влади князя (що позначилося на піднесенні культу Перуна), потреба в ієрархізації суспільства, відповідної формуванню феодальних відносин, а також активізація стосунків із Візантією спричинили зміну картини світу. Велику роль у поступовому проникненні в неї елементів християнського світогляду відіграли легендарна спроба запровадження християнства князем Аскольдом після походу на Візантію у 866 р., зведення в Києві церкви Св. Іллі за часів князювання Ігоря і прийняття християнства княгинею Ольгою та частиною княжої дружини. У цей час слов’янська спільнота вже була потенційно готовою до зміни парадигми світобачення і прилучення до середньовічної культури. Таким чином, ознаками культури первісності є: синкретизм, самодетермінація, гомогенність, табуйованість, домінування образно-чуттєвого сприйняття світу, міфологічна свідомість, колективізм, наявність первинних релігійних уявлень (анімізм, тотемізм, фетишизм, магія тощо), усний тип культури. Процес культурогенезу в українських землях має своїм джерелом активні міграційні процеси часів протоіндоєвропейської культури.

Значну роль у них відіграли культури Трипілля, скотарських кочових племен і н до-і райського походження: кіммерійська, скіфська та сарматська.

Великий внесок у культурний полілог того часу зробила антична культура, яка і з VII ст. активно освоювала Північне Причорномор’я. У VI-VII століттях провідного значення на українських землях набували слов’янські культури (антська та склавінська).

Чинниками об’єднання слов’янських племен були єдність релігійного світогляду, поховальних обрядів, усний тип культури, ієрархічна система міфологічних уявлень, сакралізація землі та значущість землеробського культу. У VІІІ-ІX століттях збільшення значущості князівської влади, потреба у формуванні настанов феодального, ієрархізованого суспільства, активізація відносин із Візантією спричинили проникнення елементів християнського світогляду у слов’янську культуру. Основні язичницькі боги слов’яЗадовго до того, як на Русі виникло Християнство, наші землі перебували під владою великої кількості повелителів. Вони були подібні давньогрецьким святим, і кожен з них вершив свої справи, відповідав за відведену йому галузь земної і неземної життя. Боги слов’ян також мали свою ієрархію, проте в кожному окремому племені люди шанували «своїх» покровителів. Проте були якісь загальноприйняті вірування і догми, згідно з якими всі наші предки жили і вірували. Про них ми зараз поговоримо. Вважається, що в основі образу біблійного Творця світу цього лежить саме язичницький покровитель по імені Рід. Це головний бог слов’ян, який створив Землю, наділив її родючістю, а також дав початок всьому, що нас оточує. До цих пір його ім’я є корінним в нашій мові, адже воно покладено в основу таких слів, як «батьківщина», «природа», «батьки» і так далі. Важливим є і той факт, що Рід був чоловічим божеством, що зіграло вирішальну роль у становленні стародавнього язичницького суспільства, а саме посприяло закріпленню патріархату на наших землях. Сином покровителя-Рода є Сварог. У його владі перебуває весь матеріальний світ — предмети побуту, зброя, житла. На думку стародавніх народів, саме він скинув з небес ярмо і плуг, за допомогою якого аграрна промисловість стала розвиватися і дала можливість людям жити кращСварог не такий, як всі інші боги слов’ян, які творили свої справи магією. Саме тому багато племена шанували його більш за все, завдяки за знаряддя праці, за посуд і будинок, а також за вогонь, який він спустив на Землю. Другий син Рода Велес є повною протилежністю своєму братові Сварогу.

У його владі перебували мудрість, магія і мистецтво, які робили світ прекраснішим. Він вважався одним з найсвітліших і добрих в язичницькому світі. Всі боги слов’ян і люди, які йому корилися, приходили на його пагорб Світла, щоб попросити в нього щастя і удачі. Вважається, що Велес володів великою кількістю срібла і золота, які грали в сонячних променях, тим самим осяваючи найпохмуріші куточки земного життя. Знаменитим і серед людей нашого покоління є сонячний і теплий Ярило.

