література 40 50 років

Українська література 5 клас дитинство григіра тютюнника тести 50 40 років література авраменкоукраїнська мова та література довідник у тстовій формі.

Літературний процес 40-х — 50-х років XX ст. Участь письменників у Другій світовій війні. Друкування в періодиці, видання нових творів про важкі бої, про страждання людей на окупованій території. Прихід у літературу молодих письменників. Роль української літератури воєнних літ. Українська література в четверте десятиліття XX століття увійшла фізично знекровленою, естетично збіднілою і морально розгубленою. Десятки найталановитіших митців було репресовано й знищено.

Ті, що врятувалися еміграцією (Ю. Клен, І. Багряний, Т. Осьмачка,. Барка), фактично опинилися поза вітчизняним літературним процесом. Друга світова війна «вивільнила притлумлені більшовизмом сили української літератури, попустила пута народного духу, що один тільки й міг зарадити в цій трагедії». Поезія першою з-поміж інших літературних жанрів стала виразником народного духу в один з найтяжчих періодів нашої історії. І кров, і сльози народу закарбувалися у слові, яке кликало до бою, зрікалося шаблонних фраз і хвалебних од Країні рад. За чотири роки війни українська поезія пройшла шлях від Москви до Берліна. Поети старшого покоління — П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан,. Сосюра — творили в евакуації, виступали перед народом у пресі, на радіо, молодші — І. Нехода, Л. Дмитерко, П. Дорошко, М. Шеремет,. Швець — воювали і писали на фронті. М. Шпак, Ф. Швиндін, І. Кульська, П. Артеменко — у підпіллі, П. Воронько,. Щуплик — у партизанських загонах, О. Теліга, О. Ольжич — у лавах національного підпілля. Багато талановитих митців не повернулися з війни (О. Гаврилюк,. Герасименко, Шпак, Л. Зимний,. Надіїн, П. Артеменко,. Булаєнко, Ф. Швиндін, Шуть). З перших днів війни поезія звернулася до народу клятвою і закликом, бойовим маршем і похідною піснею. Всенародного звучання набуває «Клятва» Бажана (» Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів!»), поезія П. Тичини «За все ми відплатим тобі», Рильського «За землю рідну»,. Сосюри «Ми переможемо», Л. Первомайського «Я зростав на оцій непокірній землі». До скарбниці української лірики 1941 року входять вірші. Сосюри, «Слово про рідну матір», «Україні» Рильського, «Земля», Л. Первомайського, «Україно моя». Малишка.

Набули популярності вірші-листи, адресовані воїнам, землякам, співвітчизникам (» Лист до земляків». Сосюри, «Відповідь бійцям на фронт» П. Тичини, «Летіть, орли» Бажана). Вершинними надбаннями жанру ліро-епосу стали поеми П. Тичини «Похорон друга», Рильського «Жага», «Мандрівка в молодість»,. Сосюри «Мій син», «Полонянка».

Українська поезія періоду війни зафіксувала процес гуманізації суспільної свідомості, що був загальмований новими репресіями сталінської системи одразу по війні: система злякалася вільної особистості, що вийшла з полум’я війни з високо піднятою головою. До високохудожніх здобутків української прози 1941 — 1945 pp. належить тогочасний доробок О. Довженка. Такі оповідання, як «Ніч перед боєм», «Мати», повість «Україна в огні», засвідчили, що в особі О. Довженка вітчизняна література здобула найсокровенніші уроки, винесені країною із поєдинку з фашизмом. Письменник уперше і відкрито заговорив про ціну тої трагедії, що її переживав народ. Новелістика письменника часів війни сповнювала читача міцною вірою у ті резерви духу, які народне буття накопичувало віками. Особливістю літератури 40-х років є те, що в неї влилося молоде фронтове покоління — люди, обпалені боями, сповнені бажання розповісти про пережите і навіки закарбоване в серці. Серед поетичних книг другої половини 40-х років поряд з тими, що належали старшим і досвідченим майстрам пера (» Мати» Рильського, «І рости, і діяти» П. Тичини, «Зелений світ». Сосюри, «Англійські враження» Бажана, «Молодість брата» Л. Первомайського), — збірки поетів-фронтовиків П. Воронька,. Швеця, О. Підсухи, Я. Шпорти, П. Дорошенка,. Білоуса. 109 літераторів тодішнього складу Спілки письменників України впродовж війни перебували в діючій армії та партизанських загонах.

Понад 40 чоловік загинули, 19 стали Героями Радянського Союзу. У другій половині 40-х років українська проза широко відображала героїку відбудови і прагнула правдивіше окреслити основну постать тої напруженої доби — людину-сучасника, що самовіддано працювала в місті або в селі. Велику увагу критики й читачів у повоєнний час привернули перша і друга книги роману-хроніки Стельмаха «Велика рідня» — «На нашій землі», «Великі перемоги», роман «Хліб і сіль», повісті О. Довженка — «Зачарована Десна» (1956), «Повість полум’яних літ» (1957), «Поема про море» (1957) — цілісна ліро-епічна, героїко-романтична панорама життя українського народу XX ст. У суспільно-політичному житті вже відчувався дух «холодної війни», атомних погроз, проливалася кров на західних землях України. Тавро політичної неблагонадійності падало на всіх, хто перебував в окупації; сталінщина зневажала людські права і свободи. Серйозними, хоч і штучно внесеними, деформаціями був позначений і літературний процес. Викривлене, часто до протилежного, трактування художніх творів, необгрунтовані звинувачення письменників, наклеювання політичних ярликів, цілі кампанії з «викриття» націоналізму — це характерні ознаки літературного процесу 40-х — 50-х pp. Шельмуванню були піддані «Слово про рідну матір» Рильського, романи «Жива вода» Ю. Яновського, «Вони не пройшли» Ю. Смолича, поезія «Любіть Україну». Сосюри. Критика кращих творів справляла шкідливий і гальмівний вплив на розвиток літератури повоєнних років. Внаслідок усього цього в літературі відчувається слабкість дослідницьких, аналітико-психологічних спрямувань, ласування перед об’єктивною правдою дійсності, декларативність, описовість, зовнішня панорамність, приглушення особистісного начала, збідненість ліризму.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 40-50-х років ХХ століття. Літературний процес — це багатогранне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо. Обумовлюється літературний процес багатьма факторами мистецького і суспільного порядку, зокрема інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні країни чи в певному культурному центрі. Культурними і духовними осередками нашого народу були не тільки відомі адміністративно-культурні центри України (Київ, Львів, Харків та ін.), а й місця, що знаходились за її межами. Так, у XX столітті українська демократична література розвивались не в Україні, а переважно в західній діаспорі. Літературне життя певної епохи здебільшого залежить від розуміння самого поняття літератури, її функцій і призначення. У тоталітарному суспільстві мистецтво було зведене до ролі слухняного ідеологічного інструмента, а митці ставали безвідмовними „гвинтиками” державної машини. Розглядаючи тенденції літературного розвитку в умовах тоталітаризму, можна підкреслити, що певних успіхів досягли лише ті митці, які постійно протистояли системі, сповідуючи власні життєві та художні принципи. Після виходу в квітні 1932 р.

постанови ЦК ВКП(б) про ліквідацію літературних угруповань і створення Спілки радянських письменників митці різних світоглядних і естетичних орієнтацій були позбавлені не тільки своїх видань, а й можливості висловлювати й відстоювати свої творчі принципи. Ситуація ускладнювалася тим, що українське мистецтво розвивалося в умовах майже цілковитої ізоляції від світових художніх процесів і тенденцій. Українська культура мала орієнтуватися на марксизм як на „єдино вірне” вчення. Водночас все робилося для того, щоб розірвати зв’язки народу з українською літературною і культурною традицією. Під забороною опинилися найвизначніші праці українських істориків, літературознавців і мистецтвознавців.