Він протегував весні, тепла, світла. Вважалося, що ні люди, ні боги слов’ян не могли приборкати його безтурботність і велику силу, яка, на щастя, творила добро. Своїми благими справами Ярило породжував родючість, пристрасть і любов і дарував їх усім своїм підданим. А от бог Сонця у слов’ян постає перед нами в двох обличиях. Один з них — черговий син Рода, святий Хорс. Але про його влади наші предки зберегли мало інформації, а от про Дажбога залишилося куди більше відомостей.

Він осявав землю сонячними променями, робив її родючою, тим самим годуючи своїх людей. Ім’я Дажбога дожило до наших православних часів і чується в кожній молитві — «Дай Боже». Звичайно ж, немислимо собі уявити слов’янський язичницький пантеон богів без Перуна — бога вони, грози і зброї. З тих пір як утворилася Київська Русь, популярність цього святого зросла в рази, і люди стали прославляти його і зводити монументи в його честь. Також Перун є уособленням правосуддя, справедливості, він карає за непослух і заохочує перемогою кожного, хто йшов до неї і домігся її чесними шляхами. Бог сонця у слов`яДля слов`ян Сонце завжди мало особливе значення. Вони помічали залежність фази небесного світила від зміни пори року, тому за кожен сезон відповідав певний Бог, в загальному, їх було чотири. Кожен з них мав свої характеристики, які відрізнялися один від одного. Люди поклонялися кожному Богу сонця і шанували їх заповіді. Шанували його, починаючи з зимового сонцестояння і до весняного. У перший день слов`яни відзначали початок Нового року. Хорс є чоловіка середніх років, у якого на обличчі завжди присутній рум`янець від морозу. Одягнений він в сорочку, штани і плащ блакитного кольору.

Цей Бог завжди сумний, оскільки йому не вистачає сил, щоб уберегти землю він холодних ночей. У Хорса є сили, щоб заспокоїти заметіль і буран, а також трохи змінити температуру. Слов`яни також часто пов`язували цього Бога з тваринами. Свята, присвячені цьому Богу сонця у східних слов`ян, завжди мали на увазі купання в ополонці і хороводи. До речі, у Хорса є і темне втілення, яке, навпаки, відповідає за люті морози. Днем цього Бога вважається неділю, а його метал — червоне срібло. Відповідав він за період, починаючи з весняного сонцестояння і до річного. Зображували цього Бога в образі молодого хлопця з красивими волоссям золотистого кольору і з блакитними очима. Мав він за спиною яскраво-червоний плащ. Пересувався Ярило на вогняному коні. У міфах є вказівки, що з`являвся цей Бог з вогняними стрілами, щоб прогнати холод. Ярило відрізнявся від інших Богів своєю чистотою і щирістю.

Слов`яни також називали його Богом молодості і плотської насолоди. Символ — рівнобічна п`ятикутна зірка або руна Уд. Входив він до влади, починаючи з літнього і до осіннього сонцестояння. Слов`яни вірили, що Даждьбог по небу пересувається на колісниці, яка запряжена чотирма білими кіньми з вогненними гривами і золотими крилами. Сонячне світло випромінює щит, який Бог тримає в своїх руках. Виділявся він своєю величчю і прямим поглядом. Волосся у нього золотого кольору розвиваються за вітром. Цього язичницького Бога Сонце у слов`ян в основному зображували в золотих обладунках зі списом і щитом.

Кумир Даждьбога знаходився практично в усіх давньоруських містах. У цього Бога є своя руна, яка відповідає за благополуччя у всіх життєвих напрямках. Ще руна означає успіх в будь-якому розпочатій справі. Символ Даждьбога — солярний квадрат.

Зверталися до нього люди в ранкові години, коли сонце тільки з`являлося над горизонтом. Шанували його, починаючи з осіннього сонцестояння і до зимового. Сварог — Бог вогню і неба. Він є батьком багатьох богів-синів. Навчив Сварог людей користуватися вогнем, обробляти метал, робити сир і сир. Подарував він їм також плуг, що дало можливість слов`янам обробляти землю.

Сварог вважається старим сонцем, яке є холодним і темним. Капищем цього Бога вважається будь-яка кузня або горПоруч з кумиром неодмінно повинен знаходитися вогонь і метал. Багато хто вважає, що Ра є давньоєгипетських Богом, але насправді він став таким лише в 28 столітті до н.Спочатку він був слов`янським Богом, який з`явився на світ від Творця Всесвіту.

Згідно з існуючими легендами Ра керував колісницею, на якій знаходилося сонцЙого синами прийнято вважати Велеса і Хорса, який після смерті Ра, зайняв його місцУ міфах зазначено, що в старості Ра перетворився в річку, яка в сучасному світі називається Волгою. . Велес — в слов’янській міфології — бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії, скотарства, тваринства та підземного світу. Він є опікуном худоби та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів. У давньоруських джерелах Велес називався покровителем домашніх тварин (скотським богом) і богом матеріального благополуччя (давньоруською «скотъ» — ‘багатство, гроші’, або етимологічно тотожні, або германське запозичення, наближене з позначенням домашніх тварин). Зображався Велес зі сопілкою у руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава січа «за межу» (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з’явився Велес і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. У Слові о полку Ігоревім древній піснетворець Боян називається «Велесовим внуком». Цей епітет говорить про функції Велеса як бога поезії та обрядових пісень (видавці «Слова» прослідкували тут паралель зі «скотськими» функціями Велеса і робили висновок про культ священної поетичної тварини, аналога Пегаса). Сільськогосподарські функції Велеса проявляються у звичаї залишати йому у дар незжатими т. з. волоті, декілька колосків. Ця жертва називається «Волосовою борідкою». Ймовірно, що частину функцій Велеса взяв на себе Святий Миколай, який був покровителем добробуту і торгівлі, а також вважався в уяві деяких русичів господарем підземного світу.

Культ Велеса, поряд з культом Перуна, належить до древніх давньослов’янських; імена цих божеств реконструюються на православному рівні. Існують елементи системного протистояння двох головних богів. Так, в угоді Русі з Візантією 907 Велес (у Повісті врем’яних літ — Волос) порівнюється з золотом, а Перун — зі зброєю. У Києві ідол Перуна стояв на горі (а потім входив до складу створеного князем Владимиром у 978 році пантеону), а ідол Велеса, ймовірно, на київському Подолі, у нижній частині міста; серед шести богів київського княжого пантеону Велеса не було, незважаючи на древність і всезагальність його культу. Схожа ситуація з «верхом» і «низом» існувала у Македонії, де є місто Велес, яке знаходиться біля пагорбу Іллі-пророка (який запозичив у Перуна функції громовержця), і у Хорватії, де є село Волоско під горою ПеруЦе також мало місце і в соціальному плані їх культу: Велес вважався богом «усієї Русі», а Перун— переважно богом княжої дружини. Праслов’янські форми Velsъ, Volsъ можливо співставити з балтійським іменем бога загробного світу Вяльнасу. У ведичній міфології з Велесом порівнюють демона Валу, який пожирає скотину. Згідно з Івановим і. М. Топоровим, у відновленому міфі Велес був противником Перуна-громовержця, який грабував його скотину. У християнську епоху Велес, завдяки фонетичній подібності імен і подібності деяких рис культу, був асимільований з християнським святим Власієм, покровителем скотини. Варіант Волос розуміли як повноголосний варіант для Власій. Уже в третій чверті XI ст. в берестяній грамоті церковного змісту у переліку святих фігурує Волос. У вкладній грамоті Варлаама Хутинського (кінець XII ст.) фігурує людина на ім’я Волос — але не зрозуміло, чи це дохристиянське ім’я, чи вже просто те, що Влас. Залишки культу Велеса (зазвичай в синкретичному вигляді з культом святого Власія) збереглися на російській Півночі, де відомі ідоли Велеса/Волоса і перекази про капища на його честь; для реконструкції культу мають значення народні ікони св. Власія, фольклорні молитви і заговори з його іменем. Його культ іноді ототожнюється з культом ведмедя, як «господаря» твариЗ іменем Велеса у слов’ян пов’язувалося зоряне скупчення Плеяд (дав. руська — Волосыни, українська — Волосожар, болг. — Власците, серб. — Влашићи, хорв. — Vlašići).

Дажбог, або Даждьбог — сонячне божество у східних слов’яПодатель добра і багатства, божество достатку. Опікун громади й народу («наділитель», також «доля», «щастя», «майно»).