З підручників історії літератури зникли імена видатних письменників, а ті, що залишилися, навіть Т. Шевченко, І. Франко та Леся Українка, дбайливо просіювалися крізь ідеологічне сито. Внаслідок репресій 30-х pp. українська література зазнала величезних втрат. Тож початок Великої Вітчизняної війни спричинив різні настрої. Більшість митців України відгукнулась на воєнні події з патріотичним піднесенням і закликами звільнити рідну землю від загарбників. У пресі і по радіо звучали гнівні промови і гучні заклики до боротьби. Але більшість української інтелігенції, особливо ті її представники, хто на собі відчув більшовицький терор або знав про його масштаби, усвідомлювала, що ні фашистський, ні сталінський режими не сприятимуть розвиткові української культури. Патріотичні твори українських літераторів з’явилися на газетних шпальтах уже 23-24 червня 1941 р. У „Правде” було вміщено мовою оригіналу „Ми йдемо на бій” Павла Тичини, по радіо читали „Клятву” Миколи Бажана.

Звучали поезії Рильського і Л. Первомайського. Частина письменників знаходилась в евакуації, дехто з різних причин залишався на окупованій території. Спілка письменників України, деякі редакції та видавництва перебували в Уфі. 109 членів Спілки письменників України перебувало на фронті. Багато з них активно співробітничали в республіканських, фронтових періодичних виданнях. Зрозуміло, що в грізний час війни об’єктивно і суб’єктивно виступило наперед закличне, агітаційне призначення літератури, яка розглядалася всіма, передусім, як натхненник боротьби проти ворога, „організатор почуттів мас” під гаслом „Все для фронту, все для Перемоги!” На передній план в прозі й поезії виступило слово, безпосередньо звернене до читача й слухача, призначене для масового сприймання. З кінця 1941 до середини 1944 р. українською мовою транслювалися радіопередачі з Москви, налагодила роботу радіостанція ім. Тараса Шевченка в Саратові, з травня 1943 по лютий 1944 р. діяла пересувна прифронтова радіостанція „Дніпро”.

В листопаді 1941 і серпні 1942 pp. українські письменники виступали на антифашистських мітингах представників українського народу у Саратові, а в травні 1943 р. — у Москві і, нарешті, в лютому 1944 р. — у визволеному Києві. Одним із провідних літературних жанрів була в ці роки публіцистика.

З часом приходитиме і суто художнє осмислення подій, поряд із публіцистикою, нарисами, агітаційною поезією, фронтовою сатирою з’являтимуться і великі поетичні та прозові твори — цикли, поеми, повісті, романи, а головне — воєнна література ставатиме різноманітнішою, багатшою узагальнюючими підходами, позбуватиметься поширених напочатку штучної романтизації, поверхового схематизму. Та все ж закономірно, що спочатку мали перевагу ті жанри й форми, в основі яких лежить враження, а не зображення,— на повну силу розвивається, наприклад, лірика (вірш і пісня, балада і елегія), особливого поширення набуває такий її різновид, як послання. Публіцистика стає, сказати б, всездатним і всюдисущим жанром. До нарису, статті, репортажу, портретної зарисовки, які, поряд із виховною й агітаційною, виконували й необхідну інформаційно-літописну місію, здійснювали сатирично-викривальні завдання (фейлетони, памфлети) вдавалося чимало літераторів. В Уфі з грудня 1941 р. виходять українською мовою літературні щотижневики; українські письменники редагують більшість українських творів, написаних у цей період. Було видрукувано дві книги альманаху „Україна в огні” та одну книгу під назвою „Україна визволяється”. Досить оперативно виходили невеликі книжечки серії „Фронт і тил”. Видавнича діяльність не обмежувалася лише новинками, великими накладами випускалися твори української класики, зокрема Т. Шевченка, І. Франка, Коцюбинського, Лесі Українки.

Українські видання з’являлися і на окупованій території. Письменник-емігрант Ю. Шевельов так характеризував настрої того часу: „У ті перші місяці окупації мало було відомо про природу німецького режиму. Совєтська пропаганда говорила про нього багато правди, але через те, що говорилося з цього джерела, віри не йнято. Здавалося невірогідним, що на заході міг народитися близнюк совєтської системи”. Терор проти українських діячів на окупованій території чимдалі дужчав. Українські видання в Києві („Українське слово”, „Литаври”) були закриті, а їх організатори, зокрема О. Теліга, І. Ірлявський, знищені гестапо.

У Харкові вийшло три номери журналу „Український засів” (останній, четвертий, у Єлисаветграді). Центром українського культурного життя залишався Львів. Тут діяло „Українське видавництво”, де випускалися навіть твори репресованих та заборонених тоді письменників; публікувався місячник „Наші дні”. Українські видання функціонували також у Празі, Берліні та Кракові, а це значило, що, незважаючи на утиски, українська література все ж продовжувала розвиватися й на окупованій території. Проте підсилення терору змусило емігрувати цілу когорту українських митців. У повоєнний період на звільненій від ворога території посилились цензурні утиски та ідеологічний нагляд за літераторами. Посилилась боротьба радянської влади з „українським буржуазним націоналізмом”.

Упродовж воєнних років було створено такі твори, як „Україна в огні” О. Довженка, „Похорон друга” П. Тичини, „Ярослав Мудрий” І. Кочерги тощо. Зросли і зміцніли молоді письменники воєнного й повоєнного періоду. У повоєнний період відновилася літературна періодика: „Літературна газета”, „Радянське мистецтво”, „Радянська література” (згодом— „Вітчизна”), „Дніпро”, „Радянський Львів”, „Советская Украина”. У 1948 p. відбувся II з’їзд письменників України. Проте значно жорстокішим ставав ідеологічний тиск майже на всіх талановитих українських митців. Розгромні постанови ЦК КП(б)У стосувались „Нарисів історії української літератури” та журналів „Вітчизна” та „Перець”. Утисків зазнали такі українські письменники, як Яновський, Сенченко, Панч, Сосюра, Голованівський, оскільки в своїх творах вони начебто виявляли ворожу ідеологію.

Фінальні роки сталінського режиму характеризувались реакційними утисками літератури й мистецтва. Представники української інтелігенції в еміграції намагались згуртувати всі мистецькі сили навколо єдиного центру. Найяскравішою сторінкою українського літературного процесу 40-50-х pp. було заснування восени 1945 р. мистецького українського руху (МУРу), який об’єднав письменників-емігрантів. МУР вважав, що вся українська література в еміграції має спільне ідеологічне підґрунтя. До МУРу увійшла плеяда талановитих українських письменників —У. Самчук, І. Багряний,. Барка, Т. Гриневичева, Ю. Клен, О. Лятуринська, Є.

Маланюк, Орест, С Гординський, Ю. Шевельов та ін. Об’єднання налагодило видавничу діяльність, у 1946 р. виходив друком альманах „МУР”. Але через фінансові проблеми всі його видання були неперіодичними. Серед перших газет і журналів повоєнної еміграції слід назвати „Рідне слово”, „Українську трибуну” (Мюнхен), „Заграву”, „Неділю” (Авгсбург), „Літературно-науковий вісник” (Гайденава), „Українські вісті” (Ульм), „Час” (Фюрст); у Зальцбурзі виходив журнал „Литаври”. Чи не найбільш представницькою була „Арка” (Мюнхен), яка проіснувала два роки (1947-1948 pp.). Тут з’являлися художні твори, критичні огляди, рецензії, філософські, мистецтвознавчі, культурологічні статті. З 1954 р. в Ганновері за редакцією І. Костецького та І. Сапіги виходив журнал „Україна і світ”, у Філадельфії видавався часопис „Київ”. Поставлена МУ Ром проблема „ великої літератури ” (таку назву мала доповідь Уласа Самчука на першому з’їзді) закликала письменників служити національній ідеї. МУР об’єднав письменників різних світоглядних естетичних орієнтацій. Усе це спричинило постійну боротьбу різних течій та груп, а надалі й розкол.

Першим виявом такого розпаду стало утворення групи „Світання”, яка почала видавати однойменний літературний альманах. Полеміка між МУРом та „Світанням” та їх редакторами тривала близько року. Незабаром масова еміграція за океан спричинила згортання творчої активності, занепад видавництв (тут позначилась і тогочасна грошова реформа в Німеччині).

За океаном у 1949 р. українські митці об’єднались навколо Українського літературно-мистецького клубу. А в 1954 р. відбулися установчі збори Об’єднання українських письменників „Слово”, яке об’єднало всі мистецькі сили в еміграції.