Називаючи наших пращурів “Дажбожими онуками”, автор “Слова” виокремлює Дажбога як верховне божество, що під його всемогутньою силою було все небо – найвища цитадель Всесвіту. Дажбог вважався родоначальником руського народу, у Слові о полку Ігоревім русичі звуться його внуками: «Погибашетъ жизнь Даждьбожа внука». В Іпатіївському списку зазначено: «Сонце цар, син Сварога, він же Даждьбог». Дажбог вважався подателем благ, насамперед достатку та врожаю. Деякі дослідники навіть через це вважали його божеством дощу, проте сонячна символіка Дажбога є незаперечною. Лада — богиня кохання й шлюбу, мати Богів, старша Рожаниця, Богиня світової гармонії, покровителька пологів, жінок, дітей, шлюбу, любові, жіночих справ, врожаю, родючості. Жіноче втілення Рода, дружина Сварога. Всі Богині — це її уособлення та прояви. Лада — Богиня життя, весни, родючості, народження, жита-зерна, яка витворює і воскрешає відмерлу на зиму природу, робить землю плодючою. Лада символізує світову любов, що є основою життя на землі. Мати Лада після смерті збирає душі праведників, які стали іскрами, і йде у людський світ, вкладаючи їх у лоно жінкам, які прагнуть дитини. Супутницями Богині є почуття Чарівності і Любові. Прилітаючи у цей світ на чарівній колісниці, запряженій парою голубів і парою лебедів, вона розпалює вогонь небесних гроз, проганяє злі сили, виводить з-за холодних хмар світлосяйне сонцБогиня Лада принесла світові Живу Воду, прийшовши до людей по веселці з немовлям (Божичем) на голові. У руці вона тримає червоне яблуко з виноградною лозою. Немовля при цьому символізує Явлений (втілений) світ, а яблуко (або яйце)- початок усього сущого, камінь Алатир (Сваргу, Сонячний хрест). Прекрасні дні травня і початку червня з давнини присвячувались Ладі і знаменувались загальними ігрищами. Тим, хто приносить їй пожертви, вона пророкує майбуття.

Приносили жертви їй також жінки, які не могли мати дітей, щоби вона сприяла зачаттю. Лада прийшла вперше до людей з яблуком та виноградом, виростила перше зерно жита. Щорічно, коли зустрічаються перші зорі в сузір’ї Перуна (Стрільця), Богиня Лада, народжує нове Сонце (Божича-Коляду — Сонце зимового сонцестояння), після чого вона разом з Сварогом протягом 12 ночей творить Всесвіт. Свято Великої Лади відзначається з піснями цілий місяць — від 25 травня до 25 червня.

Перу́н — божество у давньоруській язичницької міфології, покровитель князя і дружини, ймовірно, бог війни.

Також, судячи з лінгвістичних даних, бог-громовержець, бог грози, грому і блискавки. Культ Перуна дуже давній. Вважають, що за Володимира Перун був головним божеством Київської держави й символом державного єднання. Ідол Перуна стояв на одному із київських пагорбів, був він дерев’яний, мав залізні ноги, срібну голову та золоті вуса. Густинський літопис згадує, що у руках він тримав коштовний камінь: рубін або карбункул. Військо присягалося та божилось Перуном. У договорі 971 р. Святослав клявся іменами Перуна та Волоса. Також він згадується у договорах з Візантією та київськими князями Олегом (907 р.), Ігорем (945 р.) Давні слов’яни вірили, що грім— то його мова, а блискавка— погляд, також вони сприймали грім і блискавку, як небесне орання та сівбу. Вважалось, що перший грім і дощ володіють очищувальною силою та повертають землі життєдайність. Таким чином, бог грому, що дає родючість, став також і покровителем шлюбів. Східні слов’яни вшановували Перуна щотижня у четвер (у Перунів день). Цього дня дівчата приходили до води, а взимку— до місця, де поклонялися богам, і співали довкола багаття пісні про Перуна. Деревом, присвяченим Перунові, був дуб. Константин Порфірородний у своїх записках відзначив, що руси у часі походу на Царгород приносили під великим дубом у жертву птахів, хліб і м’ясо.

Густинський літопис також свідчить, що Перуну приносили жертви та підтримували невгасимий вогонь із дуба. Його зіллям була папороть. За легендами, в ніч на Купала на кущ папороті міг упасти вогонь Перуна й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміли­вець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме усі таємниці світу, володітиме чарами і буде вічно молодим. Тварина Перуна — кабаЇх приносили йому в жертву.

Археологи часами знаходять шматки закам’янілого дуба із втесаними в них кабанячими щелепами. Мокош (Мокоша) — богиня материнства, милосердя, щастя і нещастя, жіночої половини, гадань, рукоділля, покровителька джерел і святих колодязів, врожаю, охоронниця корів. Деякі автори важають Мокошу дружиною Велеса, та пов’язують її з потойбічним світом. Посередниця між небом і землею, а тому на весняних ритуальних рушниках завжди зображувалась з руками, піднятими до неба, джерела тепла та вологи (на відміну від літніх, де руки опущені до землі, що породила зерно, готове до нового врожаю).

Мокоша — покровителька дощів та весняних обрядодійств, пов’язаних з ними, покровителька пологів і заступниця породіль. Символами Богині є прядка і веретено. У середньовіччі християнство підмінило Мокошу Параскевою П’ятницею.

Їй присвячували 12 празників у році (їх називали дванадесятницями), із яких головними були дві сусідні п’ятниці (у проміжку між 25 жовтня і 7 листопада). Свята народження і смерті Богородиці у християн відповідають православним рідновірським святам на честь Матері Мокоші. У Колі Сварожому Мокоші відповідає сузір’я Водолія. Хорс — сонячне божество давньоруського язичницького пантеону. Його кумир (ідол) стояв у Києві біля палацу князя Володимира — у «Повісти временних літ» під 980 у списку богів, яким Володимир велів встановити ідоли, Хорс другим відразу ж за Перуном і перед Дажбогом. Обидва ці божества — і Хорс, і Дажбог, носячи солярний характер. При цьому Хорс з Дажбогом у списку пантеону Володимира навіть не розділені союзом «і», що дає деяким дослідникам підставу ототожнювати ці божества. Просто Дажбог — це слов’янське ім’я, а Хорс — іранське за походженням. Хорса згадують серед головних божеств: «…Трояна, Хорса, Велеса, Перуна на боги обратіша», «вірують в Перуна і в Хорса…», «Слово о тім, яко погани суще язици кланялися ідолам, мнящі боги многі, Перуна і Хорса». Хорс часто фігурує поряд з Перуном. Вони обидва вважались небесними божествами. Згадується Хорс як в літописах княжих часів, так і в творах доби християнства. Про нього згадується в «Слові о полку Ігореві»: князь Всеслав Полоцький «людям суд чинив, князям гряди рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва в Тмутаракань до півнів добігав, великому Хорсові вовком дорогу перебігав» (див. Вовкулак); в апокрифі «Хожденіє Богородиці по муках», «Слові Христолюбця», у «Бесіді трьох святителів», «Легенді про доньку Шана» подніпровських болгар. Одночасно згадки про Хорса дослідники зустрічають поряд із Дажбогом — автентичним слов’янським божеством, що мало б пояснити значення їхніх функцій. У цій же парі богів Хорсу відведено роль «місяця» (персонаж наділений здатністю до перевтілень і метаморфоз, що перегукується з поширеними легендами про магічну силу «перевертнів», вовкулаків), а Дажбогові — «сонця». Хорс був деяким доповненням образу Дажбога-Сонця, а ще вважається, що Хорс і Дажбог — одна і та ж персона. Різниця лише в тому, що Дажбог має слов’янське, тобто місцеве походження, а Хорс — тюркськЦю назву Володимир запозичив з політичних міркувань, щоб зав’язати тісніші взаємини з сусідами. Існує думка, що Хорсприйшов до нас зі Сходу, завдяки давньоіранським або сарматським чи тюркським впливам. Хорсові поклонялось плем’я торків, що зазнали впливу іраномовних аланів та скіфів. Давні перси словом «Xurset» називали божество сяючого сонця. А «хорасан» — це місце, де сходить Сонце (Хорс/Хоршид; «хоршид» у теперішній персидській мові і досі має значення «сонце».). Як приклад можна навести свідчення «Бесіди трьох святителів», в якому мовиться про еллінського старця Перуна та Хорса-жидовина: «Два ангела громная єсть: єлленський старець Перун і Хорс жидовин». Деякі історики пояснюють незрозуміле асоціювання Хорса із юдеями так: купці-юдеї, які прибували в Київ з Хазарського каганату були зазвичай вихідцями із країн з глибоким давньо-іранським культурним корінням, тож перекази про Хорса могли бути почутими саме від них. Зокрема Іван Огієнко з цього приводу писав: «Але не вияснено, чому Хорс зветься жидовином, — може, пов’язаний з половцями». Тригла́в — божество слов’ян, а точніше божественний принцип триєдності світу. Він є чи не найменш досліджений з усіх слов’янських божеств. Великий Триглав включає в себе множинність інших Богів, які, в свою чергу, складають малі триглави. Найдавніші зображення Триглава, їх вік п’ять тисяч років, були знайдені в долині ріки Інду і в ведійській релігії звалися — Трімурті. Це була чоловіча постать з трьома обличчями і рогами. Слов’яни в образі Триглава бачили триєдність Богів: Сварога, Перуна і Святовита, які насправді є язичницькою Трійцею. Побутує думка, що християнство запозичило культ святої Трійці саме з язичництва, адже це вірування є набагато старше від християнської догматики і за яке сперечалися єпископи ще на Нікейському соборі в 325 році. Давній хронікар Еббон про значення Триглава писав: він має три голови, «бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля».