В 50-х pp. почала активно діяти Українська вільна Академія наук. За перші десять років її існування вийшло понад двадцять книжок українською мовою, були проведені наукові конференції, диспути, започаткована архівно-пошукова робота. В Україні в повоєнний період митці зазнавали всебічних нападок та критики. їх звинувачували в „українському буржуазному націоналізмі” та „космополітизмі”. У центрі уваги тогочасної літератури було парадне зображення війни, радісне уславлення перемоги. Мажорні нотки звучали і в творах на сучасну тему. Тогочасна література характеризується схематизмом і декларативністю.

В суспільстві панувала атмосфера доносів і переслідувань, партійної регламентації духовного, особистого життя людини. Колишні полонені, мільйони людей, котрі перебували на окупованій території, зазнавали утисків і репресій. Літературній критиці була відведена роль ідеологічного цензора, вироки якого часто бували нещадними.

Вульгарні трактування стосувалися не лише сучасної літератури, а й класичної спадщини. Схожі тенденції спостерігались не лише в літературі, айв образотворчому, музичному, театральному мистецтві. Творчі експерименти і стильові пошуки в усіх видах мистецтва заборонялися. Художнє новаторство, яке постійно декларувалося як невід’ємна риса соціалістичного реалізму, насправді було чужим йому. Всі види мистецтва, навіть музика, підлягали „виробничому” спрямуванню.

Проте і в цей час з’являлися високомистецькі твори — цикл ескізів. Петрицького до мультфільму „Ніч перед Різдвом”, полотна О. Шовкуненка, графіка. Касіяна, живопис Т. Яблонської, Глущенка,. Трохименка, Дерегуса та ін.

На ці роки припадає пора творчого розквіту талановитої народної художниці Катерини Білокур.

Серед музичних творів варто відзначити Другу симфонію Б. Лятошинського, балет. Данькевича „Лілея”. Після розгрому „Березолю” Леся Курбаса, усунення з театрального життя багатьох театральних діячів український театр перебував на межі застою.

І хоча в повоєнний час творили такі визначні митці, як Крушельницький, І. Мар’яненко, Г.

Юра,. Бучма, проте примітивний репертуар і постійні заборони не дозволяли в повній мірі розкритися їхнім талантам. Вульгарно перекручена „система.

Станіславського” знищила все розмаїття сценічних форм. Та вже у грудні 1954 р. на II Всесоюзному з’їзді радянських письменників у виступах Рильського, О. Довженка, О. Гончара, деяких російських, білоруських письменників було засуджено концепцію „ідеального героя” та прояви лакування дійсності. Проте соціалістичного реалізму й надалі сковували українських митців. Реабілітація торкнулася лише частини репресованих письменників. Хвильовий, Семенко, Йогансен,. Підмогильний,. Винниченко та багато інших залишалися забороненими. Замовчувалася й творчість представників української діаспори. Особливості літературного процесу воєнних літ цілковито залежали від екстремальних умов часу. В українській літературі цього періоду головною стає тема Батьківщини, проте трактована вона була в дусі тогочасної тоталітарної ідеології. Хоча характерними були і спалахи інтимної лірики, яка за силою, щирістю, проникливістю відтворення почуттів, таких як кохання, вірність, жертовність материнської, синівської, подружньої любові, тривога й чекання, по суті, не має собі рівних в поезії як довоєнних, так і повоєнних років. Активізується у воєнні роки і сатира, різноманітні форми її виявлення знаходимо й у поетичних та прозових книжках, численних публікаціях у пресі, зокрема у своєрідних агітаційно-сатиричних вікнах газет, у плакатах, у спеціальних радіопередачах, в естрадно-театральному втіленні тощо (наприклад, дотепні лаконічні, побудовані в дусі народних анекдотів фейлетони П. Панча із збірок „Зозуля” та „Кортить курці просо”, дошкульні сатиричні деталі чи добродушні гумористичні, або, навпаки, глузливі, в дусі листа запорожців турецькому султанові, інтонації у таких новелах Ю. Яновського, як „Генерал Макодзьоба”, і, нарешті, славнозвісна „Зенітка” Остапа Вишні). Починаючи з другої половини війни, відбувається тематично-проблемне, жанрово-стильове і в цілому реалістичне збагачення художньої творчості, її героя. Література воєнних років здебільшого зосередила свою увагу не на новаторстві та експерименті. Передусім змінилася роль автора, який перетворювався із спостерігача на свідка та учасника подій. Зміцнюються психологічні та епічні основи лірики, ширшає масштаб узагальнень, з’являються народнопісенні, романтичні, символічні образи. Органічно переплелися високі почуття гніву, болю, страждання і гідності, гордості за свій народ у поетичному шедеврі П. Тичини „Я утверждаюсь!” (1943 p.). Глибинно національні, що торкають найсокровенніші струни душі, переживання сповнюють цикл. Малишка „Україно моя”: Зрештою, у багатьох українських поетів є написаний у ті роки бодай один твір, що ввійшов золотим рядком у скарбницю нашої поезії. А, якщо додати сюди справжні художні витвори з цієї теми поетів еміграції — Є.

Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича, Б. Кравціва та інших, загальна картина постане справді гідною. Варто згадати також українську поезію антифашистського Опору — це яскравий ще не достатньо досліджений феномен. Слідом за фронтовою лірикою з’являлися й епічні полотна, де вирізнялися поеми П. Тичини „Похорон друга” (1942 p.), M. Рильського „Жага” (1942 p.), M. Бажана „Данило Галицький” (1942 p.),. Сосюри „Мій син” (1942-1944 pp.),. Малишка „Полонянка” (1942 p.),. Швеця „Галька” (1945 p.). Це були переважно ліричні, лірико-епічні поеми патріотичної та гуманістичної тематики, сповнені особистими почуттями авторів. У роки війни фактично народився як письменник — прозаїк і публіцист О. Довженко. Його пристрасні яскраві оповідання на воєнну тему („Ніч перед боєм”, „Стій, смерть, зупинись!”, „Відступник”, „На колючому дроті”, „Мати”) здобули широку популярність. Вони друкувались у пресі і читались по радіо. Об’ємніше висвітлення героїчного подвигу народу здійснювалося й іншими письменниками, хоча творів „великої” прози (романів та повістей) упродовж 1941-1945 pp. створено й опубліковано було небагато. З надзвичайною силою література воєнних років піднесла образ Матері, поєднавши в ньому і тему жінки-матері з її болями, стражданнями, вболіваннями за долю дітей, і тему матері-України, яка чекає своїх синів-визволителів. Цей величний образ відтворено в поезії Рильського („Слово про рідну матір”), П. Тичини („Матері забуть не можу”),. Малишка (цикл „Україно моя”), оповідань О. Довженка („Мати”), Ю. Яновського („Син”), П. Панча („Мати”),. Козаченка („В дорозі”) та творів багатьох інших письменників. Творчість письменників воєнних літ спиралася на традиції вітчизняних класиків XIX століття, на досвід полум’яних гуманістів попередніх епох. Письменники зверталися до народних джерел, фольклору, возвеличували героїчні традиції, утверджували національну гордість. Проте всієї правди тогочасного життя письменники розповісти не могли. Заборонено було висвітлювати правду війни, що мільйони людей не повернулися з фронтів, багато стали інвалідами. Усе лежало в руїнах, в усьому відчувалася нестача — нестача хліба, палива, транспорту, шкіл і підручників.

На західних землях точилася національно-визвольна війна, яка також приносила великі людські жертви. А всередині країни посилювався ідеологічний прес. У 40-х й першій половині 50-х pp. у всіх „радянських” національних літературах з’явилось тяжіння до роману-епопеї, творення широкої панорами життя народу. В українській прозі саме в цей час публікують свої романи-епопеї Стельмах („Велика рідня”), О. Гончар („Таврія”),. Головко („Артем Гармаш”), Ю. Смолич („Світанок над морем”), П. Козланюк („Юрко Крук”). Література повоєнного періоду поповнюється новими жанрами. Поезія поповнилась ліро-епічною поемою, героїчною баладою, віршованою повістю, ліричним циклом і чималою кількістю різновидів лірики, зокрема філософсько-медитативної. У прозі розвиваються як оповідання, так і епопея, набувають поширення історичний роман, художня документалістика, „підліткова” повість, з’являється нове в пригодницькому жанрі. Проте, хоча й були зрушення й окремі досягнення, загальна картина літератури першого повоєнного десятиліття була малояскравою і схематичною. Великій кількості творів літератури повоєнного часу бракувало активної уваги до людської особистості, не розкривалась у них достатньою мірою й авторська особистість. Зміни в літературному процесі України з’являються лише на кінець 50-х pp. у зв’язку з потеплінням суспільної атмосфери після смерті Сталіна та викриттям культу його особи. В літературі того періоду з’явились гуманістичні тенденції, аналітика та людинознавчий пафос. Робоча навчальна програма з дисципліни Історія української літератури (ХХ ст.) Для спеціальності 030501 — українська мова та література Факультет філологічний.