Троїсту природу Триглава ще іноді пояснюють через поняття трьох сфер буття, які мають відповідну символіку, відображену в Дереві Життя: коріння — покійні Предки (Нава), стовбур — живі люди (Ява), крона з гілками й листям — світ Богів (Права). Стрибог, Стрибо, Стриба (Стривер) — бог вітру (вихору, бурі), точніше, дід і володар вітрів. Його атрибути: лук і стріли. Князь Володимир поставив його ідола у Києві. У «Слові о Полку Ігоревім» мовиться: «Се вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігоря. » Не виключено, що Стрибог був також богом війни, руйнівником, що нищив дари Дажбога. Корінь стр- мають слова, які позначають швидкість: стріла, струмінь, стріляти, стрімкий, стрімголов, стрічати. Головні храми Стрибогу знаходились на морських островах, поблизу витоків рік, де часто зупинялись торгові кораблі (наприклад на острові Березань поблизу витоку Дніпра). До нього перед виходом у відкрите море підходили кораблі русів, та купці приносили Стрибогу багаті дари. Святовит (Світовид, Святовид, Свантевіт, Свєнтовіт), ім’я головного божества у західних слов’ян, зокрема у племені ранів.

4-гранний ідол Святовита з рогом тура в руці і з мечем збоку, що мав 4 обличчя, стояв у його святині в Арконі на острові Руяні (Рюґен). Подібний за описом ідол стояв у святилищі на горі Богит у Медоборах на території Галичини. Святилища Святовита є також і в інших західно-слов’янських країнах. «У самому храмі стояв великий, переважаючий ріст людський, кумир, з чотирма головами, на стількох же шиях, з яких дві виходили з грудей і дві до хребта, але так, що з обох передніх і обох задніх голів одна дивилася праворуч, а інша ліворуч. Волосся і борода були підстрижені коротко, і в цьому, здавалося, художник погоджувався зі звичаєм руяУ правій руці кумир тримав ріг з різних металів, що щороку звичайно наповнявся вином з рук жерця для гадання про родючість наступного року; ліва рука, якою кумир спирався на бік, уподібнювалася луку. Верхній одяг спускався до берців, що складені були з різних сортів дерев і так мистецьки були з’єднані з колінами, що тільки при уважному розгляданні можна був розрізняти фуги. Ноги стояли нарівні з землею, їхній фундамент зроблений був під підлогою. У невеликому віддаленні видні були вузда та сідло кумира з іншими приналежностями. Спостерігача найбільше уражав меч величезної величини, піхви та черен якого, крім красивих різьблених форм, відрізнялися срібною обробкою» За здогадом Нідерле, Святовит був місцевою формою західно-слов’янського Сварога і був спершу богом сонця, згодом війни. Святовита також пов’язують із Родом — творцем світу. У різних місцевостях образ Святовита включав у себе риси Рода, Перуна, Дажбога, або ж був інтеґральним для образів багатьох богів і навіть богинь. Зі Святовитом дослідники ідентифікували т. зв. Збруцького ідола, 4-гранну й 4-лику статую, знайдену 1848 року у Збручі (див. Міфологія). Відповідно до «Слов’янської хроніки» Гельмольда (1167-1168 рр.) — Бог землі руянської, «ясновельможний в перемогах, найпереконливіший у відповідях», який серед безлічі слов’янських божеств вважається головним: «Серед безлічі слов’янських божеств головним є Свентовіт (Zuantewith), бог землі Ранської, так як він — найпереконливіший у відповідях. Поруч з ним всіх інших вони як би напівбогами шанують. Тому на знак особливої поваги вони мають звичай щорічно приносити йому в жертву людину — християнина, якого вкаже жереб. З усіх слов’янських земель надсилаються встановлені пожертви на жертвопринесення Свентовіту. З дивною повагою ставляться слов’яни до свого божества, бо вони не легко приносять клятви і не терплять, щоб гідність його храму порушувалася навіть під час ворожих навал.