Особливості літературного процесу в екстремальних умовах другої світової війни. Майже третина українських письменників перебувала на фронті, в партизанських загонах, багато з них загинули смертю хоробрих.

Окупація України гітлерівцями. Евакуація Спілки письменників України в Уфу. Болісне сприйняття митцями окупації рідної землі, трагічного становища народу. Поезія. Роди, види, жанри. Піднесення понівеченої тоталітаризмом, але незнищенної національної свідомості в творах українських письменників. Виразність виявлення соціального, морально-етичного, філософського осягнення теми війни з фашизмом. Розвиток патріотичних мотивів у поезії. Оперативність поезії: поява патріотичних віршів на сторінках преси уже 23—24 червня 1941 р. (“Ми йдемо на бій” П.Тичини подано мовою оригіналу в “Правде”, по радіо прозвучала “Клятва” М.Бажана). Два напрямки у розробці патріотичної поеми. Перший – витриманий в ключі тоталітарної ідеології “радянського патріотизму”, другий – звернення українських письменників не так до “радянського”, як до українського патріотизму: “Україно моя”.Малишка, “Голос Матері”, “В безсонну ніч (Думи про Україну)”, “Матері забуть не можу” П.Тичини, “Слово про рідну матір” М.Рильського, “Любіть Україну”.Сосюри, “Земля” Л.Героїко-трагедійний пафос творів. Офіційна влада, у найтяжчі місяці 1942 року усвідомивши трагізм обставин, змушена була поступитись “класовим принципом” і примиритись із такою ситуацією. Домінуючою постає лірика. Публіцистично-викривальні вірші. Розвінчання в них людиноненависництва, мілітаризму, страхітливих планів світового панування фашизму, заклики до непримиренної боротьби, ствердження віри в перемогу. Поширення жанрових форм послання, листа героїко-патріотичної пісні. Відтворення сучасного й історичного минулого українського народу у філософсько-медитативній ліриці. Утвердження безсмертя народу в боротьбі за свободу рідної землі (“Я утверждаюсь!” П.Тичини, “Слово про рідну матір” М.Рильського). Широка розробка партизанської теми. Публікації віршів про партизанську боротьбу у газеті “За радянську Україну” М.Бажана,.Малишка, М.Стельмаха, поета-партизана Платона Воронька. Народження у вогні партизанської війни книги “До зброї” талановитого поета М.Шпака, замученого в катівні гестапо. Викриття фашизму в сатиричній поезії, заснованій на традиціях сміхової культури народу, класичної літератури. Жанр памфлету, віршованого фейлетону, байки. Поетичні замальовки буднів фронтового життя людей мирних професій – теслярів, куховарів, конюхів і ін., котрі також творили воєнний подвиг (“Теслярі”, “Куховар”, “Маруся”.Малишка, “Тесля” М.Нагнибіди та ін.) Мотиви мирної праці, відбудови в поезії на останньому етапі війни (“Будівничий” М.Бажана, “Хата” І.Неходи, “Після боїв” Л.Первомайського). Героїчні мотиви в поезії О.Ольжича, О.Теліги, інших авторів, що відстоювала ідеї українського патріотизму всупереч більшовицькій та фашистській ідеології. Спалах інтимної лірики. Творче використання в ній поетики народної пісні для вираження вірності коханню, щемлячих почуттів тривоги, чекання розлучених війною людей.

Епічні жанри. Поема, балада… Героїко-філософська поема-симфонія “Похорон друга” П.Тичини. Героїчна симфонія-поема “Сини”.поеми “Мандрівка в молодість”, “Жага” М.Рильського. Поеми на історичну тему — “Данило Галицький” М.Бажана… Поеми.Сосюри “Мій син”, “Син України”, праця над закінченням поеми “Мазепа”. Жанр героїчної балади (“Балада про подвиг” М.Бажана). Віршована сатира й гумор. Гумор і сатира в українській поезії в роки війни. Піднесення сміхових жанрів у поезії в повоєнні роки. Чимале розмаїття жанрових різновидів: гумористичний і сатиричний вірш, віршований фейлетон, байка, сатиричний вірш-послання. Згубне позначення на розвитку віршованої сатири й гумору партійних настанов та регламентацій, передовсім постанови ЦК КП(б)У “Про журнал сатири і гумору “Перець” (1946). Талановиті письменники – сатирики, гумористи — все ж пробивали собі дорогу до читача (С.Олійник,.Воскрекасенко,.Іванович,.Білоус, П.Сліпчук, М.Годованець та ін.), йдучи шляхом розвитку багатих традицій сміхової культури українського народу, традицій класичної сатирико-гумористичної літератури. Продовження осмислення подій війни. Підсумкові книги воєнної лірики М.Бажана,.Малишка, Л.Первомайського, П.Усенка, М.Стельмаха,.Крижанівського, М.Нагнибіди. Прихід юних талантів —.Павличко, Р.Братунь, Т.Коломієць та інших. Новелістика Ю.Яновського (“Земля батьків”, 1944), О.Копиленка (“Невтомне життя”, 1945). Своєрідність малої прози О.Довженка, її ідейна наснаженість, художня сила. Прагнення письменника осягнути і розкрити широчінь душі українського народу. Вражаючі суворою правдивістю романтично-експресивні оповідання “Незабутнє”, “Ніч перед боєм”, “Стій, смерть, зупинись!”, “Відступник”, “На колючому дроті” (1942), “Мати” (1943). Перші взірці великої прози про війну. Повісті О.Довженка “Україна в огні” (1943), “Повість полум’яних літ” (1945). Повісті побачили світ тільки після смерті автора. Гострота, драматизм зображення письменником горьованої правди окупованої України в повісті “Україна в огні” розгнівили Сталіна, і він особисто її заборонив, до того ж навісив на письменника ярлик буржуазного націоналіста. Відтворення героїчного подвигу народу, спроба дати ширше художнє осмислення воєнної дійсності в романах, повістях. Повісті Л.Смілянського “Золоті ворота”, “Дума про Кравчиху” (1942), “Софія” (1944), “Зеленогорський хрест” (1945) та роман “Євшан-зілля” (1943). Романи Н.Рибака “Зброя з нами” (1943),.Скляренка “Україна кличе” (1943),.Козаченка “Ціна життя” (1945) та інші. “Велика проза” про війну першого мирного десятиріччя. Настанова осягнути тему війни вшир, за рахунок нових тематичних та проблемних аспектів, збагачення сюжетології, індивідуалізації образів-характерів. Багатоплановість, здебільш описова панорамність роману-трилогії.Собка “Шлях зорі”, дилогії “Чорноморці”.Кучера. Документальна проза: повість О.Гончара “Земля гуде” (1947), мемуарні твори командирів партизанських загонів –.А.Ковпака, О.Ф.Федорова, П.П.Вершигори. Успіхи прози на рівні поглиблення психологізму, проникнення у світ людської душі: повісті І.Багмута “Записки солдата” (1947),.Козаченка “Серце матері” (1947), Л.Серпіліна “Світанок” (1947). Лірична наснаженість повістей. Проза про всенародну боротьбу проти фашизму в роки гітлерівської окупації (В.Козаченко, Ю.Збанацький, Я.Баш). Здобутки і прорахунки прози в зображенні подій війни. Розвиток роману-епопеї. “Таврія” О.Гончара. “Велика рідня” М.Стельмаха, “Світанок над морем” Ю.Смолича, “Артем Гармаш”.Головка, “Юрко Крук” П.Козланюка. Поглибленість художнього історизму, соціально-психологічного аналізу, вивільнення від описовості, ілюстративності. Вразливі місця в прозі: численні твори на так звані теми “робітничі”, “колгоспні”, зумовлені коньюнктурними та догматичними впливами. Спрощеність, схематизм в осягненні духовного світу людської особистості. Негативний вплив на розвиток прози вульгарно-соціалогічної заідеологізованої критики. Збагачення тематики в українській прозі з другої половини 50-х років. Глибше естетичне осмислення щоденного буття, буднів людини, її побуту. Тенденція глибшого розкриття впливу обставин війни на моральне самовизначення людини, її героїки на фронті, в партизанських загонах.

Відображення поведінки та переживання людей у жорстоких обставинах оточення, полону, репатріації, гітлерівських концтаборів (“Дума про невмирущого” (1957) П.Загребельного, “Син капітана” (1958).Дімарова, “Єдина” (1959) Ю.Збанацького, “Гарячі руки” (1960),.Козаченка, “Його прізвище невідоме” (1958) П.Автомонова, “Незакінчений політ” (1958).Хорунжого. Утвердження ліризму як стильової тенденції української прози (О.Гончар: “Прапороносці”, “Щоб світився вогник”, новели, оповідання “Соняшники”, “Чари-камиші”). Внесок у розвиток лірично-психологічної прози початкуючих новелістів – “Чайки летять на схід” (1955) І.Чендея, “З пісень життя” (1957).Бабляка, “Червона скеля” (1958) П.Гуріненка, “Прут несе кригу” (1958) Р.Іваничука, “Рідна сторона” (1956).Земляка. Сатира, гумор. Повернення в письменницькі ряди Остапа Вишні.

Класичні взірці усмішки – “Зенітка”, “Бліц-кріг”, “Географія”. Вираження народного оптимізму, презирства і ненависті до ворога.

Розвиток жанрів – сатиричне оповідання, фейлетон, памфлет, гумореска, усмішка. Визначення ідейно-естетичного рівня гумору та сатири публікаціями Остапа Вишні, Ф.Маківчука, О.Ковіньки. Звернення до гумору й сатири П.Панча, Ю.Яновського, О.Корнійчука, Ю.Мартича. Набутки української прози, що творилася поза тереном України (“Сад Гетсиманський”, “Тигролови”, “Морітурі”, “Розгром” І.Багряного; трилогія “Ост”, “Юність Василя Шеремета” У.Самчука).

Драматургія. Тяжкі умови роботи українських театрів у роки війни. Перший відгук на воєнні події – публіцистично-гаслова п’єса О.Корнійчука “Партизани в степах України”, поставлена багатьма українськими театрами, евакуйованими в глибокий тил 1941 р. П’єса О.Корнійчука “Фронт” (1942). Найважливіші проблеми в п’єсі – успіхи і невдачі в Радянській Армії. Переклади п’єси китайською, англійською, російською мовами, успішна постановка твору в зарубіжних театрах. Розробка О.Корнійчуком в повоєнні роки канонізованих соцреалізмом теми “нового міста” (“Макар Діброва”, 1948), теми “колгоспного села” (“Приїздіть у Дзвонкове”, 1947, “Калиновий гай”, 1950). Неухильне дотримування автором одноплощинності конфліктів, що оберталася обмеженістю драматичного дійства, схематизмом, відступами від життєвої правди.

Канонізація комуністичної моралі, возвеличення звершень в СРСР і замовчування ціни тих звершень О.Корнійчуком у п’єсах “Крила”, “Чому посміхалися зорі”, “Пам’ять серця”, “Сторінки щоденника”. Інтенсивна праця у час війни І.Кочерги. П’єси “Чаша (1942), “Нічна тривога” (1942), “Китайський флакон” (1944). Історична драма “Ярослав Мудрий” (1944—1946). Співзвучність проблематики драми з проблемами воєнного часу. Напружена праця І.Кочерги над драматичною поемою про Т.Шевченка “Пророк”.

Складність розвитку драматургії в повоєнне десятиліття. Труднощі поступу, пов’язані з тенденцією до безконфліктності, публіцистичності, тяжіння до “виробничих” проблем. Слабкість і звуженість драматичних конфліктів. Художні звершення в драматургії. Поворот драматургії до глибшого аналітичного осягнення дійсності, філософської наснаженості, естетичної яскравості. Жанрова різноманітність драматургії: психологічна драма, трагедія, сатирична комедія. П’єси історико-біографічного жанру (відтворення образів Шевченка, Франка, Лесі Українки). П’єси про героїзм, мужність, небувалі жорстокі випробування, які випали на долю людини в боротьбі з фашизмом (“Генерал Ватутін” Л.Дмитерка. “Ластівка” Л.Смілянського, “Професор Буйко” Я.Баша, “Під золотим орлом” Я.Галана, “Нескорена полтавчанка” П.Лубенського). Морально-етична проблематика в драматургії (“Дочка прокурора” Ю.Яновського, “Не називаючи прізвищ”.Минка). Прояви творчого згасання драматургії під тиском ідеологізації. Віршована драма Л.Дмитерка “Навіки разом”, де вславляється дружба “старшого” та “меншого” “народів-братів”, сакралізується Переяславська рада, ганьбляться “вороги народу”, зокрема, гетьман І.Виговський. Драма “Арсенал”.Суходольського, у якій викривалося “зрадників” і “запроданців” Винниченка, Петлюру, демократичну Центральну Раду. П’єса О.Довженка “Життя в цвіту”, перероблена з кіносценарію “Мічурін”. Тенденції утвердження в п’єсі ідеї насильницької переробки світу на соціалістичний взірець. Літературознавство, критика. Відсутність в перший рік війни літературно-критичних матеріалів узагальненого характеру. Вихід літературознавчої книжки-нарису Л.Новиченка про творчість М.Рильського “Повість про поета” (1942). Публікація кореспонденцій, замальовок про участь письменників у воєнному житті в партійній та фронтовій пресі, оскільки “Літературна газета” припинила своє існування. Поява перших статей узагальнено-критичного характеру в журналі “Українська література”, починаючи з 3 – 4-го номера 1942 року. Позначення в них кон’юнктури часу: (боротьба з українськими буржуазними націоналістами, монархістами, з Центральною Радою, насаджувачами німецької культури, бачення розвитку української літератури в утвердженні соцреалізму). Вихід у світ “Нарису історії української літератури” (1945). Нищівна критика “Нарису…” в спеціально прийнятій постанові ЦК КП(б)У 1946 р. як шкідливого, перейнятого “буржуазно-націоналістичним духом”, перекрученнями “марксистсько-ленінського розуміння історії української літератури”. Вилучення “Нарису…” з книжкового набору. Гоніння на його авторів. Заміна партійними постановами з питань мистецтва, літератури ролі професійної критики. Розмивання самого уявлення про літературу, нівеляція мистецьких особливостей, прояви відвертого вандалізму в сфері духовності. Регламентація академічного літературознавства ідеологічними приписами. Історія української літератури: У 2 т. – Т. 1. –., 1954. 2. –., 1956. Типова ідеологічна версія літературної історії. Подання специфічних питань художньої творчості з точки зору політики.

Вульгарне, спрощене трактування літератури як одного із ідеологічних надбудовних явищ. Здійснення періодизації відповідно до “марксистського вчення” про соціально-економічні формації (література доби феодалізму, капіталізму, часів індустріалізації, періоду колективізації сільського господарства тощо…) Відсутність глибоких теоретичних досліджень у літературознавстві, яке підганялося під “суспільні завдання”, тобто розвивалося відповідно до приписів тоталітарного режиму. Поміркованість і заідеологізованість поточної критики. Ілюстративне уявлення про літературу. Піднесеність українського літературознавства, критики в 50-х роках. Видання монографій, присвячених класикам (про Т.Шевченка – І.Пільгука, Є.Шабліовського, Ю.Івакіна); (про І.Франка – І.Басса, О.Білецького, О.Кисельова, Ю.Кобилецького,.Шаховського,.Щурата). Монографічні дослідження про інших класиків: про І.Котляревського, Лесю Українку, М.Коцюбинського, Панаса Мирного, О.Кобилянську,.Стефаника, М.Черемшину, О.Маковея. Поява грунтовних досліджень про видатних митців сучасності – П.Тичину, М.Рильського,.Сосюру, М.Бажана,.Головка,.Малишка, Ю.Яновського, М.Куліша, М.Стельмаха та інших. Розробка проблем мови, стилю української літератури. Книги Л.Новиченка про П.Тичину,.Крижанівського про М.Рильського, Л.Коваленка про.Малишка – приклади вдумливого наукового підходу до осягнення літературних явищ. Українська література в зарубіжжі в період другої світової війни та в повоєнні роки.