» У слов’ян є багато різних видів ідолопоклонства. Бо не всі вони дотримуються одних і тих же язичницьких звичаїв. Одні прикривають неймовірні статуї своїх ідолів храмами, як, наприклад, ідол у Плуне, ім’я якому Подага; у інших божества населяють ліси і гаї, як Прове, бог Альденбурґськой землі, — вони не мають ніяких ідолів. Багатьох богів вони вирізають з двома, трьома і більше головами. Серед різноманітних божеств, яким вони присвячують поля, ліси, прикрості і радості, вони визнають і єдиного бога, що панує над іншими в небесах, визнають, що він, всемогутній, піклується лише про справи небесних, вони [інші боги], підкоряючись йому, виконують покладені на них обов’язки, і що вони від крові його відбуваються і кожний з них тим важливіше, чим ближче він стоить до цього бога богів.Про виникнення культу Свентовита у руян Гельмольд висуває таку теорію. На його думку, саме Людовик II віддав частину землі руян монастирю св. Віта в КорвейПроповідники звернули народ руян у християнську віру й заклали на острові Рюген храм на честь мученика св. Віта. Але руяни відпали від віри і вигнали християн, і стали почитати св. Віта як язичницького бога, поставивши на честь його величезного ідола. «І з тих пір це помилка у руян настільки утвердилась, що Свентовіт, бог землі руянської, посів перше місце серед усіх божеств слов’янських, ясновельможний в перемогах, найпереконливіший у відповідях.

Тому і в наш час не тільки вагрська земля, а й усі інші слов’янські землі посилали сюди щорічно приношення, шануючи його богом богів.» Бог грому і блискавки у слов’яСтародавні слов`яни були язичниками до тих пір, поки князь Володимир не хрестив Русь у 988 році. Однак процес цей був тривалим і болючим, тому що всіх волхвів і тих, хто не бажав відмовитися від віри батьків і дідів, стратили. Вогнем і мечем, як говорив літописець, в державі насаджувалася нова релігія, віддавалася забуттю стара. Лютий бог грому і блискавки, головний персонаж в язичницькому пантеоні слов`ян, нічого не міг зробити. Релігія слов`ян до хрещення Русі. Як відомо, релігія слов`янських племен до хрещення Русі в 988 році була складною.

У пантеоні були присутні боги головних природних явищ і сил, а також багато божки, духи. Вони не тільки забезпечували існування світу, але також вершили його долю, вирішували долю всіх людей. Тому їх намагалися задобрити, приносячи жертви, а від злих духів слов`яни себе оберігали за допомогою різних обрядів, знаків, талісманів. Головним в пантеоні спочатку був Рід — божество, яке створило всі, допомагали правити йому його діти. Слід зазначити, що кожне плем`я мало своїх богів, яких шанувало більше, ніж інших. Поступово головним став Перун — бог грому і блискавки. сутність бога. Бог грому і блискавки у слов`ян, як і в еллінів, вважався головним. Коли наступала весна, Перун, за переказами, виблискуючи блискавками, запліднив землю щедрими дощами.