Роль Празької поетичної школи (Є.Маланюк, О.Ольжич, Юрій Клен, Олена Теліга) в художньому осмисленні проблеми історичної долі України, національної свідомості українства, визволення України, будівництва суверенної української державності. Поезія та пісенність УПА (Української повстанської армії). Її значення в піднесенні національної свідомості, у ствердженні незборимості, незламності волі народу в боротьбі за свободу України. Мистецький український рух (МУР) – (1945—1949). Сформувався на західнонімецьких землях з “пражан” (У.Самчук, Є.Маланюк, Юрій Клен, Оксана Лятуринська), поетів Західної України — Б.Кравців,.Гординський, Ю.Косач та ін., наддніпрянців, котрі перебували здебільшого в таборах переміщених осіб. Бурхлива видавнича діяльність МУРу. Спроба МУРу об’єднати розпорошені сили української літератури. Сприяння наступному її розвиткові.

Заснування в 1954 р.

в США найвпливовішого об’єднання письменників, що знаходилися в еміграції, — “Слово”. Завдання організації – налагодити творчі контакти між розкиданими повсюдно українськими письменниками, щоб продовжити літературний процес на чужині. Творчі пошуки письменників-емігрантів (Є.Маланюк,.Барка, І.Багряний, У.Самчук, Орест та ін.) Нью-Йоркська поетична група (Б.Бойчук, Б.Рубчак, Ю.Тарнавський, Патриція Калина, Ю.Тернавський та ін.) Її роль у згуртуванні письменників-емігрантів, у повороті до естетичних критеріїв мистецтва, визнання його як самоцінного духовного явища. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 60–80-х РОКІВ ХХ ст. Пожвавлення літературного і загальнокультурного життя в Україні. Його зв’язок із “хрущовською відлигою”, а також із зрушеннями у соціальному, в культурно-мистецькому житті людства (крах колоніальної системи, виникнення опору в “соціалістичному таборі”). Студентські заворушення. Поява нових мистецьких форм. Авангардистські напрямки в літературі, мистецтві. Запровадження Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1961). Реабілітація цілого ряду репресованих письменників.

Повернення значної частини їхньої спадщини. Тимчасове послаблення цензури. Зміна короткочасної “хрущовської відлиги” брежнєвсько-сусловськими заморозками. Початок з 1965 року нових арештів письменників (І.Світличного, Є.Сверстюка, Ю.Бадзя, І.Калинця,.Стуса,.Захарченка, О.Різниченка, Т.Мельничука,.Рубана,.Марченка, О.Бердника та інших). Погромницький наступ цензури, тенденційної критики. Паплюження роману О.Гончара “Собор”. Відрив від плідної творчості Б.Антоненка-Давидовича, М.Лукаша, Г.Кочура, Михайлини Коцюбинської,.Іванисенка,.Голобородька. Понаддесятилітнє крушіння цензурою книжок Ліни Костенко, Вал. Шевчука. На 20 років затримано появу фільму Ю.Іллєнка, поставленого за кіноповістю І.Драча “Криниця для спраглих”. Політичне вбивство талановитого композитора.Івасюка. Гоніння критикою за відхилення від соцреалізму творів.Минка,.Павличка, Вал.Шевчука, ГригораТютюнника, Б.Харчука… Послаблення ідеологічного тиску на початку 60-х років. Активізація культурно-мистецького процесу в Україні. Відзначеня Ленінськими преміями “Поеми про море” О.Довженка, збірників “Троянди й виноград” та “Далекі небосхили” М.Рильського, трилогії М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров людська — не водиця”, “Хліб і сіль”, роману О.Гончара “Тронка”. Присудження перших Шевченківських премій: П.Тичині за вибрані твори в 3-х томах,.Сосюрі за збірки “Ластівки на сонці” та “Щастя сім’ї трудової”, Г.Тютюннику за роман “Вир”, Ірині Вільде за трилогію “Сестри Річинські”, М.Бажану за поему “Політ крізь бурю”, Зінаїді Тулуб за роман про Т.Шевченка “В степу безкраїм за Уралом”.

Виникнення нових перспективних тенденцій в літературному процесі 60-х років. Поглиблення гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, піднесення інтелектуально-філософського рівня, збагачення поетики, індивідуальних стилів. Бурхливий сплеск у літературному процесі 60-х років. Активний виклик шістдесятників декларативності, реєстративній описовості, змиренню з неправдою, догматизмом, відірваністю від загальнолюдських цінностей офіційній літературі соціалістичного реалізму (Д.Павличко, І.Драч, Л.Костенко, Б.Олійник,.Симоненко, М.Вінграновський,.Стус, І.Світличний,.Забаштанський, І.Дзюба,.Чорновіл, Михайлина Коцюбинська, Ю.Щербак,.Шевчук,.Дрозд, Р.Іваничук, Р.Федорів). Продуктивний вплив шістдесятників на утвердження в літературному процесі новаторських тенденцій, спрямованих на вирішення проблем зв’язку часів, історичної пам’яті як основи духовності людини, її єдності з рідною землею. Виступи шістдесятників проти манкуритизму, психології перекотиполя, моральної деградації. Спроби реабілітації сталінщини в роки брежнєвсько-сусловського “застою” з її орієнтацією на репресії. Смуга кампанії “розносів” середини 60-х років. Злива розправницьких статей, рецензій, знову арешти, концтабори, гулаги.

Найбільше арештів було 1972 року (І.Світличний, Є.Осадчий,.Сапеляк, М.Руденко,.Стус, І.Дзюба та інші). Під суд спроваджувались письменники за виступ, за листівку, за вірш. Піднесення у літературі протесту проти придушення брежнєвсько-сусловським режимом гуманістично-демократичних ідеалів, паплюження та фальсифікації історично-національних проблем. Втрати літератури в роки “застою”. Активні виступи письменників проти підрізання національних коренів у культурі, за надання українській мові статусу державності, осягнення концепцій української національної культури. Активна участь письменників з кінця 80-х років у розгортанні боротьби за державну незалежність. Створення з ініціативи письменницької громади Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка, Народного руху. Масовий вихід митців з КПРС. Поступове руйнування штучних догм соцреалізму, доки в кінці 80-х років вони не зазнають остаточного краху під тиском демократизації, гласності, наростаючого національного відродження. Тенденції до новаторського естетичного переосмислення та творчого використання здобутків модернізму, авангардизму після зняття з них ідеологічного табу. Утвердження тенденції творчого оновлення поезії, новаторської концепції про покликання літератури поетами-шістдесятниками. Виступи проти інерції поетичної думки, ілюстративно-кон’юнктурного віршоробства, догматичних приписів соцреалізму, за право митця відстоювати справедливість, честь і цінність кожної людини, пробуджувати національну самосвідомість народу, художньо осягати невичерпність багатств краси його душі. Вияв новаторських рис у творчості поетів-шістдесятників.Симоненка, М.Вінграновського, І.Драча, Б.Олійника, Р.Третьякова, Б.Нечерди,.Павличка, Ліни Костенко, котрі дебютували в 50-х роках.

На другу половину 60-х років припадають збірки І.Драча “Ніж у сонці”, “Соняшник”, “Протуберанці серця”,.Симоненка “Земне тяжіння”, М.Вінграновського “Атомні прелюди”, “100 поезій”,.Павличка “Гранослов” цикли віршів Ліни Костенко. Тяжіння поетів-шістдесятників до твлрчого переосмислення невичерпних надбань вітчизняної та світової культури. Звернення до мистецьких скарбів репресованих владою митців. Дебют поетів Київської школи у другій половині 60-х рр. (В.Голобородько, М.Воробйов,.Кордун, М.Саченко,.Рубан), котрим тоталітарна система припинила шлях у літературу десь на 20 років. Це ж стосувалося і письменників-дисидентів (В.Світличний,.Стус, І.Калинець).

Шістдесятники Б.Олійник,.Забаштанський спромоглися розкрити можливості свого таланту в 70-х рр. Жанрове розмаїття лірики (послання, пісня, сонет). “Табірна поезія” І.Гнатюка, І.Кочури,.Стуса. Виборювання в таборах.Стусом незалежності України. Сатира та гумор (С.Олійник,.Білоус, М.Карпенко). Неоднозначність явища шістдесятництва за творчими індивідуальностями та естетичними смаками, розмаїття їх стилів, тяжінь до течій модернізму, авангардизму, постмодернізму.

Увага до епічних та ліро-епічних форм – поеми, балади. Роман у віршах Л.Костенко “Маруся Чурай” – визначна подія у літературному процесі. Розповідь про народ, про його творчі сили, про велич і могутність його духовності, а також оповідь про трагічну долю митця на відповідальних і складних поворотах історії. Особливості художнього осягнення національної історії в романі у віршах ”Берестечко”. Вплив шістдесятників на представників старшого покоління, зумовлюючи оновлення їхньої творчості (М.Рильський, М.Бажан, Л.Первомайський, І.Муратов). Підтримка П.Г.Тичиною в процесі становлення поетів І.Драча, Б.Олійника,.Павличка. Захист П.Г. Тичиною.Павличка в зв’язку з появою його книжки “Правда кличе”, що була піддана розгромній критиці за викриття поетом “кривавого Торквемади” – Сталіна. Творчість поетів старших поколінь Максима Рильського, Павла Тичини, І.Виргана, Л.Первомайського, Петра Дорошка, поетів “фронтового призову” – Платона Воронька, Наума Тихого, Олександра Підсухи, Василя Швеця, Абрама Кацнельсона, Борислава Степанюка, Ростислава Братуня, Василя Бондаря, Миколи Петренка, Івана Савича. Завершення на початку 80-х років цілого етапу розвитку художньої свідомості, зумовленого лінією протистояння поетичної думки соціально-історичному злу. Відбиття лінії протистояння у всіх видах лірики -–громадській, інтимній, філософській. Інтенсивне піднесення поезії в другій половині 80-х років, зокрема під впливом оприлюднення поезії постшістдесятників, майже на два десятиліття вилученої із літературного життя (книги.Кордуна “Славія”, 1987; “Кущ вогню”, 1990; Воробйова “Пригадай на дорогу мені”, 1986; “Ожина обрію”, 1988; “Прогулянка одинцем”, 1990). Розкриття у 80-х роках самобутніх талантів Л.Талалая,.Затуливітра, П.Мовчана, Наталки Білоцерківець,.Буряка,.Іванова, М.Пасічника. Народження творів вільних від соціальної заангажованості, що була наріжним каменем естетики соцреалізму. Змалювання людини вільної у своєму самовияві, індивідума в усій неповторності властивого йому мислення і світовідчування, що зумовило стильове розмаїття. Авангардні пошуки, експериментування поетів-“вісімдесятників”. Активна творчість за кордоном в 60-х роках поетів-діаспори. Празька школа – Євген Маланюк, О.Стефанович, Н.Лівицька-Холона, Б.Кравців, Б.Нижанівська. Творчість в еміграції Івана Багряного, Вадима Лесича, Лідії Даленої та інших. Нью-Йоркська група – Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський.

Проза. Пробудження щирих письменницьких сподівань щодо загальносуспільних перемін в короткий і нетривкий період “хрущовської відлиги”, її поштовх до перегляду морально-етичних та естетичних цінностей. Література 40-60-х рр. ХХ ст. Воєнна та повоєнна література. Шістдесятництво. Зміст.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 40-50-х років ХХ століття. У тоталітарному суспільстві мистецтво було зведене до ролі слухняного ідеологічного інструмента, а митці ставали безвідмовними «гвинтиками» державної машини. Українська культура мала орієнтуватися на марксизм як на «єдино вірне» вчення. Водночас все робилося для того, щоб розірвати зв’язки народу з українською літературною і культурною традицією. Патріотичні твори українських літераторів з’явилися на газетних шпальтах уже 23-24 червня 1941 р. У «Правде» було вміщено мовою оригіналу «Ми йдемо на бій» Павла Тичини, по радіо читали «Клятву» Миколи Бажана. Зрозуміло, що в грізний час війни об’єктивно і суб’єктивно виступило наперед закличне, агітаційне призначення літератури, яка розглядалася всіма, передусім, як натхненник боротьби проти ворога, «організатор почуттів мас» під гаслом «Все для фронту, все для Перемоги!» На передній план в прозі й поезії виступило слово, безпосередньо звернене до читача й слухача, призначене для масового сприймання. діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». З часом приходитиме і суто художнє осмислення подій, поряд із публіцистикою, нарисами, агітаційною поезією, фронтовою сатирою з’являтимуться і великі поетичні та прозові твори — цикли, поеми, повісті, романи, а головне — воєнна література ставатиме різноманітнішою, багатшою узагальнюючими підходами, позбуватиметься поширених напочатку штучної романтизації, поверхового схематизму. Було видрукувано дві книги альманаху «Україна в огні» та одну книгу під назвою «Україна визволяється». Досить оперативно виходили невеликі книжечки серії «Фронт і тил». Українські видання з’являлися і на окупованій території. Шевельов так характеризував настрої того часу: «У ті перші місяці окупації мало було відомо про природу німецького режиму. Здавалося невірогідним, що на заході міг народитися близнюк совєтської системи». Українські видання в Києві («Українське слово», «Литаври») були закриті, а їх організатори, зокрема О. У Харкові вийшло три номери журналу «Український засів» (останній, четвертий, у Єлисаветграді). Тут діяло «Українське видавництво», де випускалися навіть твори репресованих та заборонених тоді письменників; публікувався місячник «Наші дні». 40-50-ті. Посилилась боротьба радянської влади з «українським буржуазним націоналізмом».

Упродовж воєнних років було створено такі твори, як «Україна в огні» О. Довженка, «Похорон друга» П.