А після цього виводив через чорних хмар ласкаве сонцПробуджуючи після зимового сну природу, бог ніби в черговий раз створював світ, тому його часто називали творцем. Бог грому і блискавки порушував страх і трепет, оскільки він був караючої силою. Карав смертних стрілою вогненної, викликає пожежі, а також посилав зливи, бурі і град, голод, хвороби, неврожай. Але були в його арсеналі і громові стріли, які падали з хмар і глибоко входили в землю. Через певний час (три-сім років) вони знову поверталися на земну поверхню у вигляді каменів довгастої форми темно-сірого або чорного кольору. Це белемніти — бурульки, які утворюються в піску від удару блискавки. Їх люди носили як талісман, який здатний уберегти від пожежі і грози. Зовнішність і атрибути. Перун — слов`янський бог грому і блискавки. У римлян він іменувався Юпітером, у стародавніх греків — Зевсом. Вони і зовні схожі, і функції виконували практично однакові. Але у наших предків він все ж був ближче до людей, ніж в Середземномор`ї. Бог грому і блискавки у слов`ян виглядав як ставний і зрілий чоловік високого зросту. У нього була довга борода золотого відтінку і чорне пряме волосся.

Сидів він на полум`яної колісниці, запряженій крилатими жеребцями, гуркіт якої арійці вважали громом, або на коні верхом. Завжди при ньому був лук і сагайдак, наповнений стрілами. Також він міг мати велику палицю, каміння, сокира. Священними тваринами Перуна були кінь, тур (його вигляд бог часто брав, коли подорожував по землі), ворона і сорока. літописець Нестор стверджував, що ідол бога Перуна, який Володимир спорудив в Києві під час своєї першої релігійної реформи, був з дерева.

Але голова його відлита зі срібла і прикрашена золотими вусами. Бог допомагав воїнам, правителям, але також його представляли як орача і коваля. Атрибутами Перуна був сошник і камінь, символом — розпечене залізо і кипуча вода. Деревом головного бога вважався дуб, з якого можна було добути живий вогонь, а квіткою — блакитний ірис. Іменем Громовержца клялися, і порушити цю урочисту присягу було ніяк не можна, адже це могло спричинити за собою гнів бога. Щоб задобрити Перуна, йому приносили жертви — домашню птицю (півня), худобу, а в більш ранні часи і людей — полонених або дітей. Святі місця бога. Бог грому і блискавки був головним для всіх слов`ян, тому йому часто ставили капища. Ім`я його можна перевести як «нищівний» або «той, хто сильніше б`є». Влаштовували святилища Перуна під відкритим небом, мали вони форму квітки. Більш ранні капища складалися з шести «пелюсток», а потім додалося ще два. Це були ями певної форми, в яких постійно горів священний вогонь. У центрі ставили ідола, а перед ним споруджувався вівтар, оточений кам`яним кільцем. Зазвичай сюди ставили приношення і проливали кров жертовної тварини. Є достовірні відомості про те, що святилища Перуна були в Києві і Новгороді. До слова, в останньому виявлені його залишки. Після християнізації Русі на місцях багатьох капищ будували храми, монастирі, оскільки ці місця все ж залишалися святими для паломників. Підведемо підсумок. Те, що бог грому і блискавки у східних слов`ян був один, може довести топоніміка. Назви, висхідні до імені Перуна, часто зустрічаються на території сучасних Польщі, Болгарії, Сербії та інших країнах. Так, наприклад, на Балканському півострові є рослина Перуника, в Польщі Перуновим каменем називають белемнит, в Новгороді є пагорб Перинь. А прибалтійські слов`яни, які проживають уздовж річки Лаба (стародавнє ім`я Ельби), називали четвер Перуновим днем і мали бога-громовника по імені Перконсу або Перкунас. Але культ Перуна ні втрачений або забутий, він трансформувався і тісно переплелася з християнством. З богом-громовержцем ототожнюють пророка Іллю, який був володарем стихій. День пам`яті святого церква відзначає 2 серпня.