Тичини, «Ярослав Мудрий» І. У повоєнний період відновилася літературна періодика: «Літературна газета», «Радянське мистецтво», «Радянська література» (згодом— «Вітчизна»), «Дніпро», «Радянський Львів», «Советская Украина». відбувся II з’їзд письменників України. Розгромні постанови ЦК КП(б)У стосувались «Нарисів історії української літератури» та журналів «Вітчизна» та «Перець». мистецького українського руху (МУРу), який об’єднав письменників-емігрантів. Об’єднання налагодило видавничу діяльність, у 1946 р. виходив друком альманах «МУР». Серед перших газет і журналів повоєнної еміграції слід назвати «Рідне слово», «Українську трибуну» (Мюнхен), «Заграву», «Неділю» (Авгсбург), «Літературно-науковий вісник» (Гайденава), «Українські вісті» (Ульм), «Час» (Фюрст); у Зальцбурзі виходив журнал «Литаври». Чи не найбільш представницькою була «Арка» (Мюнхен), яка проіснувала два роки (1947-1948 pp.). Тут з’являлися художні твори, критичні огляди, рецензії, філософські, мистецтвознавчі, культурологічні статті. Сапіги виходив журнал «Україна і світ», у Філадельфії видавався часопис «Київ». Поставлена МУ Ром проблема « великої літератури » (таку назву мала доповідь Уласа Самчука на першому з’їзді) закликала письменників служити національній ідеї. МУР об’єднав письменників різних світоглядних естетичних орієнтацій. Першим виявом такого розпаду стало утворення групи «Світання», яка почала видавати однойменний літературний альманах. Полеміка між МУРом та «Світанням» та їх редакторами тривала близько року. українські митці об’єднались навколо Українського літературно-мистецького клубу. відбулися установчі збори Об’єднання українських письменників «Слово», яке об’єднало всі мистецькі сили в еміграції. їх звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та «космополітизмі». Художнє новаторство, яке постійно декларувалося як невід’ємна риса соціалістичного реалізму, насправді було чужим йому. Всі види мистецтва, навіть музика, підлягали «виробничому» спрямуванню. Проте і в цей час з’являлися високомистецькі твори — цикл ескізів. Петрицького до мультфільму «Ніч перед Різдвом», полотна О. Данькевича «Лілея». Після розгрому «Березолю» Леся Курбаса, усунення з театрального життя багатьох театральних діячів український театр перебував на межі застою. Мар’яненко, Г. Вульгарно перекручена «система. Станіславського» знищила все розмаїття сценічних форм. на II Всесоюзному з’їзді радянських письменників у виступах Рильського, О. Гончара, деяких російських, білоруських письменників було засуджено концепцію «ідеального героя» та прояви лакування дійсності. 3. Особливості літературного процесу. Панча із збірок «Зозуля» та «Кортить курці просо», дошкульні сатиричні деталі чи добродушні гумористичні, або, навпаки, глузливі, в дусі листа запорожців турецькому султанові, інтонації у таких новелах Ю. Яновського, як «Генерал Макодзьоба», і, нарешті, славнозвісна «Зенітка» Остапа Вишні). Зміцнюються психологічні та епічні основи лірики, ширшає масштаб узагальнень, з’являються народнопісенні, романтичні, символічні образи. Тичини «Я утверждаюсь!» (1943 p.). Малишка «Україно моя»: Зрештою, у багатьох українських поетів є написаний у ті роки бодай один твір, що ввійшов золотим рядком у скарбницю нашої поезії. Слідом за фронтовою лірикою з’являлися й епічні полотна, де вирізнялися поеми П. Тичини «Похорон друга» (1942 p.), M. Рильського «Жага» (1942 p.), M. Бажана «Данило Галицький» (1942 p.),. Сосюри «Мій син» (1942-1944 pp.),. Малишка «Полонянка» (1942 p.),. Швеця «Галька» (1945 p.). Його пристрасні яскраві оповідання на воєнну тему («Ніч перед боєм», «Стій, смерть, зупинись!», «Відступник», «На колючому дроті», «Мати») здобули широку популярність. Об’ємніше висвітлення героїчного подвигу народу здійснювалося й іншими письменниками, хоча творів «великої» прози (романів та повістей) упродовж 1941-1945 pp. Цей величний образ відтворено в поезії Рильського («Слово про рідну матір»), П. Тичини («Матері забуть не можу»),. Малишка (цикл «Україно моя»), оповідань О. Довженка («Мати»), Ю.

Яновського («Син»), П. Панча («Мати»),. Козаченка («В дорозі») та творів багатьох інших письменників. Творчість письменників воєнних літ спиралася на традиції вітчизняних класиків XIX століття, на досвід полум’яних гуманістів попередніх епох. у всіх «радянських» національних літературах з’явилось тяжіння до роману-епопеї, творення широкої панорами життя народу. В українській прозі саме в цей час публікують свої романи-епопеї Стельмах («Велика рідня»), О. Гончар («Таврія»),. Головко («Артем Гармаш»), Ю. Смолич («Світанок над морем»), П.

Козланюк («Юрко Крук»). У прозі розвиваються як оповідання, так і епопея, набувають поширення історичний роман, художня документалістика, «підліткова» повість, з’являється нове в пригодницькому жанрі. Зміни в літературному процесі України з’являються лише на кінець 50-х pp. у зв’язку з потеплінням суспільної атмосфери після смерті Сталіна та викриттям культу його особи.

В літературі того періоду з’явились гуманістичні тенденції, аналітика та людинознавчий пафос. 4. Шістдесятники. «Шістдесятництво» — це унікальне мистецьке і громадсько-політичне явище в Україні середини ХХ ст.; Друге українське Відродження XX ст. «Шістдесятники» — молоде покоління митців початку 60-х років XX ст., яке сформувалося під час тимчасової лібералізації суспільного життя в СРСР у 1956 — 1964 рр.

Культурництво — відстоювання справжньої (а не спрощеної згідно з радянськими постулатами) культуротворчості; Лібералізм — свобода у всіх виявах; Патріотизм — любов до рідної землі; Гуманізм; Етичний максималізм та моралізм — мораль як мірило людських вчинків; Духовний аристократизм; Духовний демократизм. Консолідації нового покоління, яке прагнуло національного самоусвідомлення, сприяв Клуб творчої молоді (виник у Києві в кінці 50-х років). Після смерті у 1953 році Й. Сталіна у Радянському Союзі починається процес лібералізації усього суспільного життя. В Україні відбуваються помітні зміни: уповільнюється процес русифікації; зростає роль українського чинника в різних сферах суспільного життя; відбувається часткова реабілітація жертв сталінських репресій (до 1957 року повернулися понад 65 тисяч депортованих членів сімей, пов’язаних із діяльністю українських націоналістів). Важливою подією в процесі десталінізації став ХХ з’їзд КПРС, на якому Хрущов у своїй доповіді викрив культ особи Сталіна. Саме в умовах хрущовської «відлиги» відбувалося пробудження громадської активності та національне відродження України. У 1956 році в Києві був заснований Клуб творчої молоді «Сучасник», який згуртував навколо себе найкращих митців. Активісти клубу (Вінграновський, І. Світличний, І. Драч, Є.

Сверстюк,. Горська та багато інших) організовували творчі вечори, самвидав. А оскільки нове покоління української творчої інтелігенції голосно заявило про себе саме в 60-ті, то ця мистецька генерація й отримала назву «шістдесятники». Найбільш яскраво шістдесятництво проявилося в літературі, але не менш цікаві творчі пошуки і в живописі (О. Заливаха,. Горська, B. Зарецький, Г. Севрук,. Кушнір, І. Марчук), кіномистецтві (C. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л.

Осика, І. Миколайчук), музиці (Л. Дичко, Скорик,. Івасюк). Молоде покоління прагло до оновлення не лише мистецького, а й усього суспільного життя.

Але влада, вбачаючи в шістдесятниках зародки опозиційності, відповіла на творчий порив молоді двома хвилями арештів – у 1965 і 1972 роках. Через це в середовищі шістдесятників відбувся розкол.

Перші сформували офіційне шістдесятництво (І. Драч, Б. Олійник,. Павличко та ін.). Вони мали змогу активно друкуватися, але натомість змушені були йти на певний компроміс із владою. Інші – такі, як. Стус, І. Калинець, І. Світличний, Є. Сверстюк – сформували дисидентський рух. Не бажаючи пристосовуватися до влади, дисиденти зазнали з її боку масових арештів і ув’язнень. Треті ж, взагалі, вдалися до «внутрішньої еміграції» — зайняли аполітичну позицію, яка коштувала їм довгих років мовчання, писання «у шухляду» (Ліна Костенко,.

Шевчук). Дисидент – політичний інакодумець; людина, чиї політичні погляди суттєво відрізняються від офіційної політики. В основі світоглядних засад даного періоду лежить визнання свободи в усіх її виявах: свобода совісті, свобода мислення, свобода нації. На місце культу особи приходить культ особистості : кожна пересічна людина-трудівник є неповторною, унікальною. Активно сповідують шістдесятники також ідеї антропоцентризму, згідно з яким людина – центр Всесвіту. Невід’ємною засадою світогляду покоління є патріотизм, що виявляється в національній самосвідомості, любові до Батьківщини, збереженні історичної пам’яті.

Одним із джерел шістдесятництва був український фольклор, зокрема митцями активно запозичувалися й переосмислювалися фольклорні мотиви й образи, використовувалися народнопісенні засоби і прийоми образотворення. Естетичним взірцем письменників 60-их років стала творчість митців Розстріляного Відродження. Також шістдесятники усвідомлювали важливість долучення української літератури до світового літературного процесу, тому активно вивчають творчість зарубіжних письменників, перекладають твори кращих митців світового письменства. Літературне шістдесятництво зробило чималий внесок у розробку таких жанрів, як балада, притча, сонет, етюд, рубаї, роман у віршах, химерна проза. Помітно розширюються тематичні обрії художньої літератури: підкорення космосу, етична правомірність науково-технічної революції, тема голодомору. Українська література (9-11 класи) Українська література (9-11 класи)